На Захід чи в минуле?

Така назва у нинішній час виглядає якось дуже двозначно. Згодна. Та що зробиш, якщо з одного боку, східні сусіди по-братськи прикладають максимум зусиль, щоб не допустити європеїзації українського суспільства.

А з іншого – й західні теж неабияк переймаються долею «пригнобленого» народу. Хоча й проливати «дорогу» кров своїх громадян за нас і не планують. Та мова про інше.

Не так давно неймовірно популярним стало гасло «Україна – це Європа». Такі слова часто повторяють жителі Західної України. Вони лунали й на Майдані. Власне, з незгоди народу з позицією екс-президента Віктора Януковича під час непідписання Угоди про Асоціацію з ЄС й визрів спротив громадськості. А що ж Європа, за яку ми почали боротьбу і про яку стільки говоримо, означає для нас, українців? І чи достатньо лише географічного розташування, щоб бути Європою?

Варто визнати, що при згадці про цю частину світу перш за все виникає асоціація з високим рівнем життя, соціальним захистом, відповідним рівнем освіти та освіченості, гідною оплатою праці. І, що не менш важливо, – безвізовим режимом. Дехто лише й чекає, щоб відмінили візи, скасували митні пости, аби втілити в життя дитячі мрії про подорож Старою Європою. Інші ж просто плекають думку, що стане «легше» жити, ціни на товари «впадуть», платитимуть «європейські» зарплати, відмінять хабарництво.

Нині всі говорять про необхідність змін. А якими ж ці зміни мають бути? Невже ми чекаємо, що «прийде» Європа і кожен заживе довго та щасливо. Але ж ніхто в чужій хаті порядок наводити не буде.

Після революційних майданівських подій суспільство й справді отримало шанс на перезавантаження. На новий початок. Тож варто переосмислити все, що нині відбувається і почати життя спочатку. Європа «прийде» не тоді, коли відкриють кордони, підпишуть другу частину Угоди чи піднімуть зарплати. Зрештою, почати кожен має безпосередньо з себе, зі зміни своїх поглядів на життя. Навести порядок у власній голові, своїй хаті, щоб вимести давно встановлені радянські стандарти. Тоді й сусідам не прийдеться допомагати нам з прибиранням…

Та чи готові ми до Європи?

В тій самій Європі ніхто не переходить дорогу, якщо йому так заманеться і в тому місці, де йому це спало на думку. І самі українці, перетнувши кордон, справно рухаються в напрямку пішохідного переходу. І водії зупиняються, лише пішохід підійде до визначеного правилами місця. Натомість, в Україні шанс успішно перейти дорогу на «зебрі», приблизно 50 на 50. Навіть якщо ідеш за руку з маленькою дитиною чи дитячим візочком.

Велосипедний рух в Україні теж не дуже підтримується. Через відсутність велодоріжок, зокрема в Івано-Франківську, пересуватися на двоколісному транспортному засобі не зовсім безпечно. Чи, радше, зовсім небезпечно. Для водіїв велосипедист стає «перешкодою справа», а для перехожих – просто перешкодою, яка заважає потрапити до пункту призначення. А от на Заході велосипедний рух доволі поширений. Його лобіюють з метою пропаганди здорового способу життя, відмови від шкідливих звичок, збереження природніх ресурсів та довкілля.

В Європі дуже багато малолітражок. Але це не тому, що в європейців так мало грошей, що на паливо не вистачає. Такі автомобілі споживають значно менше тих самих вичерпних природніх ресурсів, виділяють менше вихлопних газів, і, зрештою, економлять кошти.

А ще дитячі та спортивні майданчики ніхто не ламає, не знищує лавки чи зупинки. Не потрібно щороку ставити нові майданчики, лавочки чи інші речі громадського користування, а лише зберегти те, що є. Отже, з культурою поведінки та вихованням в нас теж доволі серйозна проблема.

Та особливої уваги заслуговує ставлення українців до питання корупції. Це нестримне явище супроводжує наше суспільство уже так багато років, що населення просто зрослося з ним і просто не уявляє життя «без». Хоча всі члени того ж таки суспільства усвідомлюють шкідливість, токсичний вплив та негативні наслідки такого симбіозу. Але ж хто нині й справді готовий йти всупереч іншим, сірій масі, серед яких поодинокі екземпляри ускладнюють собі життя. Й іншим. На думку більшості, хтось абстрактний, містичний і бажано невидимий має прийти й викорінити це зло з країни. Але хто і як – ніхто й досі не знає.

Чи нам на Захід?

Майдан і справді дав нам великий шанс почати життя із чистого листка. Зробити крок назустріч новим порядкам, законам, правилам, нормам моралі. Крок до інтелігентного суспільства, де освіта матиме не корупційне начало, а підтримуватиме бажання молоді вчитися та самовдосконалюватися, аби вижити в конкурентних умовах тієї таки Європи. Де працедавець не питатиме про стать чи кількість дітей, а оцінюватиме працівника за професійними якостями. Де чиновник не буде пролонгувати терміни реєстрації документів чи штучно перешкоджати видачі дозволів чи інших паперів без пачки конвертованої валюти в кишені. Чи суддя не виноситиме вирок людині лише за те, що та відмовилася «співпрацювати».

«Хто, як не я» говорили ті, що були на Майдані. Що загинули під кулями, прагнучи реальних, не міфічних, змін у суспільстві. Тому кожен раз, коли виникне спокуса жити за старими правилами, варто замислитись над тими помилками, з якими так довго і болісно існували до цього.

Нині Україна й справді отримала можливість жити без параноїдальної любові «великого брата». Чи сестри, адже Росія – то наче жіночого роду. Хоча, хто його знає, адже багато речей стали із приставкою «уні» чи «транс». Без того, що маленька людина з великими амбіціями посягатиме на територіальну цілісність, незалежність чи просто можливість існування країни.

Тож, якщо нам – на Захід – необхідно змінюватися. Не комусь іншому, а кожному особисто й не перекладати на чужі плечі проблеми чи їхнє вирішення. А на Схід, у минуле, нас і так кличуть. Без змін. І без згоди.

                                                                         Ірина Федоляк, спеціально для "Бліц-Інфо"