Вантаж для брата

Цієї аж надто складної для України доби чимало небайдужих до її долі людей намагаються допомогти бійцям, котрі захищають на сході територіальну цілісність нашої держави, чим тільки можуть. Здають для потреб учасників АТО речі, продукти, гроші. Але так склалося від початку громадського зрушення на підтримку українського війська, що приносили це все не до військкоматів, яким не довіряють. Натомість просили представників народних рад та Самооборони в районах чи в самому обласному центрі Прикарпаття

— Я — активний учасник подій на Майдані в Києві, — розповідає пан Мирослав. — Тому після всього пережитого там страху тепер не зосталося жодного. Звісно, коли під’їжджали до зони АТО, з’явилося відчуття тривоги, бо всі ми — живі люди, й ніщо людське нам не чуже, в тому числі й побоювання. Та головне — вчасно подолати такий мимовільний лячний настрій. Зрештою, коли в’їхали в зону бойових дій, то відповідно мобілізувалися, й неспокій зник. 

Справді, як казав хтось із великих, не сама загроза страшна, а її очікування. Допомогло звикнути до чуття небезпеки й розуміння, що ми не на прогулянку сюди приїхали, а з тим, аби доставити до місця призначення гуманітарну допомогу військовослужбовцям із числа наших краян, тобто довести до логічного завершення важливу справу. А привезли тоді понад 20 тонн вантажу. Об’їздили всі блокпости, роздали все що мали. Хлопці були раді, бо кожному хотілось отримати щось із домівки. 

— Чи ситуація на сході відрізняється від тієї інформації, яку ми дістаємо з телевізії, інтернету й інших ЗМІ, від того, що там діється насправді?

— Відмінність є. Із матеріалів у мас-медіа, які в намаганні справити належне враження на споживачів своїми повідомленнями й репортажами нерідко нагнітають інформаційну напругу, виглядало, що бойові дії на сході України тривають постійно, цілодобово. Насправді ж там, принаймні тоді, коли я там побував, спокійніше. У всякому разі не існувало суцільної лінії фронту з повсякчасними позиційними боями. Але в наших вояків — дух бойовий, хоч воювати психологічно важко, адже повсюди якраз достигали лани, засіяні соняшниками й кукурудзою. Ця мирна картина різко дисонувала з періодичними вибухами і стріляниною.

Та головне — наші хлопці готові до того, що там відбувається. Вони наче відключилися від зовнішнього світу і з головою поринули в бойові дії.  Підуть в атаку чи врукопаш і з вилами, якщо буде потрібно. Але те, що справило на мене дуже негативне враження, — це відсутність у них важкої бронетехніки. Немає навіть чим під’їхати, щоб допомогти одне одному вогнем за потреби. Немає чим прикрити вивезення поранених з поля бою...  

Пан Мирослав, по суті, один із персонажів публікації «КамАЗ» їде на схід» у «Галичині» за 17 липня. «Десь о 5-й ранку наш транспорт поламався неподалік Умані. Ми добу простояли, чекаючи на заміну вантажівки у поблизькій військовій частині, куди за сприяння нашого обласного військового комісара Ігоря Павлюка відтягли несправний КамАЗ, — ділиться пережитим пан Мирослав. — А потім уже без пригод таки дісталися до місця дислокації 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття», хоч їхали тільки вдень, бо вночі автошляхи, освітлені фарами автомобілів, прострілюють».  
«Хоч бойові дії в зоні АТО здебільшого епізодичні, там триває справжня війна, багато хлопців гине. Спочатку думали, що те все не серйозно і скоро минеться. Та воно вже надто затяглося», — зітхає пан Мирослав, котрий про всяк випадок не називає свого прізвища, бо знову збирається в поїздку до зони АТО. Адже там воює його брат.

«Вантаж для брата», — каже він про «гуманітарку», яку повезе на схід. Але має на увазі не лише свояка, а й всіх тих, хто визволяє Донеччину й Луганщину від російських найманців.