Тарас Прохасько: Із судом і слідством
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.
Над цим довго працювала ціла група слідчих. З'ясовували деталі, хоч будь-якому хлопчині все зрозуміло з одного погляду чи півслова. Потому слідчі мали найтяжче випробування – звичайний публічний ляпас честі треба було оформити у залізобетонні фрази офіційної підозри про злочин. Більшого калічення української мови важко собі уявити. Суцільні кафкізми, які нічого не пояснюють, але передбачають, що комусь буде дуже зле. Хоча можна і потішитися за цю упосліджену мову – нарешті вона сама доросла до того, щоби бути мовою насильства, державного терору і нищення підозрюваних.
Вийшов непоганий твір, хоч і нагадував вторинний переклад із Платонова чи Сталіна. Було сказано приблизно таке: підозрюваний, керуючись злочинним наміром, усвідомлюючи суспільну небезпеку та важкість свого вчинку, завдав потерпілому цілеспрямований удар у район голови, нанісши цим фізичний біль, але не спричинивши тілесних ушкоджень…Потерпілий звернувся до прокуратури. Справу буде розглядати суд. Принциповий ляпас на людях перетвориться у кримінальний злочин, умисно вчинений небезпечним для суспільства кримінальним злочинцем. Його, правдоподібно, ще й покарають іменем нас, українського народу чи народу України. Це сумно. Адже потерпілий також бився. І міг битися ще, бо зовсім не слабший. Але йому хочеться перекласти поразку своєї честі на всіх нас, на тих працівників леґального насильства, яких ми всі утримуємо і годуємо. Добре, що Україна стає правовою державою, але нема справедливості гіршої, як суди і апарат насильства держав, які стають правовими.
Колись давно це вповні пережили наші гуцули. Їхні сварки, які тяглися роками і поколіннями, час від часу вибухали короткими бійками, коли під рукою опинялася бартка. Іноді удар відкритою барткою потрапляв не у район голови, а у саму голову. Якщо голова виявлялася не достатньо твердою, або удар був надто цілеспрямованим, то потерпілий помирав. Точніше – віддавав Богові душу. Підозрюваний каявся. Плакав. Термосив колишнього співрозмовника. Брав його на руки і йшов до його родини. Родина плакала, термосила свого забитого. Вислуховувала каяття підозрюваного. І прощала. Бо всі знали, що у новопредставленого також була в руках бартка. І Божий суд міг би обернутися так, що тепер вони мали би іти просити вибачення.
Коли прийшла Австрія, вона якраз ставала правовою державою. Тому старовітський звичай перестав бути чинним і достатнім. Гуцули не могли втямити, як таке може бути, що після каяття і прощення, коли вже все з'ясовано, все відбулося, підозрюваного беруть жандарми, ведуть, як якогось злочинця у доли, промовляють якоюсь мовою щось неясне, від чого, зрозуміло, комусь буде дуже зле, і пропав чоловік на роки у далекім криміналі, вернеться, коли діточки повиростають, якщо десь там не завіситься.
Але помалу всі так звикли до судів, що самі між собою вже не могли вирішити багато дрібних суперечок. Така хвороба росту. Найгірше, що більшість претензій і позовів стосувалися не зловживань держави чи неподобств сильних, а звинувачували таких самих братів своїх малих. Почалася судова криза. Справи вирішувалися роками, збагачуючи державу, доводячи до убогості любителів формалізованої справедливості і задокументованої сатисфакції.
Треба було великої війни, аби підважити віру у остаточну правоту права. Треба було ще кількох режимів, щоби зрозуміти, що держава може сама судити по-своєму, і їй зовсім не йдеться про те, хто там з ким посварився, що кому завинив. Хоча залишила доступ посполитим до правосуддя – у вигляді доносу.
Натомість розбудова власної держави дала нагоду зауважити, що своєї держави не може мати ніхто, бо держава – це не я. Це прийнятне насильство. Судова система теж. Особливо у країнах, які розвиваються. Тому судитися смішно. Хіба що із самою державою. Що також смішно, але не так ганебно.
А на цілеспрямований удар відкритою долонею в район голови є кращі відповіді. Залежно від того, на якому біблійному постулаті зафіксувався. Або око за око. Або підставити інший район голови.
