Пухнасті діти війни

Травень 2017 року вніс кардинальні зміни в моє життя. Далекий і кривавий Схід країни зустрів нас тихо і водночас страшно. Не вірилося, що тут триває війна.

Довга дорога виснажила, хотілося лягти в теплу ванну, потім закутатися в махровий халатик і влягтися в м’яке ліжко. Та ні ванни, ні м’якого ліжка не було. А халатик залишився в шафі в очікуванні своєї господині. Було темно, жодного променю бодай якого світла. Телефони були розрядженні. У величезні ангари заїжджали вантажівки. Пилюка заліплювала очі. Навпроти проглядалася ферма. Там зараз ночують хлопці. Не наші. Завтра вони їдуть додому…Чи від холоду чи то від страху цокотіли зуби, пишуть Вікна.

Хотілося бульйону з домашньої курки. Хотілося морозива, шоколадки, смачного тортика. Це був елементарний стрес. А що далі? Де я ? Коли це закінчиться? Та це був тільки початок. Якби хтось тоді сказав, що тут я буду довгих 11 місяців, я б не повірила. Майже рік, який щоденно вносив корективи у мою свідомість. Майже рік, який неодноразово шматував моє серце і душу. Майже рік, який попри все дозволяв мені завжди посміхатися, та не подавати виду, що ВАЖКО МОРАЛЬНО.

— Завтра нас заберуть звідси. Будемо в іншому селі. Сьогодні маємо тут переночувати. Кажуть, там хати закинуті, можна знайти й нормальну. Але там мишей вагони, кота треба, — говорив хтось із дівчат.

Миші мене потішили особливо. Треба кота. Завтра щось придумаємо. А зараз — спати. Просто на землі, на карематі і в спальнику….

Наступний день видався не таким сумним. Промені сонця ховалися між рясного гілля різноманітних дерев. Пахло полуницею і жасмином. Єдиним бажанням було знайти місце, щоб хоч якось помитися. 

— А може підемо до тієї хати. Ніби живуть люди. Може пустять до себе?

— Доброго дня! Є хто дома?

— Здрасьтє. Ви новиє дєвочькі? Навєрно помиться хочете? – привітлива жінка радо відчиняла хвіртку. – У нас з дєдушкой душ є лєтній. Зараз води наносимо, нагріємо. Заходьте. А їсти будете ? А звідки ви такі красіві, чого пішли в армію? Хіба жінці місце на війні?

Безкінечний потік запитань не давав оговтатися. Та жінка не переставала балакати фактично сама з собою. Сивочолий чоловік уже носив воду, а ми з нетерпінням чекали, коли промені води заллють тіло, змиють усі нерви і увесь накопичений негатив, весь бруд довгої дороги і воєнної пилюки.

Після душу стало ще легше. Уже й ферма і ангар не здавалися такими страшними. Як і казали, незабаром нам віддали наказ зібрати свої речі, бо перевозили нас до іншого місця. Туди, де ми й мали бути з самого початку.

Інше село нас зустріло теж тихо і байдуже. Ніби хотіло сказати – скільки вас тут уже було. Живіть, та не робіть шкоди. Нам показали одну із покинутих та занедбаних хат, в якій був цілий дах, забиті вікна чорною плівкою, та цілі вхідні двері. Я зайшла всередину. Тухлий запах вдарив в ніс. Може вікна відкрити? Забиті. Не можна. В хаті була розвалена піч, дві старі табуретки, хиткий стіл, та старі металеві ліжка. По підлозі лазили дрібні хробачки, в кімнатах літали величезні комарі, а з розваленої пічки на мене пильно дивилися господарі цієї хати – величезні дві миші. Найбільшою радістю було те, що на подвір’ї був неушкоджений підвал. Готове сховище від обстрілів. 

З самого початку треба було хоч чимось помити підлогу. В закинутій стайні я знайшла якийсь рушник. З огидою його намочила водою і взялася мити підлогу. Треба купити віник, совочок, відра, тазіки, швабру…Треба самій помитися… Дві упаковки питної ‘’Водички’’ і я – красіва :) Замість приміщення душу – рясна шовковиця, що росла в саду. Може хтось і десь бачить. Всеодно. Я ж дівчинка ) Коли більш-менш все почало ставати на свої місця, я заспокоїлася. Це ж тимчасово. Час збіжить швидко. До осені будемо дома. Я сиділа під шовковицею і вглядалася у небо Донбасу. БАХ ! Я підскочила. Що хапати і куди бігти ? Паніка скувала моє тіло. За мить я заспокоїлася. Не можна панікувати. Треба жити… З високої трави на мене дивилися котячі оченятка. Перелякані і замучені війною.

— Киць-киць! Ходи малеча до мене, не бійся.

Кошеня обережно виходило зі своєї схованки. Окрас шерсті був цікавий. Я взяла його на руки, і воно одразу злилося із піксельною формою. Двічі погладила за вушком і мале замуркотіло. Голосно, ніби мало моторчик. А далі , перестаючи помало муркотіти, заснуло у мене на колінах. Я не ворушилася, щоб не розбудити дитину війни…

За півгодини малеча прокинулася і дивилася пильно мені в очі. Ніби питало: «Не лишиш мене тут, нагодуєш, не виженеш ?». У мене ж алергія….. Мені пухнуть очі, течуть сльози, з носа невпинно тече. А ще ця стара хата. Вмру від задухи… Ці думки відігнала, тільки-но знову глянула в оченятка кошенятку. Я взяла з пакета напередодні куплені сосиски і дала йому половинку. За хвилинку сосиски не було. Я налила в кришечку йогурт. З’їло. Я налила згущонки – злизало так, що й не видко :)

— Ти хлопчик, чи дівчинка? Дівчинка! Що ж я буду з тобою робити, га? Згущонка ти моя...

Так народилася на світ нова дружба, так зустрілися ті, яким суджено було зустрітися, які зігрівали одне одного довгих 11 місяців. Так зникла алергія…

Першу ніч киця спала зі мною у спальнику. Я боялася її притиснути, розбудити, тому й дещо зранку була не виспана. Миші притихли, докучали комарі. Другий вечір Згущося взялася активно наводити порядок із всім, що літало по хаті. До пізньої ночі в кімнаті не було жодного комара і хробачка, які звідкись вічно вилазили. Третю ніч киця вперто не йшла до хати, а несла чергування на порозі дому.

За два тижні біля мого ліжка Згущося поскладала двох старих мишей, які так тоді дивилися на мене з печі. Після цього подвигу, з хати щезло все, що літало, повзало і бігало. Тут господаркою була Згущонка. Днями вона сиділа на даху хати, у ринві і любувалася краєвидами. Їла все, що їла я. Навіть чіпси, сухарики і смажене насіння соняшника. Вечорами ми сідали обидвоє на порозі і смакували насінням. Одного разу, задивившись з ринви на небо, Згущося гепнулася на землю. Встала, почухала себе лапкою за вушком і полізла знову на дах. Через півтора місяці нас знову перевозили до іншого села. Обжиту, хоч і стару хатину не хотілося покидати. Без зволікань, зібравши речі, закинувши рюкзаки на плечі, взявши на руки мале кошеня, я подалася в дорогу. Інше село було не таким тихим і байдужим. Кругом були хащі, висока трава, розбиті хати і жодних ознак людського життя… Нове помешкання здавалося не таким покинутим, як попереднє. Під час війни повмирали господарі, а діти приїжджали тільки на вцілівшу пасіку. Був величезний сад, город, росло багато квітів. В криниці була чиста вода. В хаті хазяйнували миші. Погризені книжки і старі газети, ковдри і одіяла. 

— Дівчата, живіть тут… Хоч будемо спокійні, що хата буде під наглядом тай Жанка сита. Перелякана Жанка сиділа за будкою і від кожного звуку здригалася.

— Це вона так з початку війни. Боїться всіх. Ви ж не будете її ображати? 

До Згущосі додалася вже й Жанка. Ну що ж, хай буде. Киця шипіла на неї, ставала на задні лапки, ніби готувалася напасти. Жанка ховалася за будку. Через тиждень ми уже звикли до нового помешкання. Киця теж вивчала усі кущі, дерева і квіти. Ловила бджіл. На щастя, жодної не впіймала. За цей період в хаті не чутно було мишей. Згущонка сідала в кутику і годинами вдивлялася в дирочку в підлозі. Пекельна спека докучала, допомагало обливання холодною криничною водою. Відсутність дощів , вітри і пилюка виснажували. Помалу ставала холодними вечори, двічі за два місяці випав дощ. Болото було таке, що можна було залишити в ньому берці разом з ногами. І так зле, і так недобре. Киця ночами вічно десь лазила, а днями валялася у високій траві. Якщо чула якусь небезпеку, то здавала на задні лапки, як суслик, і вдивлялася в далечінь.

Незабаром прийшла холодна осінь. Дощі частішали, болото не встигало висихати. В саду зграєю ходили фазани у пошуках їжі. Іноді по подвір’ю бігали чорні звірята, схожі на ласочок. Напевно, Згущося і з ними ставала до бою, бо вічно приходила як не з подрапаними вушками, то лапками. Іноді приносила до хати жабки і слимачки. Годинами сиділа і вимивалася. Вона ж дівчинка. Шерсть робилася густішою, м’якою і пахучою. У мене складалося враження, що вона вночі миється моїм гелем для душу.

Осінь вносила свої правила. В хаті вночі було холодно. Згущося уже не гуляла ночами, а лізла вперто в спальник, тулилася до мене. Це було найбільше тепло, яке зігрівало моє тіло і душу. З кожним днем я звикала до неї все більше і більше. Жанку годувала чим мала. А потім, дивлячись, як вона трясеться від холоду, я взяла і зняла з неї нашийник і металевий ланцюг. В очах собаки вперше я побачила радість. Тоді Жанка чимдуж рванула в село. Знайшла нашу кухню і там з собаками несла охорону. Вдень ганяла по селу, вночі – чергувала. До нашого подвір’я не підходила – боялася, що прив’яжуть.

Через півроку Жанка народила на сіні сімох здорових цуценят, яких дівчата медики доглядали. Так і лишилися ті діти там, вони не пропадуть. Після нас прийшли інші…

Осінь збігла швидко. Грудень був холодним і депресивним. Від сумних думок рятувала киця та розпалений вогонь у пічці, на який можна було дивитися вечорами вічно. О 15:40 надворі було уже темно. Перепади напруги і часте зникання світла наводили депресію. Нічні обстріли стали невід’ємною частиною мого життя… В такі миті, я брала ручку, зошит і писала…. Вірші, поеми, оповідання… Коли Муза зникала, я читала книжки. А довгими вечорами розгадувала кросворди. Зв’язку у селі не було. Інтернету теж. Іноді проривав мобільний інтернет — та дуже слабо. Без інформаційного життя спочатку я дуріла. Без спілкування з друзями і рідними теж. А потім звикла. Зрозуміла, що в цьому теж є великий плюс. Що єдине, що зараз важливо, —це жити. Це сухі дрова, незгасаюча пічка, це набрана з криниці вода. Це елементарна їжа. Це безкінечна паперова робота. Так минали дні і ночі. Так проходило життя на війні. 

2018 рік прийшов до нас з гучними обстрілами. Десь там, на мирній землі, гуділи феєрверки, десь там лилося рікою шампанське, десь там, забували за тих, хто сидів в холодних окопах і по старих розбитих хатах. Десь там, молилися за тих, хто ціною власного життя, добровільно опинився тут, на війні. У нас теж гуділо – гучно, яскраво і страшно. Ми теж молилися…

Січень збіг так само швидко, як і попередні місяці. Найбільше тішили зустрічі із людьми, які приїжджали на Схід, з людьми, яких ти знала ще у мирному житті. Це були найбільші миті радості.

На початку засніженого і холодного лютого Згущося, вийшовши у вечір, не повернулася. Не було її ні на другий, ні на третій, ні на четвертий день. У мене підвищився тиск. Куди ж пропала, шпана мала? Шкода, такі морози… Може вже десь замерзла. На п’ятий день дама явилися перелякані, худющі і виснажені. Я ж тоді не знала, що це виснаження було наслідком першого котячого кохання. Цілий тиждень кішка була ‘’само совєршенство’’. Майже не виходила надвір, днями й ночами спала. Через місяць Згущося помітно поправилася. Тоді до мене дійшло, що мене чекає на Великодні свята.

На початку березня, за три тижні до очікуваних котячих пологів, киця ледь приповзла до хати. Лягла на підлогу на живіт, опустила оченята. Навіть до їжі не торкнулася. Потім з великою важкістю вискочила на ліжко, перевернулася на спину, ніби хотіла показати, де болить. Я жахнулася. Весь живіт був у крові, і не можна було зрозуміти від чого. Я почала роздивлятися – живіт був розірваний упоперек. Рана не зачепила груди, тож здавалася не такою великою. Шкіра розійшлася, та шерсть заважала добре все розгледіти. Цілу ніч вона без перестанку скиглила від болю. Зранку, перш ніж приступити до роботи, я пішла до дівчат медиків.

— Дівчатка, рятуйте кицю…

Двокубовий шприц з анальгіном й димедролом вправно ввійшов у задню лапку. Через годину киця спала міцним сном, що дозволило роздивитися ранку.

— Ніби чиста. Зеленкою заливай. Шити не треба. Вона сама себе вилікує. Через тиждень рана почала гноїтися. Тут потрібні були уже руки котячих лікарів.

— Доброго дня, — зайшла у ветлікарню, яка знаходилася за кілька кілометрів. — Глянете кицю ?
— Проходите. Здесь только военные лечат кошек и собак. Вчера парень двух кошек принёс. Сегодня девочка дворнягу… Как зовут кошку ?
— Згущонка ) 
— Щас, я посмотрю. Да она беременная. Шить не будем. Нужно наркоз, а тогда она может сбросить котят.
— Зробіть все, щоб жила в першу чергу вона…
— Ого, да здесь уже инфекция…Будем шить, даёте добро?
— Так, звичайно.

Ветеринар швидким рухом вколола наркоз. Киця за кілька хвилин пом’якла і заснула. Жінка прив’язала її за лапки до операційного столу, почистила рану від гною, обробила ліками. Витягнула голку і нитки і почала шити. Киця відкрила скляні очі, дивилася на мене і плакала. Мені з очей потекли сльози, з носа соплі. Я була і розгублена і зла сама на себе. Треба було мені того клопоту, ще й тут ? Та треба, мабуть…. Раз є, то вже хай буде. Операція пройшла досить швидко.

Я заплатила за ліки і за роботу 120 гривень, взяла на руки напівпритомну кішку і пішла. В хаті вона почала відходити. Вилазила з ящика і падала. Я поклала її на ліжко і лягла поруч. Тільки так вона заспокоїлася і заснула. Наступного дня Згущося вже помало ходила по хаті, треба було колоти антибіотики. Обробляти рану. Один укол вона витримала. Наступні навіть не дала вколоти. Бачила шприц і вискакувала на шафу або ховалася під ліжко. Зеленку всю злизувала, вуса, язик і лапки були зеленими. За пару днів кицька зубками повитягувала усі нитки. Рана розійшлася. Допомагала присипка для ран.

Одного вечора надворі падав сильний весняний дощ. Вагітна і поранена кицька попросилася надвір. Я випустила. Через кілька годин її не було. Я пішла кликати. Була десята година вечора. Десь, крізь дощ почула м’явкіт. Присвітивши ліхтариком,я побачила, що моя розвідниця сидить на вершечку дерева. Під деревом були поскладані старі дошки з забитими цвяхами. Як думаєте, де вона живіт порвала? Мабуть, таки до того цвяха. Вмовляння, щоб вона злазила сама, на неї не діяло. Я полізла за нею…Тримаючи в зубах ліхтарик, а в руці — кицю з порваним животом, я ледь злізла із старої яблуньки. Ноги тремтіли, руки задубіли, вся мокра і брудна прийшла в хату. Ох і злюща я була. Трохи посварила подружку, яка, не звертаючи уваги, уже вимивала свою ранку і гарну м’яку шерсть.

За два тижні рана повністю загоїлася. День Великодня був сонячним і теплим. Згущося ходила по хаті і шукала місце для народження кошенят, які попри наркоз і антибіотики і порваний живіт вижили. Вона була уже така, як бочечка. Місце вибирала не довго. У мене на ліжку, на моєму спальнику. В ніч з неділі на понеділок, 9 квітня, я прийняла котячі пологи. Не маючи права забрати руку, я сиділа і сидячи спала. На світ з’явилося двоє кошенят. Зранку мене охопив шок – у ящику біля киці-мами спало четверо гарненьких і мініатюрних котиків… Скоро нас виводять…Куди ж їх ? Перше, що спало на думку… В Калуш, тільки так.

Сумніви не покидали мене. Окрім всього, треба було здати вчасно поставлені службові завдання, зібрати речі, адже кінець квітня обіцяв ротацію. Через тиждень після народження кошенят, до мене підійшла одна місцева мешканка. М’яко кажучи, жінка була не визначеного віку і з бузковим кольором обличчя.

— Слышала, котята есть? Оставь двух. У меня мыши и крысы в доме…
— Відстань. Тобі мало котів в селі ? Ти сама не маєш що і за що їсти. Чого город не обробляєш, там все чисто. Хлопці дивилися. Йди працюй — не матимеш ні мишей, ні щурів.
— А зачем? Я же алкоголичка. Мне много не надо. А котята пусть бегают…

Не дослухавши ту розмову, я пішла далі. Треба було зібрати речі, щоб нічого не забути. Через тиждень довгоочікуваний виїзд до рідного дому. 

Киця не відходила від своїх діток, лежала біля них, годувала і постійно вимивала. Кошенятка були тихими і спокійними. Спершу мені здалося, що народила вона чотирьох хлопчиків. Потім виявилося, що є одна дівчинка. Уже пізніше, в дорозі, я додивилася,що дівчаток двоє. Для трьох уже були господарі, залишилося віддати в добрі руки ще одну красуню. Того вечора, Згущося традиційно попросилася на вулицю. За дві години її не було. Зранку теж не прийшла. Кошенята спали і навіть не пікали. Я включила камін, поставила поруч ящик, накрила одіялком. З голови не виходило, де ж вона могла пропасти. Наступний цілий день був стресовим : скоро їхати і четверо дітей осиротіли… Куди їх, як  При першій нагоді виїзду з села, я була у ветаптеці.

— Доброго дня. А є у вас суміш для грудних кошенят ? 
— Дорого дуже. Ми не замовляємо. Але є пляшечки і соски.

Я купила ту пляшку, в іншій звичайній аптеці купила дитячу суміш ’’Малютка’’. Того дня киця так і не прийшла… Мені довелося годувати чотирьох кошенят з тієї пляшки. Вони не вміли. Плакали. Животики були вздуті. Ранок третього дня був найгіршим. Голодні і холодні вони не перставали плакати. Киці не було. Я виносила їх на вулицю, надіючись, що вона почує і прибіжить. Та киці не було. І тут мене "осінила" думка…А чи не закрита вона в тій хаті, де миші і щурі? Ох, з якою я злістю йшла на те занедбане подвір’я! 

— Прівєт, падруга! У мене кицька пропала, а у неї четверо дітей. І вона їх годує. І мені скоро їхати. Ти нічого не хочеш мені сказати? Розійдемся по-доброму?
— А тушонка есть у тебя ?
— Ти мені Згущонку знайди, будеш мати тушонку, як не шпіца в дупу.
— Чєво?
— Я двічі не повторюю. Відкривай хату.
— Да нєту там нікаво…

Моєї злості не було меж. Щоб взяти себе в руки, вийшла з того гадючника. Розуміла, що через ту кицьку втрачаю над собою контроль. Якщо до виїзду її не буде, доведеться взяти на себе тягар вигодовування малих. А дорога додому далека – майже 1,5 тисячі кілометрів.

Коли я зайшла на подвір’я, мені назустріч бігла моя киця. Брудна, в павутинні, перелякана і голодна. Як ракета, залетіла до хати. Усіх кошенят поносила з ящика на моє ліжко. Навіть не їла. Одразу почала їх годувати. Мені відлягло.

— Катя, я відєла тваю кошку. Дай тушонки.
— Урви звідси, бо нароблю біди. Їж миші з крисами.

Через три дні, попрощавшись із хатою, садом і всім тим, що довелося пережити за довгий і важкий період, провідавши Жанку, я вийшла і з рюкзаком з того подвір’я. Чомусь стало сумно. Окрім цих пригод, скільки довелося всього пережити. Та це залишиться назавжди зі мною. Може, колись ті спогади ввійдуть у книгу. В руках у мене була велика сумка, для перевозки тварин, а в ній спокійно лежали Згущося із своїми чотирьма дітками. Ми їхали додому!

Довга дорога виснажила не тільки мене, а й кицю. Довелося купляти краплі ‘’Кот Баюн’’. Сітка в сумці була порвана кігтями, а кошенята ховалися в речі і рюкзаки. З Божою допомогою ми доїхали щасливо до Калуша. Стояло питання, куди подіти сімейство. Киця дворова і хижа. На квартирі здуріє. Втече. Як і було попередньо задумано, вона поселилася у мами, де є простір, сад і город. Двох собак розігнала, а кота побила. Щоб не ліз. Кошенята ростуть, бігають і їдять все підряд. Скоро вони поїдуть до нових господарів. Залишається одна красивезна дівчинка. Така сама хижа, як її мама, адже уже відтепер полює на мурашки. Згущося прижилася. Розвідала усю обстановку. Зрозуміла, що тут уже ніхто її не образить. Що тут тихо і мирно. Що її люблять, що її не лишили…

Можливо, хтось з вас подумає – не цікаво, не вартує уваги, про котів, собак… Ваше право, та не хочу писати про війну. Не хочу вертатися зараз в той час, інший, який був там, окрім киці. А було багато…На все життя в пам’яті. Інша життєва дорога, інший чужий світ. Та вистояли і не зламалися. І якраз оті малі і пухнасті створіння дивом рятували нас від сумних думок. Забирали увесь негатив та неспокій, заколисували своїм муркотінням та ніжним радісним скавулінням. І ми не мали права їх лишити там, у війни в гостях. Хоча вони були її дітьми. Ви думаєте, одна Згущонка приїхала з війни? Знаєте, скільки котів і собак ми привезли з собою, скільки наших вірних і бойових друзів! Вони просто стали частинкою нашого життя… 

А красиву пухнасту дівчинку віддам у дуже добрі і лагідні руки. Знаю, вона вилікує від усіх хвороб і невзгод! Я в це вірю і чекаю на знайомство з новим господарем! Бережіть себе і любіть тих, хто потребує нашого тепла, і хто дарує нам своє!