Прикарпаття 1989-го: пробудження

Нещодавно в Меморіальному сквері Івано-Франківська зібралася невелика група людей, щоби вшанувати 29-ту річницю велелюдних мітингу і демонстрації громади Прикарпаття 6 червня 1989 року за свої релігійні та національні права під українськими національними прапорами.

Нагадаємо, що їхнім духовним осердям стала панахида вірних підпільної УГКЦ на понищених комуністичною владою могилах січових стрільців, яку відправив о. Миколай Сімкайло і виголосив полум’яну проповідь. На завершення проповіді, взявши терновий вінець і піднісши його над головою, отець Миколай сказав: «Люди, настане час, коли цей терновий вінець зацвіте прекрасними ружами волі та свободи нашої Церкви і нашої Української держави й Україна займе гідне місце в колі світових держав». 

За різними підрахунками у заходах тоді взяло участь до 100 тис. наших краян, пише газета Галичина. Як відзначали самі комуністи, «відправа переросла в націоналістичний мітинг і демонстрацію з жовто-блакитними знаменами», що було не простою опозицією до влади, а конкретним запереченням існуючого суспільного ладу. 
Отож сьогодні надаємо слово відомим землякам, які були серед ініціаторів й організаторів тієї знакової події: владиці Володимирові Війтишину, Іванові Павликівському, Миколі Кобрину, згадаємо й думки славної пам’яті владики Миколая Сімкайла…
На тлі епохи
Визначальною складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років став широкий рух за відновлення діяльності УГКЦ, який за масштабами вийшов за рамки релігійного питання і набув суспільно-політичного характеру за права і свободу українського народу. У 80-х роках ХХ століття комуністичний уряд в СРСР знову посилив переслідування всіх інакомислячих. Було вбито трьох підпільних греко-католицьких священиків і ще кількох заарештовано. І хоч настала «перебудова» та «демократизація», характер методів діяльності комуністів у Західній Україні не тільки не змінився, а й набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з «уніатством і релігійним екстремізмом». Незважаючи на це 4 серпня 1987 р. з’являється відома заява групи монахів та монахинь, священиків на чолі з єпископом Павлом Василиком про вихід УГКЦ з підпілля, яка адресувалася Папі Іванові-Павлові II зі словами: «у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами що склалися… уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР. Однозначно звертаємося через Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля». 17 липня 1988 р. у Зарваниці, з нагоди 1000-ліття хрещення Руси України, владика Павло у співслужінні зі своїми учнями-священиками відправив архієрейську Літургію, в якій взяло участь понад 30 тисяч вірних (КГБ налічив 40 тисяч). 1989 року 16 травня владика Павло Василик зі своїми учнями-священиками Володимиром Війтишиним (нині архієпископ і митрополит Івано-Франківський), Тарасом Сеньківим (тепер правлячий єпископ Стрийської єпархії УГКЦ) і о. Григорієм Сімкайлом, владиками Софроном Дмитерком і Филимоном Курчабою та о. Ігорем Возьняком (тепер архієпископ і митрополит Львівський) відбули до Москви, де намагались передати Михайлові Горбачову звернення УГКЦ. 
Згодом владика Володимир Війтишин (на час відправи у якого за плечима було 7 років священичої праці у підпіллі. — прим. Р. І.) згадував: «Ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами вірних і духовенства нашої Церкви, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. Втім, нам відмовили в офіційному прийомі. Мовляв, ми не можемо вас прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, лишень можемо прийняти як громадян СРСР. По короткій нараді владики і священики вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймуть, ми оголошуємо в приймальні голодівку. Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми стояли на своєму. А врятувала від арешту увага цілого ряду закордонних журналістів. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях «Свобода» й «Голос Америки» про те, що єпископи й священики підпільної УГКЦ розпочали голодівку на Арбаті за легалізацію своєї Церкви». Згодом, 25 травня, до Москви поїхали перші 30 вірних Церкви, щоби підтримати своїх єпископів у голодівці»… 
На відміну від профспілок «Солідарності» у Польщі та Народних фронтів у країнах Прибалтики, які на початку 80-х взялися до демонтажу комуністичної диктатури у своїх країнах, в Україні національно-визвольний рух не охопив всі верстви населення і в тих часах не виступав єдиним фронтом проти комуністичної системи. Члени ОУН перебували в глибокому підпіллі. 36 чоловік українських політичних в’язнів-шістдесятників, що повернулись з комуністичних тюрем і таборів (а частина там ще залишалась, як, наприклад, Левко Лук’яненко), хоч і втішались серед народу повагою й авторитетом, та змогли створити тільки 7 липня 1988 року на основі Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) Українську Гельсінську Cпілку. Ця українська громадсько-політична і правозахисна організація зосередила свою увагу на боротьбі за права і свободи українського народу в контексті Гельсінських угод, які підписав у числі 35 країн світу 1977 року й СРСР. Тобто, як казав один історик, «речником прагнень українського народу до політичної і соціальної свободи та державної незалежності у рамках існуючого радянського законодавства і міжнародних договорів».
Утворене тоді КНТ «Рух», предтеча Народного Руху України за перебудову, налічував трохи більше десятка активних членів… 
Організатори згадують…
Іван Павликівський брав активну участь в поверненні понад 30 храмів до УГКЦ, які були захоплені РПЦ. Віднайшов і розкопав 42 таємні поховання закатованих енкаведистами галичан, жертв комуністичного геноциду. Він згадує: 
«Як зараз пам’ятаю, 5 квітня 1989 року зустрів Антона Путька біля кладовища за готелем «Україна» (тепер «Надія»), де були поховані січові стрільці, могили яких на той час уже знищили комуністи. Й кажу йому: «Бачу, що ця влада буде скоро валитися. Треба їм помогти! Може б організувати відправу на могилах січовиків на Зелені свята, як то було до війни?» Але він змовчав. Не дивно, бо часи були непевні. Правда, я на другий день поїхав з тією пропозицією до владики Павла Василика, який мешкав у Тисмениці в отця Володимира Війтишина. Вони обидва цю ідею радо підтримали, і ми зразу ж поїхали до отців Миколая й Григорія Сімкайлів у Підпечари, щоб її обговорити. До тижня зі священства на чолі з владикою Павлом й наших патріотів сформувалась ініціативна група: отці Миколай і Григорій Сімкайло, отець Володимир Війтишин. У числі присутніх патріотів — Зиновій Дума і Роман Гладиш. Ця група з 14 чоловік два рази збиралася таємно на квартирі в Ярослава Водницького, щоб підготуватись до відправи. Його дружина Ірина не лишень готувала обід для всіх, а й брала активну участь у відправі. Також згадаю, що тоді для відправи Федір Ковтун зробив розбірні престол, стіл та хрест і виплів терновий вінець. А його дружина Євдокія спекла три хліби і пошила 12 синьо-жовтих прапорів. На жаль, з тих приготувань вдалось передати через міліцейську й кагебістську завісу лише терновий вінець. Саме його о. Миколай Сімкайло підніс над головою наприкінці панахиди, якого йому передав Іван Бойчук з Кут».
Владика Володимир Війтишин згадує: «На одній зі священичих нарад ми вирішили, що зберемося у неділю зранку в Підпечарах. Звідтам поїдемо до Івано-Франківська, де отці Миколай і Григорій Сімкайло, я, Іван Сеньків на чолі з владикою Павлом Василиком відправимо Службу Божу, молебень і панахиду, по закінченні якої владика Павло виголосить проповідь до народу. Коли ми з’їхалися, то правоохоронні органи нас заблокували «бобиком» на подвір’ї. На мить міліціонери десь від’їхали. В машину до мене сіли владика Павло і отець Миколай Сімкайло, і ми вирвались на тисменицьку трасу, хоч по всіх шляхах і дорогах стояли міліцейські блокпости. Їздив я добре і швидко. Зупинили нас аж на «Майзлях». Але перед тим о. Миколай встиг швидко вискочити з авто, прихопив валізку з церковними ризами, яку передав теті сестрі-служебниці Павлії, і спокійно попрошкував до могил січових стрільців у спортивному костюмі. А нас з владикою Павлом, як і решту отців, повернули в Підпечари… Моя їзда автомобілем була згодом «відзначена» у військоматі: «Так як ви добрий шофер, то викликаєтесь на військові збори, і поїдете в Казахстан на три місяці на збір урожаю»…
Микола Кобрин, голова Івано-Франківської міської філії УГС: «Задум покласти квіти на могили січових стрільців запропонувала десь у квітні 1989-го славної пам’яті Дарія Децик, яка пам’ятала традицію вшанування українських борців за свободу ще за польських часів. Збори проголосували «за», аби використати цю нагоду, щоби провести масовий захід під українськими прапорами під час проведення панахиди за українськими січовими стрільцями 18 червня в обласному центрі. На наступні збори УГС Д. Децик запросила п. Марту Кугутяк, яка нам згодом повідомила, що оточення єпископа Павла Василика планує провести спільну молитву на понищених могилах УССів. Для кординації дій до нас ходив на збори Іван Павликівський. Обов'язки розподілили в такий спосіб: Роман Гладиш повідомляє на радіо «Свобода» про панахиду на могилах, Петро Марусик — В’ячеслава Чорновола про зміст заходу і потребу прапороносців Львова, Микола Кобрин — загальне керівництво. За тиждень перед заходом у Берестечку на козацьких могилах між прикарпатськими та львівськими «угеесівцями» було досягнуто домовленості про допомогу. 
На останніх передсвяткових зборах філії УГС Дарія Децик повідомила, що владика Павло заарештований, а всіх страшать не йти на відправу, бо буде пролита кров. Не пам'ятаю вже, хто з членів КНТ «Рух» теж передав, що КНТ «Рух» участі в панахиді не бере, бо це буде кров, і вони не хочуть на таке закликати людей. Збори філії прийняли рішення: вже пізно щось міняти, бо люди повідомлені і все одно прийдуть, а ми повинні бути там, де люди. 
 Цей захід влада всіляко намагалася зірвати, вона фактично заблокувала в’їзд іногороднього транспорту до Івано-Франківська. В місті комуністична влада організувала «День здоров'я» і всі вулиці на підході до Меморіального скверу в центрі перекрили міліціянти. Але спрацювали і повідомлення радіо «Свобода» про запланований захід, і мережа громад УГКЦ, яка зібрала на колишньому міському кладовищі десятки тисяч жителів міста та навколишніх сіл. Передбачаючи жорстку протидію влади, за документами — обкому, було мобілізовано до 1,5 тисячі міліціонерів, партійних функціонерів та активістів і «дружинників». Поряд на стадіоні ДЮСШ перебувало до півтисячі переодягнутих солдатів гарнізону. Кажуть, що на даху драмтеатру були снайпери. І до Івано-Франківська прибула делегація львів’ян (10 осіб молоді, які прибули вночі дизельним потягом, та кілька десятків прапороносців — київським поїздом, який влада затримала в Ямниці на годину). Авангард львівських доповів мені, що в парку вже є тисячі людей, співають церковні пісні, скоро починають молебень, бо знали, що поїзд затримали. По маршруту просування львівської колони, яка з вокзалу йшла під національними прапорами, співаючи національних патріотичних пісень, до неї приєднувалися сотні місцевих жителів. Запам'яталося, як поїзд з прапорами у вікнах помало заповзає на платформу, я тоді перебував у центральному залі вокзалу, аби переймити керівників приїзду, бо вони не знали міста і наших планів. Хтось із львівських, виходячи з потяга, голосно вигукнув: «Слава Україні!», а у відповідь розляглося стоголосе «Героям слава!», потім — ще і ще... Закарбувалося в пам'ять, як малий і молодий міліціянтик на бандерівське привітання зразу ж присів посеред великого залу, аж рація вдарилася об підлогу, закляк і лише озирався, куди тікати. Люди розступилися, прапороносці першими увійшли до зали очікування. Слава Богу, перший з них — мій знайомий, з яким я тиждень тому домовлявся про допомогу в Берестечку. Він на фото несе малий прапор, хоч насправді це був головний прапор Львівської УГС, посвячений на горі Маківці. З прапороносцями ми підійшли до клумби, де нас чекали інші члени УГС і багато народу. Люди не сміли йти попереду прапорів і чекали коли ми вже рушимо. На виході зі залізничного скверу майор Ємець помахав мені рукою і зазнимкував авангард колони. Спершу ми йшли тротуаром, щоби нас не зупинили за порушення правил руху, але сміливіші люди зразу розійшлися на всю ширину вул. Лепкого. Підійшов хтось у міліцейській формі і сказав, що можна вже йти вулицею, але потрібно звернути, щоби увійти на цвинтар з боку нинішньої вул. Бандери. Підійшли ми до входу, потім — навпроти каплиці скверу і… зупинилися. Перед нами стояла стіна людей, які заполонили майже увесь цвинтар. Нас побачила Дарія Децик, підійшла, вклякла на коліна перед малим прапором і поцілувала його. Люди плакали. Отець Миколай Сімкайло служив панахиду. Я вийшов і крикнув, щоб люди дали нам дорогу, аби пройти до могили Січинського, що служила престолом для священика. Після панахиди і проповіді першими виступили Січки, і ми провели коротку нараду: я сказав, що ще є березовий хрест, але вирішили його не ставити. Січки хотіли вести людей до тюрми. Я сказав, що сьогодні ми перемогли і програму виконали, тому потрібно провести львів'ян на вокзал і посадити їх на потяг, аби не було якихось провокацій. А хто хоче підтримати Січків, то може до них приєднуватись. Після чого оголосив мітинг закритим. З піднятими національними прапорами ми вийшли з прапороносцями. Повертали з прапороносцями на вул. Марії Підгірянки, аби оминути можливу засідку міліції на вул. Лепкого. Але моя затія була марною, бо вже з провулку, де нині розташоване УВС, я побачив, як вул. Лепкого тече і співає море людей. Ми вийшли з народом, що рушив за нами по Колійовій, ліворуч, до входу у сквер «з циганами». І там, на підвищенні входу зі сходами, усі зупинилися і знову почався мітинг. 
Саме з підвищення побачив, як уся вулиця Лепкого була ущерть заповненя народом від залізничного скверу аж до готелю «Україна». Тому міркую, що в тих славних заходах взяло участь десь до 100 тис. людей. До мене підійшов Ярослав Шевчук і сказав, що він з багатьма членами «Руху» були на панахиді, і запитав, що їм зараз робити. Я попросив, щоб вони заопікувалися білетами для львівських друзів. На завершення попросив присутніх довго не виступати, бо поїзд чекати не буде. Нагадаю, що на цьому мітингу вже відкрито звучали опозиційні виступи з вимогами демократизації, утвердження державності і прапора України, української мови, узаконення діяльності новітніх організацій, легалізації УГКЦ.
Уранці 23 червня мене арештували на 15 діб. У сізо дізнався, що тут уже сидить і о. Миколай Сімкайло та робітник фабрики індпошиву взуття Удут Т. М., що йшов додому через все місто з прапором. У камері зі мною сиділо ще троє львівських патріотів»…
***
Славної пам’яті владика Миколай Сімкайло, на час панахиди — священик підпільної УГКЦ із 15-літнім стажем, свого часу підкреслив інші важливі моменти події: «Коли з комуністичних тюрем повиходили наші патріоти — отець Ярослав Лесів, Зеновій Красівський, Іван Гель, брати Горині, Василь Барладяну й інші борці за права народу — вони не раз мали пристановище в Підпечарах, де я мешкав. Природно, що питання легалізації УГКЦ займало одне з ключових місць. Де би ми тільки не зустрічалися, завжди мали з ними одну розмову: Церква й Україна. Ті люди віддали добрий шмат свого життя за власні переконання. Ми були готові разом вести боротьбу за свої права з комуністичним режимом. Отож щоб далі йти в цьому напрямі, священство на чолі з владикою Павлом і представники національних сил зійшлися на думці, що 18 червня 1989 року, на Зелені свята, за традицією, яка панувала ще за Польщі, хоч тоді її також переслідували, бути відправі. Панахида на могилах січових стрільців у 1989 році в Івано-Франківську стала початком відновлення їх доброї пам’яті та продовження їх справи і водночас свідченням духовної зрілості самого народу. То була велика насолода говорити до такої великої кількості українського люду, якого налічували, за різними підрахунками, до 100 тисяч». А в іншому місці з властивим йому почуттям гумору, яке особливо вирізняло його серед священства, він казав: «Взагалі-то для мене незабутній 1989 рік був дуже врожайним як на великі відправи, так і на адміністративні штрафи за них від комуністичної влади. А штрафів таких у 1989 році я «назбирав» понад 100».