Розвідниця ОУН Стефанія Костюк: Мене цінували, бо я була безстрашна
91-річна Стефанія Костюк (подруга «Марта») - зв’язкова, розвідниця, кур’єр для спецзавдань при Крайовому проводі ОУН.
В 15-річному віці стала членом Юнацтва ОУН. Пройшла вишколи розвідників і контррозвідки. Була районовою жіночої сітки ОУН Тлумаччини. Організовувала розвідувальну мережу в гірських районах Станіславівщини. Спецзв’язкова проводу ОУН Карпатського краю. У жовтні 1946 року важко поранена осколками гранати. У липні 1947-го засуджена до 20 років каторги і п’яти років – позбавлення громадянських прав. Після повторної касації 1948-го вирок скоротили вдвічі. 1956-го звільнена за амністією.
Сьогодні Стефанія Костюк проживає у маленькій квартирі в центрі Івано-Франківська з сином і його сім’єю. Пані Стефанія з радістю зустрічає гостей. Переконана, що потрібно розповідати молоді про історію боротьби ОУН-УПА, адже поширюється багато брехні і наклепів.
Колишня розвідниця розповіла кореспонденту Бліц-Інфо, як кілька разів уникнула смерті, які провокації влаштовували більшовики, як в УПА відносились до жінок та багато інших цікавих історій.
Коли до Станиславова в 1939 року прийшли більшовики, ситуація була дуже складна. В квартирі пані Стефанії була велика кухня і мама взяла квартиранта, старшокласника Михайла Хміля з Рогатинщини.
«Що цікаво цей Михасько мав колеґів з інших шкіл і вони потайки, як тільки мами нема вдома, то один забіг, то другий. А комсоргом в мене в класі був хлопець з Ямниці Василь Савчак. І він також забігав до Михаська. В 1941 році в Львові проголосили віднову Української держави. І от одного дня приходить наш Михась, елегантно вдягнений з великим букетом і вітає нас з мамою, а ми не чули цього по-радіо і розплакались. А він : Що за москалями плачете? Тоді мені каже: «Дотепер я був Михась, а відтепер я друг «Зенон» (пізніше «Всеволод», - ред.). Ми були через «ти», а відтепер подруга Стефа і друг Зенон. Я очолюю обласний провід ОУН». Це був для нас шок», - пригадує пані Стефа.
Після цього «Всеволод» час від часу давав Стефі доручення щось комусь віднести і навпаки. А одного вечора, навесні 1941-го, дав уже справжнє завдання. Розказав, що з міської тюрми вивозять арештантів і добре було б це перевірити. Нарахували 12 машин, що через дві години повернулися порожніми. Аж коли в червні червоноармійців вигнали з міста і хлопці змогли потрапити в тюрму, то побачили червоні від крові мури та молодий сад де під шовковицями було поховано понад 600 замордованих.
Такі завдання від провідника хвилювали маму дівчини, тож вона поговорила з директором торгівельної школи Романом Савицьким, щоб доньку відправили звідси. Професор Савицький склав список на учнів, яких переводять на навчання до Львова, в тому числі і юну Стефанію Процак (дівоче прізвище – ред.). Проте доля розпорядилася інакше. Провокатор склав список на 25 старшокласників, які насправді не мали відношення до бандерівців і віддав німцям.
«Так сталося, що я ще з одною дівчинкою поїхали до Львова здавати документи. Коли повертались, в Ямниці я виглянула у вікно і побачила наших хлопців, які бігали біля вагонів. Вони сказали, що мені не можна їхати додому, бо там вже було Гестапо і чекають мене. Я залишилась в Ямниці, а подруга поїхала. Виявилось, що з тих 25 учнів у списку, 20 арештували і розстріляли в Єзуполі. Так я була змушена перейти в підпілля", - пригадує жінка.
Мама зв’язалась з «Всеволодом» і він пообіцяв допомогти. Дівчину тимчасово поселили в будинку євреїв. Потім направили в Тлумацький район провідницею жіночої сітки.
«Одного разу прийшов «Всеволод» і каже, що приїхав один пан зі Львова і треба його переправити. В супровід нам дали 2 хлопців. Коли доїхали до Марковець, поїзд зупинився і сіли німці для перевірки. Той чоловік відправив хлопців подивитись що і до чого. Нічого мені не говорив, тільки між іншим запитав: «подруго «Марто», а ви з поїзду скакати вмієте?» А мені якось зайшло сказати: «мене в школі того не вчили». Потім мені це довго згадували. Коли доїхали до Цуцилова, прибігли хлопці і сказали, що німці з обох боків нашого вагону. Він їм моргнув і вистрибнув з вагону. А хлопці мене за плечі слідом виштовхали. Тоді ми поповзли по-пластунськи добрих два кілометри до Цуцилова. Прийшли до зв’язкової, вона покликала станичного, переодягла і відмила нас. Оскільки моє праве коліно було повністю розбите, той чоловік домовився зі станичним, що є наш зв'язок на Делятин і мене вже не треба. Наступного дня станичний відправив мене до Станіславова. Аж через кілька років я дізналась, що той чоловік був Микола Лебідь засновник і перший керівник Служби безпеки ОУН, якого шукали по всій Європі», - пригадує жінка.
Після лікування пані Стефанія повернулась на Тлумаччину. Жила вона на другому поверсі разом з дівчиною Василиною, яка працювала в облспоживспілці. Василина запропонувала їй жити в одній кімнаті, а друга хай буде порожня. Проте ввечері дівчина бігала в другу кімнату мовляв до залицяльників. Потім виявилось, що вона мала зв'язок з підпіллям і залишала балкон відкритим, щоб хлопці туди заходили. Одного разу коли дівчат не було вдома, сусід почув, що нагорі хтось ходить і повідомив в гестапо. Хлопці ледь втекли, а пані Стефанії довелося ховатися.
«Я зайшла в облспоживспілку, а за мною німці. Директор покликав мене з собою на другий поверх. Дивлюся дзеркало, він на нього натиснув і воно відсунулось, а позаду кімната. В кімнаті два хлопці, друкарські машинки і стоси надрукованого матеріалу. Виявилось, що там була таємна друкарня ОУН. Ввечері директор випустив мене і машиною відвіз в сусіднє село Надорожну. Звідти мене вже перевели у Крилос», - розповідає про свої пригоди зв’язкова.
Через місяць дівчину відправили на курси контррозвідки у Старому Угринові. Пані Стефанія пригадує, що курси тривали майже чотири тижні. З 80 слухачів тільки шестеро дівчат. Серед викладачів були три офіцери армії Української народної республіки. По завершенню курсів «Марту» відправили з майором "Соколом", організовувати розвідувальну сітку на Прикарпатті. Стефанія Костюк каже, що її призначення в розвідники викликало невдоволення полковника «Грома», адже вона була його спецзв’язковою. Окрім того командир цінував її за безстрашність. Проте вдалося домовитись.
«Викликає мене командир "Грім" і каже, що якийсь відділ прийшов із Волині, шукають до нього зв'язку, але є погане передчуття. Тож треба розвідати хто вони такі. Пішли ми вдвох з Катрусею. Йдемо лісом і бачу, що то тут то там за деревами блискає щось. Зрозуміла, що солдати. Дивлюся на величезній поляні стоять три кремезні хлопці в красивих вишиваних сорочках, новесеньких мундирах УПА, мазепинках. Хлопці молоді, то ми стали жартувати, але говорив чомусь тільки середній. Я Катрусю штуркнула і вона ніби випадково стала на ногу крайньому, а він: "Извините". Головний відразу почервонів, але ми вдали, що нічого не помітили. Домовились, що передамо все командиру і він призначить зустріч. Я все доклала "Громові", - пригадує розвідниця.
Вже в тюрмі пані Стефанія дізналася від зв’язкової з Волині, що то був провокативний відділ УПА. Їх спеціально готували в селищі поблизу Москви, а тоді направляли в західну Україну та по цілому світі. На Волині вони казали, що прийшли з Галичини, а тут навпаки. Проте «перешиванців» швидко розкусили і знищили. Встигли наробити лиха вони лише на Тернопільщині.
В 1945 після бою під Космачем «Марта» втікаючи від більшовиків потрапила Середнього Березова. Там дізналась, що в покинуту хату звезли 12 упівців і залишили напризволяще. Вона взяла з собою кілька місцевих дівчат і пішли їм допомагати. Відмили, переодягнули та розквартирували по людях. Один з повстанців очуняв коли дівчата його переодягали і розповів, що на них напали більшовики і чимось накололи. Наступного дня «Марті» стало погано, виявилось, що хлопці були хворі на тиф і вона заразилась. Доглядала за нею Рузя Перцович, дуже добра жінка, яка мала кози і продавала молоко.
«Раз приходить радянський офіцер, щоб випити молока і питає, хто лежить у кімнаті. Рузя каже, що її сестра, хвора на тиф. Він як зареготав: "При помощи сыпняка подолаєм ми УПА". Я зрозуміла, що хлопців спеціально заразили, щоб вирахувати упівців, тож попередила провідника, що готується облава. Всіх хворих з села вивезли і коли прийшли червоні, то дуже лютували куди ділися хворі. Мене хлопці перенесли в ліс, там лежала пару днів. Після тифу довго була слаба, відказували ноги. Провідник "Митар" дозволив побути в селі, готувати вишкільні матеріали».
Через деякий час в опері Станіславова ставили драму "Шаріка". В партері сиділи німці, на першому балконі – наша інтелігенція, на другому – молодь. Пані Стефанія пригадує, що мала забрати пошту і йти в Коломию, але дуже хотіла подивитись виставу. Тож тихенько пробралась на другий поверх. Проте дізнався провідник "Всеволод" і відразу вигнав з залу. Незабаром почалися арешти українців зі списку гестапо і розстріл на сучасній вулиці Страчених. В розстрільному списку було і прізвище Процак, тож жінка перейшла в підпілля.
В 1946 році полковник «Грім» зрозумів, що на «Марту» почали полювати більшовики, тож вирішив зачислити її в похідну групу на Східну Україну.
«В той день я себе погано почувала, тож присіла на лавці біля стіни і задрімала. Раптом чую вибух. Прокидаюся: один біля мене мертвий, другий – поранений. У дверях стогне дівчина, бо їй ноги відірвало. Чую біль під грудьми: торкнулась рукою - кров. Мене віднесли в бункер. Там я пролежала два місяці. Вся група прийшла попрощатися зі мною. Серед них і провідник «Арсен», з яким у нас були теплі почуття. Поцілував мене в чоло зі сльозами на очах і пішов», - розповідає розвідниця.
За словами пані Стефи, в УПА взагалі з цим було дуже строго. Одного разу в селі була облава і «Марта» з повітовим провідником сховалися в бункері біля річки. Ні стояти, ні сидіти не можна було. Лише лежати. Притулені одне до одного вони пробули там кілька годин. Потім хлопці жартували: "Як ти спокійно міг лежати з тою дівчиною?" На це провідник суворо відповів: "То – не дівчина, то – подруга по боротьбі". Близькі стосунки забороняли. Хочеш женитись, повертайся у село.
Через деякий час бункер розсекретили, тож дівчині довелося перебратись на полонину. Там вона кілька місяців жила з дружиною пастуха. Далі її мали перевезти до селища але хтось зрадив.
«Тільки рушили, чуємо: "Стой! Где раненая?" Розкидують солому, беруть мене і везуть у лікарню в Жаб'є. Там була місяць. Потім – у тюрму в Станіславів. Слідчий був молодий, недосвідчений. Пив коньяк із колегами і питав про мою сім'ю, навчання, діяльність у підпіллі. Вони на мене нічого не мали. Приходжу на суд, сидять 10 офіцерів НКВД. Прокуропо суті нічого сказати не міг. Дали мені заключне слово, кажу: "Ви нас називаєте бандитами, а самі збитих дівчат на хідниках привозите і кидаєте в камери". Дали 20 літ каторги та 10 днів карцеру за «останнє слово». Написала касацію в Київ – зняли 10 років», - пригадує жінка.
Відправили пані Стефанію етапом на далекий схід Росії. З пересильного пункту вивели колону арештованих упівців і її. Вели їх кілька днів поки дійшли на пристань. Там їх зустріли троє офіцерів.
«Вистроїли наш етап, докладаємо – хто за що сидить. Дійшла черга і до мене. Кажу, що стаття 54-1а КК УССР, але зняли 10 років. Начальник району таборів Стеценко як кричить: "Врешь!" І потягнув в барак. Коли закрив двері прекрасною українською запитав: "Ну, кажи, що у вас там робиться, чого табунами вас сюди везуть?" Я почала розповідь із 1939-го, а далі – про УПА. Він на карточці написав своє прізвище, адресу і телефон, заставив повторити пару разів і спалив. Тоді сказав писати повторно запит на касацію. Через деякий час мені підтвердили зменшення строку на 10 років», - пригадує пані Стефанія.
1956 року Стефанію Костюк звільнили за амністією і вона повернулася до Івано-Франківська де живе і досі.
