Тарас Прохасько: Пригадати себе
Новий блог відомо письменника Тараса Прохасько на Збручі.
На жаль, я не є фахівцем в історії, тому не можу говорити про неї компетентно. Натомість дуже добре знаюся на забуванні. Забування – це то, чому я віддав більшість свого життя. Забуваючи сам і досліджуючи то, хто, що і як забуває. Тому знаю, що забування власної історії – одна з найвагоміших речей, котру щодня практикують люди, які живуть поруч. І це чудесна практика захисту і порятунку. Потрібно достатньо відваги, аби пригадати себе у різні періоди свого життя. Своє ставлення до різних феноменів, своє прийняття і неприйняття, еволюцію своїх уявлень про власне ставлення до різних феноменів. Ще важче пригадати звичаї, які були основою колективної свідомості, – пригадати, як вони впливали на власне ставлення і вчинки, як вони змінювалися, як з'являлися і зникали, як забувалися.
В кожному разі пам'ятання про власне і колективне забування вже є непоганим інструментом для критичного сприйняття теперішнього себе разом із комплектом твердих уявлень, переконань і звичаєвих традицій. Критицизм дає шанс пригадати, що так звані споконвічні традиції переважно не тільки зовсім не давні, але й швидкоплинні. А мінливість – так само як спадковість – є головним законом розвитку, тобто поступу, тобто тривання. Постійна реформація традицій, власне, і є запорукою виживання.
Я пригадую, як мене здивували деякі книжки, знайдені у таємній родинній бібліотеці. Наскільки українські автори і перекладачі у десяті, двадцяті, тридцяті роки відрізнялися від того, що у радянську епоху культивувалося як традиційно українське.
Пригадую тритомник історії інтиму, виданий у двадцятих. І пригадую, що, за нашою традицією, про таке не розмовляли в родині.
Пригадую націоналістичні книжки тридцятих років, які були цілковитим запереченням попередніх звичаїв. Пригадую, як цей націоналізм суперечив християнській традиції.
Пригадую томи галицьких інтелектуалів, написані традиційним язичієм. Пригадую листи до моїх предків, в яких українські письменники писали про то, що наші патріоти не купують книжок. І пам'ятаю оповіді про голодного музику Січинського, якого годувала прабабця, бо порядні люди вважали, що нема чого бути неробом.
Пригадую, як на початку дев'яностих у багатьох наших селах громади воювали за православ'я, бо були переконані, що так було з діда-прадіда.
Пригадую, як мого прадіда не пускали батьки до науки, бо у нас такого ніколи не було. І про нагайку, з якою інший прадід виходив на розмови з дітьми.
Пригадую, як він боровся за права дяків, як творив новий канон літургії, як підтримував єпископа Шептицького, якого вважали небезпечним революціонером у Станиславові, як вони разом намагалися викорінити традиційні гуцульські коляди.
Пригадую, що вважалося традиційною народною їжею на початку двадцятого століття, за совітів і після них. Які переписи називалися стародавніми у різні часи. І як мінялися дискурси. Що було австріяцьким, що панським, що радикальним і соціалістичним. Якими були пости і якими гостини.
Пригадую, як по-різному згадують совєтів, незважаючи на те, скільки всього тепер традиційного, власне, совєтським і є. Як совєти ставали галичанами, а галичани – совєтами.
Пригадую, як довго і вперто доводилося розповідати свого часу нашим людям про то, що Україна можлива. Врешті пригадую і то, що давно-предавно нас, прекрасних білих хорватів, покалічив і взяв у рабство дикий Київ.
Але це вже проблема ідентичності. А еволюція цієї проблеми йде у керунку від цілковитого детермінізму до все більшої свободи самоідентифікації. І пригадування – непоганий інструмент. Так само, як і мінливість є запорукою розвитку.
Все росте як бамбук, верхівка тримається на попередніх ланках, але основа гнучка. І пагони для панди – на самому верші.
