«Смерть дивилась мені в очі, але ворог — в результаті загинув від своїх»— захисник з Калущини Андрій Лесюк

35-річний ветеран із села Негівці Верхнянської громади на Івано-Франківщині, дивлячись смерті в очі та уже понад два роки оговтуючись після важкого поранення, зовсім не пошкодував про те, що пішов добровільно ще в час АТО захищати країну.

Андрій Лесюк на позивний «Бандера» розповів «Вікнам», що досі не виключає свого продовження у боротьбі за українську державу, щоб ніхто не смів розповідати нам як жити. А поки поділився людськими мріями, інформують "Вікна".

Після сільської школи Андрій Лесюк поступив у Івано-Франківське ВПУ №13 на автослюсаря. Закінчивши навчання допомагав батькові у розвитку бізнесу. У 2014 році в складі Добровольчої армії їздив в АТО, а у 2020 — підписав контракт з 10-тою окремою гірсько-штурмовою бригадою.

«Я потрапив у Реактивний Артилерійський Дивізіон. Служив водієм граду, зокрема біля Торецька. Пізніше хотів переводитись, але мене не відпускали, бо не вистачало водіїв. Уже під час повномасштабної війни все ж таки перейшов  — у взвод снайперів, де був стрільцем. Ще в АТО хлопці дали мені позивний   «Бандера», бо казали, що схожий на Степана Андрійовича», — пригадує.

Біля Галича, розповідає Андрій був вишкільний табір, де ще заздалегідь готувались до війни. Люди не вірили, що у ХХІ столітті доведеться воювати, а для українських військових — це було просто питання часу.

«Росія не змириться з існуванням української держави. У 90-их роках наші хлопці з УНА-УНСО їздили у Грузію, Латвію, в Нагірному Карабаху воювали, в Абхазії, в Південній Осетії. Є така приказка: «Ліпше воювати на чужих городах, ніж на своєму». Проте, маємо «добрих сусідів», що в наш також залізли…».

Приємні традиції та брехня на війні

Позитив на війні: дружність та побратими, хоча в тому є й негатив — коли їх втрачаєш. Військовий наводить один з приємних пережитих спогадів. У них з хлопцями була традиція, коли повертались з позиції, то Андрій привозив їм по енергетику.    

«Віталік грінки смажив. Від’їжджаючи трохи далі від лінії фронту: відкривались енергетики та діставались канапки, як підтвердження того, що ти живий вийшов».

Серед найнеприємнішого та найтяжчого — це вимушена брехня батьку побратима — франківця Антона Кожушка.

«Коли виходила група, біля Антона прилетіла міна, його поранило, але через довгу евакуацію він помер дорогою. Зранку дзвонить його тато, котрий також військовий (жив у сусідньому селі й ми часто бачились–Авт.) і питає, чому з сином немає зв’язку. Я збрехав, що не знаю, давши йому марну надію — це мене гнітить дотепер. Потім збираючи речі Антона, дуже сильно плакав, як ніколи до цього», — з болем пригадує співрозмовник.

Негівчанин розповідає, що з татом побратима досі спілкується. Він до Андрія в лікарню приходив, коли того поранило. Просто в той момент така болюча новина могла зробити ще більшу біду. Наприклад,  батько на емоціях пішов би мститись за єдиного сина і хтозна-чим би це закінчилось. 

Початок лютого 2022, співрозмовник з побратимами проходили підготовку на львівському полігоні. А 24 — поїхали на Волинь, де пробули 10 днів. Там доукомплектували бригаду та відправили на Київщину. Зокрема у селі Макарів військовослужбовці виганяли москалів. Потім місяць відновлення.

«Смерть дивилась мені в очі, але ворог — в результаті загинув від своїх»

16 квітня 2024 Андрій Лесюк отримав важче поранення, коли повертався з ротації. По рації командир роти сказав, що на них йдуть кацапи. Почався бій. По українських військових працював міномет, FPV…

«Я побіг у бліндаж зарядити магазини і почув хлопок по нозі — одразу стало тепло, побачив кров. Сам собі наклав турнікет. Забігає побратим, йому кажу, що я «300». Потім втратив свідомість, напевно на 5-6 годин. Коли почав приходити до себе, бачу хтось сидить напроти, спершу думав, що свої, але розумію, що то ворог з червоним скетчем на руці та касці. Я вже почав прощатися з життям… Він навів на мене автомат, рука на рукоятці, але не стріляє. Попросив  його не тиснути на курок, той опустив автомат», — ділиться пережитим Андрій.

Виявилось сепаратиста звали Ігор, він родом з Донеччини, з окупованої території. Одного дня його зупинили росіяни, побачили український паспорт, забрали на підвал, побили та відправили за них воювати. Андрій зізнається, що пізніше було шкода ворога, котрий в принципі його не вбив, але з іншої сторони — мав вибір і за стільки років міг зайняти українську позицію.

«Коли я себе оглядав, то почав шукати ножиці, в результаті — Ігор позичив. Розрізавши штанку, побачив велику рвану рану. Затампонував її, перемотав бандажем, крові не було, тому зняв турнікет. Хлопці подумали, що я загинув, згодом повернулися. Спільно з побратимом Романом переконували ворога здатись, в такому випадку він би зберіг собі життя, а я б наголосив, що і моє не забрав, і аптечкою поділився».

Українські військові почали вибивати ворогів дронами, а піхотинці пішли на зачистку. Спершу Ігор не хотів у полон, а потім погодився. Наш піхотинець вивів його з бліндажа, коли намагався зв’язати руки, прилетів FPV.

«Спершу я подумав наші поплутали, виходжу на ротного, кажу: «Сюди не працюйте», але це вияви виявився ворог. До того хлопця не міг добратися… Тим часом москалі хотіли дронами добивати, п’ять випустили, але Бог вберіг. Цей сепаратист почав заповзати назад і каже допоможи мені, а в мене нога була присипана. Тоді просив вбити його, але моя зброя не була біля мене, а до його не міг дотягнутися. Він так і дійшов, йому відірвало праву ногу. Самі свої його добили», — згадує Андрій.

Понад два роки рятування ноги, щоб водити авто, піти в гори та стати на лижі

Андрій Лесюк розповідає, що його нога була під питанням ампутації на 50 відсотків, адже багато втратилось часу.

Після поранення він потрапив у стабпункт в Свято-Покровському, далі лікарні: Рай-Олександрівка, Слов’янська, Харкова та Львова. Через те що турнікет стояв 5-6 годин, почався турнікетний синдром. Забруднення і відмерлі тканини дали ускладнення на нирки, що спровокувало ниркову недостатність: гемодіаліз, два тижні в реанімації. Хлопець пережив 33 загальних наркози. Від цього та інших ліків став кишківник. Андрій почав втрачати вагу, бо організм не сприймав ні їжу, ні пиття.

«За тиждень 20 кілограмів скинув. Спершу відновлювали кишечник, потім літо пробув вдома, а восени  поїхав у обласну лікарню, до травматолога Зоряна Галія, котрий досі його консультує. Там зустрів свого колишнього командира, що у 2023 році отримав поранення та лікувався у цього лікаря. Звідси мене і направили у ворохтянську «Смерічку», де мені дуже сподобалось: відношення, реабілітація та персонал. Весною 2026 був місяць в Латвії на відновленні».

Спиці від АЗФ (апарат зовнішньої фіксації–Авт.) заходили під коліно і так військовий рік проходив з рівною ногою. Тепер її розробляють масажами, грязьовими ваннами тощо. Тепер ветеран проходить реабілітацію в калуській лікарні та реабілітаційному центрі «4.5.0 Прикарпаття». Додатково займається у тренажерному залі, а для душі у вільний час — таксує. Також любить читати українських класиків: про визвольні змагання, війну, любов. Нещодавно закінчив драматичну поему Лесі Українки «Касандра», про дочку троянського царя, що була провидицею, але через те, що їй ніхто не вірив — сталась історія з троянським конем.

«Мрію про те, щоб українська держава не перестала існувати. Ми не говоримо про кордони: 1991, 2014, чи 1919 року. Кацапи за 12 років не можуть Луганську область захопити повністю, все одно 1% Україна контролює. Їм не треба як такої території, вони просто хочуть нас знищити. Перемога для мене, коли будемо жити вільно, незалежно ні від кого та не переживатимемо, що колись вони на нас нападуть, тому для цього їх потрібно знищувати».

Для себе хлопець хоче: спокою, походів в гори, відновити катання на лижах.  

  «Хочу створити сім’ю, мрію про трьох дітей, власний дім, садок, гараж, кури, але для краси, бо тварин не вбиваю. Я в окопі навіть мишей підгодовував печивом. Коти там були, як пани, згодом навіть їсти тушонку не хотіли», — з усмішкою пригадує.

Питання війни для жителя Негівець ще не закінчено. Каже, що його кличе  колишній командир, а у нього їх, жартує більше ніж дівчат було. 

«Про свій вибір не шкодую. У мене мама має інвалідність, тому списатися давно б міг. Бувало, коли страшно, гепає, думаю: «Приїжджаю додому — звільняюсь», а за пів години про це забуваєш. Війна затягує, там людські відносини, адреналін. І не для нагород  це робиш, хоч отримав відзнаку «Залізний хрест», а для справедливості», — завершує співрозмовник.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!