"Як тільки я натис на курок, зразу відбувся вибух ворожої гранати – ми з ворогом вистрілили одночасно"
До киянина Руслана Кравця приїжджаю у Київський військовий госпіталь, де він проходить реабілітацію після поранення на війні. У нього фактично знищена барабанна перетинка одного вуха. Тож під час спілкування мушу іти лишень по той бік, де здорове вухо, аби він міг добре чути.
У пригоспітальному парку ходять такі ж учасники війни, як він, переважно молоді хлопці. З різними травмами, у різних станах. Руслан в очікуванні – у пошкоджене вухо йому вживили, як він сам каже, гуму, сподіваються на відновлення перетинки. Коли ж ні – робитимуть операцію…
На його одужання чекає дружина і двоє синів: молодшому – всього 5, а старшому – 18, з чого дуже здивувалася, бо виглядає Руслан молодо. Мабуть тому, що багато посміхається, зберігає оптимізм…
– Я радий, що залишився живий, – каже Руслан. – А коли відновиться слух, на що дуже сподіваюся, то ховатися не буду – знов піду на війну. Дружина, бачу по ній, не хоче, але нічого мені не каже. Розуміє мене, як і я її. Але війна є війна. Операція ж забере певний час – цього не хотілося б, звичайно…
Почалася моя боротьба, як і в більшості моїх побратимів, з Майдану. Власне з тих часів я зі "Свободою". Був і в Криму, оскільки розумів, що потрібно захищати батьківщину. 23 березня пішов до військкомату і попросився добровольцем, далі поїхав до 95 бригади в Житомир і вже 25 березня був у Херсонській області на узбережжі Сиваша. Ми стояли на спостережних постах на території від Чонгара до Арабатськорї стрілки. З моїх вражень – більшість людей були там за Україну. Тих, хто хотів до Росії, – одиниці. Це стосується, звісно, місцевих… Коли наша бригада прибула до Донецька – вже й не можу точно сказати. Я потрапив у Добропільський район, стояв і на горі Карачун. Ми з хлопцями трохи виїздили, щоб поспостерігати, оглянути територію. Якраз під час одного з таких виїздів ми й потрапили до засідки – коли їхали на своєму БТРі, нас уже чекали. Побачивши людину з гранатометом, я встиг тільки навести автомат і натиснути на спусковий курок, відчув характерні поштовхи в плече – спрацював автомат. І зразу відбувся вибух гранати – десь на відстані двох людей від мене. Ми з ворогом десь одночасно вистрілили. Тоді загинув мій товариш. Він сидів ліворуч, встиг тільки крикнути, що людина "на дві години"… Це така військова термінологія, і коли кажуть, що людина на 12 годин, то всі розуміють, що об'єкт прямо перед тобою, і так далі – відповідно до руху стрілок годинника.
Нас було людей 14, ми їхали зверху на броні. Від вибуху розлетілися з того БТРа, почався бій. Хто з хлопців були притомними, почали відстрілюватися, тим часом на дорозі лежали наші поранені, просили допомоги. Перші кілька хвилин ми навіть підповзти до них не могли, бо сепаратисти на нас чатували – чекали, щоб до своїх ішли із трави, по якій розпорошилися, і стріляли по нас. Але ми закрилися димами, а вже тоді й позбирали поранених. Почали перетягувати їм руки-ноги джгутами, знеболювальне колоти і відстрілюватися.
– Ви були серед тих, хто залишився притомним?
– Так, я відстрілювався. Згодом мені сказали, що бій тривав хвилин сорок, але для мене то пролетіло як 5-10 хвилин. Я в часі не орієнтувався, вже й контужений був, голова мені крутилася, було погано, перед очима все пливло, не міг зосередитися на одній точці, щоби її втримати у прицілі. Коло мене був наш медик, теж поранений. Першим до своїх товаришів я потяг його. Коли ми були далі, де не було захисного диму, - нас уже побачили терористи – почали стріляти. Потім, пригадую, я виповз, глянув, де БТР, аби знати, куди його тягнути, і коли саме повернувся спиною до ворога, коло голови в мене вибухнула граната. Я скотився вниз з горба, вже нічого не бачив і не чув, просто знав, що треба вгору до своїх. Намацав, де то вгору і просто поповз … Пам'ятаю, як відчув, що під руками вже асфальт – там мене й забрали свої.
– Скільки тоді загинуло хлопців?
– Загинуло тоді двоє: командир (заступник начальника розвідки) і мій товариш – він був з-під Житомира, залишились батьки і молодший брат. А в командира – дружина й дитина півторарічна…
Поранених було чоловік вісім – нас літаками переправили до Харкова у шпиталь, потім я й у Вінниці лежав. Спершу не ходив і не розмовляв. Днів через два лишень спробував підніматися, але голова крутилася, не міг на ногах стояти. Але потроху таки вставав, тримався за ліжко, пробував розмовляти, чути почав на другий день, хоч і погано. А на одне вухо не чую й досі – там вирвана барабанна перетинка… То вже навіть не розрив чи пошкодження, її там фактично немає.
Коли був у Харкові, то приходила одна медсестра, старша жінка, – обзивала мене бандерівцем. Коли пробував з нею говорити, зрозумів, що то без толку – вона як мантру повторювала все, що чує з російського телебачення. Ще й гордо заявила, що тільки російське й дивиться. Питався, чого ж не в сепаратистів медсестрою. Відповіла, що вона хоч і тут, та їхні "дєвачьки" поїхали рятувати життя "освободітєлям"…
Я з того не дуже й дивувався, бо на Донеччині ще застав ту картину, коли місцеві жителі з криками "Бандеровци!" лізли під БТРи, коли жінки сунули на передову коляски з дітьми… Знаєте, адекватні ж люди так не поводяться… Згодом місцеві змінили своє ставлення до нас, а найперше по селах, де 80% населення налаштовані проукраїнськи. А от в містах, як на мене, ситуація цілком протилежна – більшість вірять в щастя від Путіна… І паскудно було дуже на душі від того всього.
Здавалося, що я мовби не український солдат і не в Україні, а щонайменше Москву штурмом беру. Переконаний – якби тоді можна було стріляти, хоча б над головами їм ввалити, - то вони ж, як стадо баранів зазомбованих, просто би злякалися і розбіглися. А потім треба було увійти в місто, відловити тих всіх сепаратистів-бандитів і найманців, і ділу кінець.
Так, звісно, загинули б наші бійці, але це були б одиниці, а не стільки, як маємо на сьогодні, я вже не кажу, скільки хлопців, молодих чоловіків каліками полишалися. Врешті, й місто не було б поруйноване. Але ж то стріляти не можна було! Навіть навпаки – терористам фактично дали понад два місяці, щоб вони понапривозили купу зброї, підтягнули собі ще сил: і професійних бойовиків, і всякої мерзоти. За цей час вони й окопалися – повибудовували там дворівневі позиції. Наприклад, вирили поміж будинками траншею, накрили бетонними плитами, щоб можна було всередину проникати, а зверху ще один поверх нагромадили, теж накритий бетонними плитами з бійницями. І такі їхні позиції наша артилерія по два тижні вдень і вночі "довбала"… Як тільки їхній артобстріл закінчиться, ми туди – і знов шквал вогню від них. Наблизитися не можемо, тільки поранених своїх збираємо… Коли наш артобстріл починається, вони собі сховаються, мовляв, стріляйте... Ми закінчимо, а вони без жодних втрат вилазять з бійниць та й знов по нас з захищеної місцевості луплять…
Коли ж туди нарешті зайшли наші хлопці (я вже, правда, не бачив цього, але по телефону розказували), то побачили, що там лиш верхній поверх подекуди поруйнований – все решта цілісіньке.
Думаю, чимало винуватців цього всього сидять у парламенті. Те, що зараз почалася заборона комуністів, то дуже добре, але ж і Партію регіонів так само треба заборонити! Бо та сволота дозволяє собі звинувачувати українського солдата в розстрілі мирних громадян. Ну де таке було?? Хай би поїхав туди й подивився, що там насправді коїться. Там же з протилежного боку барикад всі, хто тільки не хоч, а в основному – росіяни і різна нечисть, що за гроші на все ладна.
Це ж зараз Путін одним пострілом двох зайців убиває. По-перше, позбавляється мерзоти, яку важко контролювати у своїй країні. Засилає сюди, платить гроші цим виродкам, вони роблять брудне діло, а президент Росії ніби й ні при чому. От тільки назад в РФ він їх не пускає. Ці бандюки тільки й уміють, що убивати та стріляти, і їм байдуже, кого. Заплати їм добре, то вони і в Росії таке робитимуть…
…Вже після розмови, дорогою до воріт з госпіталю, Руслан розказує, що до них туди регулярно приходять волонтери – з'ясовують, що потрібно, привозять і продукти, і засоби гігієни. Коли треба, каже, кожен може собі піти взяти необхідне: мило, пральний порошок, станок поголитися тощо. Дбають волонтери і про одяг та взуття – бо ж буває таке, що хлопця привезуть пораненого, а він стільки й має одягу, що на собі, тож коли трохи одужує, треба мати в чому хоч на вулицю вийти.
