УГКЦ і руїна комунізму

Визначальною складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття став широкий рух за відновлення діяльності Української Греко-Католицької Церкви, який за масштабами вийшов за рамки суто релігійного і набув суспільно-політичного характеру.

Союз КПРС і РПЦ  проти УГКЦ

Позиція комуністів УРСР щодо питання легалізації УГКЦ завжди була жорсткою і безкомпромісною. Головна роль у боротьбі проти УГКЦ відводилась репресивним органам, їхнім «сексотам» (сєкрєтним сотруднікам) і радянським активістам, пише газета Галичина.

Намагання чинити опір такій політиці СРСР у сфері релігійних прав і свобод з боку прихильників забороненої Церкви влада карала навішуванням політичних ярликів, оббріхуванням, арештами, ув’язненнями, утриманням у психіатричних закладах інакомислячих. Головним союзником атеїстичного партапарату у боротьбі проти  греко-католиків на західноукраїнських землях виступала... Російська Православна Церква (РПЦ). В умовах розпочатого у 80-х роках минулого століття процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме партійні органи та РПЦ зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Це не випадково: відновлення діяльності УГКЦ загрожувало як духовному тотальному контролю Москви над віруючим людом у Західній Україні, так і її матеріальному збагаченню. Адже на початку 1988 р. із 4 418 право­славних парафій РПЦ в Україні близько половини припадало на західноукраїнські області. Заборонена УГКЦ була піддана черговій хвилі репресій. Протягом першої половини 1980 р. було вбито трьох греко-католицьких священиків, а на початку 1981-го — трьох  ув’ язнено. Тих же громадян, які не мирилися з такою політикою, очікували остракізм, шельмування, переслідування.

Боротьба за легалізацію УГКЦ

Об’явлення Богородиці в Грушеві у квітні 1987 р. на Львівщині, яке зібрало близько 30 тис. народу, мовби пробудило людей зі сну, дедалі гучніше почали лунати на всіх рівнях вимоги про волю Церкви. Лунали заклики до представників влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані культові споруди. Подібні до цього молитовні відправи почали стихійно виникати в містах і селах Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей. А комуністи, які тоді зосереджували у своїх руках всю владу, тим часом складали заходи щодо нейтралізації активності греко-католицьких віруючих. Вони вибрали конфронтацію: прохання греко-католиків про реєстрацію громади почали розцінюватись як прояви релігійного екстремізму, заяв на реєстрацію релігійних громад не приймали, а в пресі посилилась пропагандистська кампанія, спрямована на дискредитацію УГКЦ.

Правда, одна річ, коли такі події відбуваються хаотично і безсистемно. Але вже зовсім іншої ваги й рівня набрала відкрита заява двох єпископів, 23 священиків, монахів, монахинь і вірних УГКЦ від 4 серпня 1987 р. Папі Римському іванові-Павлу II і генсеку КПРС Міхаїлу ўорбачову про вихід з підпілля  із проханням посприяти «всіма можливими способами справі легалізації УГКЦ в СРСР» та стати посередником між ними і радянським урядом. Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму повернулися з місць позбавлення волі.

Реакція з боку влади не забарилася. У серпні 1987 р. Львівський обком партії повідомив ЦК КПУ, що «ряд націоналістично налаштованих осіб (Хмара, Горинь, Тереля та ін.), які звільнені з ув’язнення, намагаються блокуватися з уніатами-екстремістами, використовуючи їх у ворожих цілях для проведення спільних провокаційних акцій. Не виключено, що буде відновлено діяльність так званого «комітету по захисту католицької церкви на Україні». і справді, під кінець року «Комітет захисту УКЦ» був створений і очолив його колишній в’язень сумління І. Гель.  Комітет зосередив свою увагу на відновленні прав УГКЦ та її легалізації. З цією ж метою у 1988 р. комітет розпочав видання підпільного часопису «Християнський голос».

Підтримали українських греко-католиків і українська діаспора, і громадські та релігійні організації, які розгорнули широку пропагандистську кампанію в засобах масової інформації західних країн. Не випадково один зі щоквартальних оглядів зарубіжної преси та радіопередач, які готували для ЦК КПУ, відзначав: «На кінець 1987 р. ватиканські кола зайняли відверто антирадянську позицію, вимагаючи від Радянського Союзу пошанування релігійної свободи та легалізації УКЦ». А радіо «Свобода» навесні 1988-го зазначало, що «серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення, спонтанно люди збирають підписи і їдуть зі зверненнями до Москви домагатися легалізації їхньої парафії», і що протягом трьох перших місяців 1988 р. в галицьких областях та на Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ.

Греко-католицькі єпископи та священики все частіше відправляють відкрито і привселюдно. Молитовні відправи збирають велику кількість Божого люду. А тут ще підходить інша добра нагода — святкування 1000-ліття хрещення України-Руси. Нагадаємо, що ще в листопаді-грудні 1980 р. Синод єпископів УКЦ під головуванням архієпископа кардинала Йосифа Сліпого визнав неканонічним Львівський «собор» 1946 р., а другим питанням стояла підготовка до ювілею 1000-ліття хрещення України-Руси (чим допік до живого патріарха РПЦ Пімена).

Необхідно також згадати про особливу прихильність до нашої Церкви Папи Римського Івана-Павла II, який взяв участь у святкуваннях ювілею хрещення 12 липня 1988 р. в Римі. Перед цим Папа з усіма українськими владиками відслужив Літургію в храмі Св. Петра 10 липня 1988 р. і виголосив проповідь українською мовою, як і на концерті свята.

Питання легалізації УГКЦ набирало сили. За відновлення УГКЦ виступали Українська Гельсінська спілка, Український християнсько-демократичний фронт, інші неформальні організації. Ця проблема стала однією з головних передвиборчих обіцянок низки кандидатів у народні депутати СРСР під час виборчої кампанії  1989 р. і, значною мірою, «вивела» їх у депутати. Уже в перші дні роботи  1-го Всесоюзного з’їзду народні депутати СРСР від Львівщини Р. Братунь,  Р. Федорів, Ю. Сорочик і І. Вакарчук подали в президію з’їзду депутатський запит, в якому звертали увагу на порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створити спеціальну комісію для вивчення цього питання. На підтримку УГКЦ публічно висловлювались інші народні депутати СРСР, зокрема А. Сахаров і В. Авер’янов. А з весни 1989 р. греко-католицькі єпископи в Москві на Арбаті розпочали ланцюгову голодівку за легалізацію УГКЦ.

«А Баба-Яга — проти!»

Тим часом перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ і. Посторонко заявляв, що «уніатське питання не що інше, як прикриття націоналізму», а голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М. Колесник був ще більш  категоричний: «У нас, в республіці, ніякої греко-католицької церкви немає». Не припускав навіть можливості відновлення УГКЦ і митрополит Київський та Галицький Філарет (тоді ще ієрарх РПЦ), заявляючи зі сторінок газет: «А що буде як, не дай Боже, легалізується Українська Католицька Церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми усі будемо не раді».

Тим часом форсованими темпами відбувалася реєстрація нових громад РПЦ, що, на думку партійного керівництва, мало б завадити поширенню греко-католицьких настроїв серед населення. Тож протягом 1988 р. — першої половини 1989 р. в Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ, з них 1 100 — в Західній Україні, причому саме в тих населених пунктах, які відзначались прихильністю до УГКЦ. У такий спосіб партійно-державні органи свідомо закладали фундамент майбутніх конфліктних ситуацій на релігійному ррунті, в яких вони зайняли сторону прихильників РПЦ. Чи хтось з них за це відповів? При цьому ЦК КПУ на чолі з Л. Кравчуком заявляв, що його позиція щодо УГКЦ — «це не обмеження, заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в антисоціальних, націоналістичних цілях». Кравчук  тоді також «думав», що реєстрація УГКЦ викликала б «серйозний конфлікт, почався б розкол віруючих за релігійно-національною ознакою», а її прихильники «попали б у підпорядкування реакційному емігрантському центру УКЦ». І, врешті, «було б завдано значного удару по лояльних миротворчих позиціях РПЦ» (тепер ми вже добре знаємо про  «миротворчі» позиції «русского міра»). А тому «партійні і радянські органи, особливо західноукраїнського регіону, ставляться до спроб реанімації уніатства як релігійно-політичної організації на націоналістичній основі різко негативно. Категорично проти цього РПЦ та інші релігійні об’єднання».

З цього приводу навіть завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК КПУ А. Меркулов слушно зауважував у своїй доповідній, що «на міжнародному авторитеті Української РСР, СРСР загалом дедалі більше негативно відбивається відмова в реєстрації релігійних громад і Української Католицької Церкви». Що ж стосується позицій РПЦ, то вона, на його думку, зводилась до захисту власних інтересів і небажання мати конкурента у сфері духовності в особі УГКЦ. «Звернення 14 американських сенаторів до М. Горбачова з листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав людини в Женеві, звинувачення СРСР у невиконанні взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини в зв’язку з ущемленням прав віруючих УГКЦ», — зазначав Меркулов і визнавав, що «підстав для відмов у реєстрації УГКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства немає».

Церква виходить з підпілля

У 1988-1989 рр. рух за легалізацію УГКЦ в Західній Україні набув масового характеру. В обласних та районних центрах, в містах і селах відбувалися скоординовані багатолюдні релігійні акції. Греко-католики почали переходити від прохань і петицій до вимог повної легалізації УГКЦ. У містах і селах просто неба проводили богослужіння, котрі спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Найбільш масові з них мали значний резонанс у суспільстві: 5-тисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на території колишнього Гошівського монастиря (Івано-Франківська область, о. Ярослав Лесів), традиційне уже щорічне богослужіння в с. Зарваниці 16—17 липня 1988 р. під час святкування 1000-ліття хрещення Руси-України під проводом владики Павла Василика та його учнів — отців Володимира Війтишина, Йосифа Мороза, івана Сеньківа, Тараса Сеньківа, Григорія Сімкайла, Миколи Сімкайла та ін., яке зібрало 30 тис. вірних, 50-тисячна демонстрація в Івано-Франківську на Зелені свята в 1989 р. Велелюдною акцією було вшановано па­м’ять отця Маркіяна Шашкевича у 
с. Підліссі 6 серпня 1989 року (владика Павло Василик).

Особливо вразила світ 100-тисячна маніфестація греко-католиків вулицями Львова 17 вересня 1989 р. під гаслами легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо «Свобода», стала «найбільшим досі виявом могутності Української Католицької Церкви в офіційно атеїстичній державі... Після таких подій змінюється політичний клімат в Україні», і за його прогнозами, «питання легалізації УКЦ, по суті, було вирішено фактично, залишилось його оформити тільки юридично». А згодом ще була півмільйонна відправа за жертвами комуністичних репресій в Дем’яновому Лазі біля Івано-Франківська...

Але комуністи не були б «вєрнимі лєнінцамі», якби не зробили це в неприродний спосіб. 21 листопада  1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР визнала за доцільне дозволити реєстрацію греко-католицьких громад. і таким чином влада відокремила питання реєстрації громад від «питання про утворення греко-католицької церкви східного обряду як самостійної церковної організації» до моменту розв’язання його на переговорах між Ватиканом і РПЦ. 

28 листопада ця рада оприлюднила заяву, в якій повідомлялось про можливість реєстрації громад УГКЦ, що, на її думку, повинно було створити «умови для виведення маси віруючих з-під впливу екстремістів».

Інакше кажучи, питання легалізації, як і реабілітації УГКЦ комуністична влада передавала на розгляд РПЦ, тобто тих, хто її нищив, і Ватикану. і саме за такою формулою — «реєстрація замість легалізації» — завершились переговори між Папою та М. Горбачовим, що не виправдало сподівань греко-католицьких віруючих. Хоч це й не завадило Собору УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, проголосити 23 січня 1990 р. «легалізацію Української Греко-Католицької Церкви».

Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно Церкви, яким вона володіла до заборони, і поставив вимогу перед владою визнати церковну організацію УГКЦ.

Після собору почався процес масового переходу віруючих у підпорядкування УГКЦ. На 1 лютого 1990 р. на реєстрацію греко-католицьких громад було подано 435 заяв, а до вересня 1990 р. РПЦ втратила близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які в своїй більшості перейшли до УГКЦ. Звідси й почалась руїна комунізму.