Тарас Прохасько: Ми йдем вперід…
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Коли мала дитина посеред нічного або денного сну раптом прокидається і починає кликати маму або тата, а я можу в той момент взяти його на руки, притулити, заспокоїти і приспати знову, то думаю про можливість того, що через якийсь час народ, до якого я належу, буде трохи щасливішим. І це не перебільшення, не метафора і не патетика. Просто знаю, як багато з того почуття усвідомленої чи неусвідомленої нещасливості, яке процвітає у нашому ареалі, вирощене якраз відсутністю мами чи тата у той момент, коли світ виглядає малій дитині лячним. І коли поруч не з'являється крізь сон той, хто робить своєю присутністю цей світ безпечним, то мала дитина зробить усе, щоби адаптуватися до світу в такий спосіб, щоби самій бути йому загрозою. В такий спосіб виробляється паралельна, альтернативна генетика, в такий спосіб селекціонується особливий тип людини, яка – згідно із загальними правилами генетики – буде проявляти дві головні ознаки життя: спадковість і мінливість. Хоча у цьому випадку альтернативної генетики краще говорити про іншу послідовність – мінливість, а тоді вже спадковість. Тобто патологічні зміни, які мусили статися у найраннішому дитинстві, так чи інакше передадуться у спадщину. З цією спадщиною будуть виростати ті наступні, які доплюсують до неї свої вимушені зміни. Набирається величезний клубок безперервної волічки, в якому вже важко знайти початок.
Дивлюся на свою нову малу дитину і розумію, яка – навіть за щасливого статусу мого з нею перебування у моменти тривоги – довжелезна нитка травм, безпомічності, фанаберій, страхів попередніх поколінь вже тягнеться за нею, і не знаю, чи зможу я, нехтуючи закономірності спадковості, обірвати її чи, принаймні, зав'язати якийсь такий тугий ґудз, аби моток не був аж таким плавним.
І звідки починати відмір того, що кровить, що калічить. Може, з того дитячого збірного пункту, де утримували без батьків дітей тих, хто був під слідством чи у тюрмі. Моєму татові було тоді десять років, вже майже не дитина, як на повоєнну радянську Галичину. Але там були і менші. І був страшний мор, усі дитячі хвороби, від яких кричали, кликали маму і тата, гарячкували, виснажувалися і виболювалися, зневоднювалися і щоночі вмирали. Табір охороняли радянські солдати, які у своєму дитинстві перейшли через такі ж та інші влаштовані їм ще кимось старшим переживання. Зрештою, татові, як і багатьом з тих солдатів, було трохи простіше. Він від найперших днів життя не мав звички кликати тата, якого убили ще перед татовим народженням. Чи з травми мами, яка від чотирьох років бачила, як у дім вриваються військові, а її тато і мама такі безпорадні, що нема іншого виходу, крім прагнення захистити їх.
Можна сягнути глибше. До дідів, великої війни, поразки визвольних змагань, іншої війни, ґестапо і НКВД, терористів і партизанів, виселень і вивезень.
А можна придивитися до того, що ближче поверхні. Мімікрії, витіснення, підпілля, комсомолу, вищої освіти, радянської школи, кар'єрних мрій, впертості в українськості, брутальності щодення. Про ще новіші феномени можна не говорити, бо вони вже не стосувалися мого дитинства, моїх адаптацій, моїх мінливостей, які обернуться спадковістю. Але все попереднє – як стрімкі сходи, якими доведеться пройти малій теперішній дитині. Наразі вона ще не знає, куди ці сходинки ведуть і як їх переступати, щоби не зломити собі шию. А я не знаю, до чого її готувати, бо видимого насильства стає все менше. Хоч і знаю, куди заведе їх всіх необірваний клубок волічки. У певних колах це називається прокляттям до сьомого коліна.
