Рукописи у Криворівні, або Добра спадщина Параски Плитки-Горицвіт
У Карпатах, в одному з найдавніших гуцульських сіл - у Криворівні з-поміж восьми музеїв є лише один, що має статус громадського
У 2004 році його відкрили за ініціативою селян у невеличкій хатинці, де жила Параска Плитка-Горицвіт, творчість якої порівнюють зі спадщиною Катерини Білокур, Марії Приймаченко та Параски Хоми.
У Музей Параски Плитки-Горицвіт потрапити непросто. Він не в центрі селища й далеченько від дороги. Від центральної траси треба підніматися угору вузькою сільською вуличкою майже годину. Та вже дорогою зусилля любителів подорожей згладжують чудові карпатські краєвиди, які й додають тут сили як місцевим, так і туристам. Саме таким шляхом Укрінформ дістався до музею Параски Плитки-Горицвіт, аби розповісти про громадський музей і долю талановитої жінки у проекті УКРІНФОРМУ «Точка на карті».
ГУЦУЛЬСЬКИЙ ГОМЕР
У Криворівні Параску Плитку-Горицвіт називають самобутньою художницею, письменницею, скульптором, фотографом і філософом. Тут досі пам’ятають, як «їхня Параска» творила у своїй хатині посеред гір, спосіб життя жінки був майже аскетичним, вона часто бесідувала з дітьми.
Хатину, в якій нині діє музей майстрині, звів батько Параски після того, як вона у 1957-му повернулась із заслання. Місцева інтелігенція до жінки майже не навідувалась. Кажуть, остерігались, бо знали, що за хатою Параски можуть і далі стежити. А ось діти ніколи не відмовляли собі у спілкуванні з майстринею.
«Параска десять років відбувала заслання у Казахстані. Коли повернулась сюди, жодної допомоги від совєцької влади не отримала. Лише діти прибігали до неї. Зізнаюсь, це був ніби наш перший університет. …Спершу ми вітались, а потім говорили про те, що було чути в селі, а потім були бесіди… Ні, це не були уроки. Ніколи не було відомо, з чого вона почне, але завше Параска заводила нас у казку, коли забуваєш про все і занурюєшся у розмову. Мені було дуже важливим це спілкування», - пригадує старший науковий співробітник Музею Івана Франка у Криворівні Василь Зеленчук.
За його словами, коли ще майстриня мала здоров’я, то багато ходила. Тоді влаштувалась на роботу художником до лісгоспу і майже щодня долала 27 кілометрів, аби принести звідти папір і фарби. Багато спілкувалася з людьми, помагала їм, уміла слухати… А щойно отримала на роботі аванс у 16 рублів, купила фотоапарат, яким створила цілу колекцію світлин про життя гуцулів.
«Параска постійно фотографувала біля церкви. Тоді цим майже ніхто не займався. Її фотоспадщина сягає близько 4 тисяч негативів. Досі ми не звертали на них уваги, бо переймались її малюнками та книжками. І тут раптом трапились люди, які цим зацікавились. Тепер світлини Параски зможуть побачити люди в усьому світі. Ось зовсім недавно фотографії Параски Плитки-Горицвіт експонували в Одесі», - зауважив науковець.
Коли ж жінці стало важко ходити, саме діти несли Парасці зі школи папір. Хто - недописаний зошит, хто – не до кінця змальований альбом. З них вона і творила свої книги.
«Їй Бог посилав думку, і вона писала лірику, прозу, поезію, казки, прислів’я. Багато писала з уст народу, молитви, святих описувала у віршованій формі. Книжки клеїла, а той клей заварювала з борошна і води. Цвичками (цвяшками – авт.) їх збивала. Обкладинки майструвала з різного матеріалу. Ще дуже любила витинанки. Ось погляньте, її витинанки не повторюються (показує – авт). Жодної немає схожої. Вони є душею музею. Бо все писане і мальоване - то з душі. А витинанки Параски, як вона казала, були розрядкою її душі після кожної написаної великої книги…», - розповідає Василина Харук (дівоче прізвище — Словак – авт.), яка нині доглядає Громадський музей Параски Питки-Горицвіт.
Вона теж пам’ятає цю хату з дитинства. Пригадує, малеча знала: «Як на вікні у Параски висить біла заслінка, то можна приходити, як чорна – Параска працює». А ще до жінки часто навідувалися студенти. Переважно – філологи. Очевидно, аби почути справжню гуцульську говірку та філософію жінки, яку тут ще називали «Гуцульським Гомером». Уже коли студенти повертали до неї вдруге, то брали найкращий для жінки гостинець – пачку паперу. Ось так Параска все життя писала і малювала. Ані худоби, ні грядки не мала, за що деякі селяни вважали її дивною. Уже після смерті жінки, саме ті, хто пізнав у цій хаті свій перший університет, ініціювали створення музею.
«Параска померла у 1998 році. Створення музею тривало довго. Обстановка збереглась та сама, яка була за життя Параски. Тут нічого, крім книг, не було. Не повірите, навіть труна на горищі, про яку собі Параска подбала за життя, теж свого часу була наповнена книгами. Ось у цій кімнаті ще стояли столики, ліжко, а на печі завше були сухарі та чай і це була основна її їжа», - пригадує Василь Зеленчук.
МРІЇ І ПОКАРАННЯ «ЛАСТІВКИ»
Очевидно, до сухарів та чаю Параска призвичаїлась у спецтаборі у Спаську, де відбувала покарання за співпрацю з УПА. А до того у Криворівню Параска Плитка-Горицвіт потрапила у два роки, коли батько приніс її та сестру Василину у бесагах (сумці через плече – авт) із села Бистрець, де народились дівчата.
Малювати Параска любила ще з дитинства. Для цього часто втікала з хати, аби знайти собі різнокольорові камінці біля річки та з ними усамітнитись. Бувало, що й вугіллям творила дивні картини на корі берези. В деяких джерелах є свідчення, що Параска від батька вивчила кілька мов, закінчила перші чотири класи, а потім так прагнула вчитись, що самотужки дісталася до Німеччини.
«Параска хотіла бути журналістом. То були її мрії та фантазії. Це був 1941 рік. Зі слів Параски, вона хотіла йти на навчання, а попала на знущання, та на неуважання. В одній зі своїх книг вона пише, що везли її у закривавлених шинелях, там було дуже тяжко, а тому й навчання було не тим, на яке очікувала. Швидше, вона потрапила тоді не навчання, а на примусові роботи», - розповідає Василина.
Саме після такого поневіряння Параска вимушена була ще 10 років провести у спецтаборах. За однією з версій, 17-річна дівчина потрапила до рук жандармерії, коли несла записку бійцям УПА, будучи зв’язковою на псевдо «Ластівка», за іншою – отримала десятилітнє заслання через те, що відмовила місцевому поліцаю стати його коханкою. Він і пообіцяв згноїти Параску у тюрмах за норовливість.
«Люди розповідали, що тоді сім’ями висилали за куркульство, а Параску єдину – за політику. Коли вже Параска була у Станіславському казематі, то там затребували корову за викуп. Знущались з неї дуже… Параска пригадувала, що карцерами там називали стіни з каменю, де навіть сісти не можна було, бо під ногами була вода», - говорить Василина.
Нині науковці лише відкривають справу Параски Плитки-Горицвіт, яка разом з іншими стала доступною в архівах СБУ. Беззаперечним залишається тільки той факт, що взимку 1945-го Параску разом з іншими молодими дівчатами з Західної України товарним ешелоном відправили до Сибіру. Дорогою дівчина відморозила ноги, після чого п’ять років пересувалась на милицях, а з 1947-го вона відбувала покарання у Казахстані.
КОХАННЯ І ЛИСТИ
Після заслання Параска повертається до рідної Криворівні. Відтоді їй часто приходять у село листи від грузина. Люди казали, що він урятував їй життя у неволі і то було її єдине кохання. Ніби й батьки Параски категорично виступили проти чужинця і це стало каменем спотикання у родинних стосунках. Утім, пізніше все ж з’ясували, що місцеві надто перебільшили цю історію.
«Скажу за це кохання так, що може воно й було… Але те, що я дізналась, то - цілий анекдот. Ось зустрічаю жінку, яка розповідає за цього грузина. Нічого не заперечую, лише слухаю. Хоча від самої Параски такого не чула. Та жінка ж мене запевняє, буцімто сама носила листи Парасці від того грузина, а Параска його, йой, як любила. Тоді я їй кажу, що лише хочу знати, як же його було звати. А вона мені: «Шота Руставелі», - посміхається Василина і додає, що Параска справді дуже шанувала творчість грузинського письменника Руставелі. Малювала його портрети і захоплювалась його поезією так, що люди могли подумати про зовсім інше.
Василина зауважує, що Параска Плитка-Горицвіт отримувала багато листів. Переважно їх приносили до хати діти, а відповідь Параски залюбки носили на пошту.
«Я старалась ухопити ті листи першою. Пам’ятаю лист від Наталки Поклад. Параска тоді говорила: «Ой, Наталочко моя, дорогенька, в гості до мене завітала, а що ж ти мені, Наталочко, розкажеш?». І так той лист пригортає…Ось така була шанобливість до тих листів, що отримувала», - пригадує Василина.
За її словами, Параска до всього ставилася з особливим трепетом і любов’ю. Працюючи над книгами, говорила до них, ніби пестила, називаючи їх своїми дітьми.
«До Вас, листочки мої, завжди шана не зникає. Я з Вами погомоню мисленно, так щиро, що й забуду, що біля мене пустеля… Як добре, що є розмова з папірцями. Дорогий друг папірець. Він ніколи не скаржиться, що йому так гірко і не видержано від написаного. Друг понад друзі… Книги за книгами пишуться, не устаючи. Я тішуся цим, що в моїй душі і серці богохваленість молитовна», - цитує письменницю Василина Харук.
КНИГИ Й ІКОНА НА ЛІКАРНЯНІЙ ПІДСТИЛЦІ
За своє життя Параска створила 46 великих книг і близько шестисот – маленьких. Була у письменниці і книга «для помацання» (для торкання – авт). Кажуть, рукопис «Молитва - дар Божий», вагою у 5 кілограм, нині вона на експозиції у Львові. Параска просила давати ту книгу потримати усім, хто до неї приходив. А ще дуже любила з нею фотографуватись.
«У Параски є дуже багато релігійної тематики. Я б назвав ці твори апокаліптичними молитвами, які вона сама собі складала. Є багато пейзажної, є інтимна лірика, попри те, що вона вела самотнє життя. Є унікальна книжка – рукопис у шести товстих обкладинках «Індійські заграви». Я кажу, що то є химерний гуцульський роман, а точніше - подорож двох гуцулок до Індії. Вона в образі героїнь показала себе та товаришку Одосію (Теодозія Плитка-Сорохан — родичка і товаришка, теж була репресована – авт.), яка жила тут трохи нижче. У книзі вони пройшли пішки від хати, на полонині пересіли на коня, у Будапешті - на літак, а в Індії - мавпи і слони їх доставляли туди, де треба… Цей рукопис, як і багато інших, вже є у наборі, але як і інші книги, потребує коштів», - говорить Василь Зеленчук.
За його словами, Параска не писала книги лише на великі свята, у неділю та у великий піст. Свої самодруки виключно дарувала. Нині вони ніби повертаються до рідної хати. Небайдужі люди приносять їх у музей, аби поповнити експозицію і зібрати всі оригінали рукописів Параски Плитки-Горицтвіт. А ще Параска дуже любила малювати. Василина пригадує, кому майстриня малювала Шевченка, кому - Франка, а кому й образ. Біблійні сюжети Параска творила теж попри скруту та бідність. Часто - на дереві, камені та різних підручних матеріалах.
«Ось ця ікона, (показує - авт), створена на хірургічній підстилці. Санітарка принесла її собі з лікарні, аби застелити під ноги. Тут була і зеленка, і кров, і йод. А Параска побачила її, підоймила, та й випросила ту пластинку в жінки. Каже, щось собі зроблю з того, не треба нищити все. І ось який файний образочок із того вийшов», - показує Василина.
Нещодавно у Криворівні видали брошуру образів Параски Плитки-Горицвіт. Ця ініціатива належала місцевому пароху, отцю Івану Рибаруку. Розповідають, він попросив принести селян усі картини Параски, які є в їхніх домівках (а це, стверджують, ледь не у чверті хат у селі). Так світ побачив 80 ікон, намальованих рукою Параски Плитки-Горицвіт. Загалом, її мальована спадщина складає понад півтисячі творів.
ЗАПОВІТ ПАРАСКИ
Самобутня письменниця і художниця у Криворівні майже не хворіла. Вже у похилому віці вона мала катаракту очей. Проблему частково вдалося вирішити через операцію. Тоді жінка дуже схудла й ослабла.
Померла Параска Плитка-Горицвіт 1998 року 16 березня, вночі перед Великоднем. Коли її ховали, у Криворівні працювала знімальна група з Польщі. Цілком випадково польські журналісти відзняли гуцульський похорон, який тепер теж є надбанням громадського музею. Бо жодної фотографії з того дня не залишилось. Лише світлини, книги, спогади і побажання Параски Плитки-Горицтвіт, яка другу частину свого прізвища взяла за мистецький псевдонім, ніби роз’яснюючи нащадкам своє внутрішнє покликання.
«Параска казала, що дуже хоче, аби тут був музей. Але застерігала, що як будуть тут дражнитися та сваритися, то просила винести усе і запалити. Вона знала, що люди сюди будуть приходити, але ті, кому у книгах є потреба…», - говорить Василина.
Нині Музей Параски Плитки-Горицвіт створює власну Книгу відгуків. Її хочуть змайструвати так, як це робила Параска: зі склеєних листочків, підписаних відвідувачами музею.
«У нас у музеї є відгуки Романа Лубківського (письменник, політик, дипломат – авт), Василя Романюка, який потім став Патріархом Володимиром, а ще тут буває багато студентів. Напевно немає жодної області, з якої сюди не приїжджала б молодь. Ось з Одеського університету колись давніше приїхали філологи на практику, а потім прислали Парасці в газеті «Комсомолєц Одєси» подяку. Мовляв «большоє спасібо Парасці Плитці-Горицвіт за помощь во врємя практікі». Якби тоді служби спрацювали, то тій газеті було б непереливки, бо тоді ж наша Параска ще не була реабілітованою...», - уміхається Василь Зеленчук.
Нині громада Криворівні власними силами впорядковує музей і шукає кошти на видання книг і світлин майстрині, яка невтомно писала про свою Гуцульщину. Нікому, хто б тільки зацікавився творчістю «їхньої Параски», тут не відмовляють у допомозі. Так за сприяння небайдужих людей були видані рукописи «З наймолодших літ моїх», «Старовіцкі повісторькє», написані гуцульською говіркою. Так світ дізнався про святкування Різдва у Криворівні за оповіданнями Параски Плитки-Горицвіт і побачив її творчість на листівках «Доля гуцула» та «Доля гуцулки».
«Люди йшли і йдуть до Параски, бо вона була їм у потребі. Чи комусь піде копати, чи сапати - ні в кого гроші не брала. Ані за фотографію, ані за книжку, ані за малюночок. Перед святами їй несли хто булку хліба, хто - папір, а хто - гуаші, ручки, чи олівці. Але це не було з жалю до неї, бо вона дарувала людям радість у своїх віршах та приспівочках», - каже Василина і додає, аби Господь дав Парасиного духу нашій владі, а всім нам - її натхнення у праці, бо ж за такої долі Параска ніколи не складала руки, не чекала ні спонсорів, ні видавців, ні на кого не нарікала і своїм життям у творчості була задоволена.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
