Відпочинок на Прикарпатті: Стежка Довбуша

Хто такі опришки?

Слово опришок має три ймовірних варіанти походження: від слова опріч, тобто «окремо, осторонь», що характеризувало чоловіків як незалежних від панів; від слова оприск, тобто «скеля, уламок», адже більшість повстанців переховувались у високих горах, гублячи своїх переслідувачів у безмежних лабіринтах лісу та скель; від слова оприскливий, тобто «нестриманий, дошкульний» — інколи напади опришків на панів були не просто неочікуваними, вони були зухвалими і навіть нахабними.

Завдяки великій підтримці серед селянства, майстерній конспірації та раптовим атакам опришкам вдалось протидіяти владі протягом такого тривалого часу.

Незважаючи на те, що перші згадки про опришків у Карпатах з’являються вже у 1498 році, пік їхньої активності припадає на 1730-1740 роки, коли на чолі повстанців стає Олекса Довбуш.

Опришки

Хтось може вважати їх звичайнісінькими бандитами, проте факт того, що награбованим вони завжди ділились із селянами, заперечити неможливо. Грабували панів, магнатів, провладних вояків, влаштовували на них засідки на дорогах, що протягали карпатськими лісами, нападали на маєтки і навіть фортеці!

Якщо у Карпатах є чимало місць, які можуть надійно сховати навіть загін з 30 чоловіків, то місць, де пристосувати скрині з добутим Довбушем добром й поготів! Не дивно, що деякі шукачі скарбів досі блукають лісами й горами у надії вмить збагатитись.

Зброю опришки використовували різну: від луків, арбалетів, списів, ножів на початку спротиву до рушниць, пістолів та гармат згодом. Проте бойовим символом, без якого ви не зустрінете жодного зображення опришка, була бартка — традиційний топірець з довгим держаком.

Довбуш

Олекса Довбуш був сином комірника — найбіднішої людини серед тогочасного сільського населення. Перші письмові свідчення його причетності до розбою у Карпатах датовані 1738 роком. Вже тоді він значився як “ватажок опришків”.

“Пішов розбивати панів, що робили хлопам кривду”, — оповідає народний переказ.

У 1738–1739 рр. Довбуш діяв навколо Печеніжинського ключа — це спільна назва сіл Молодятин, Марківка, Рунгури, Слобода Рунгурська та Княждвір, що нині належать до Коломийського району Івано-Франківської області. Згодом опришківство поширилось на все Покуття.

У Довбуша селяни навіть просили захисту: задокументовано, що у 1739 році, на його прохання, опришки заступились за селянина з Малих Лючок. До цього року Олекса нападав на багачів зі своїм братом Іваном, проте після гучної сварки їхні дороги розійшлись. Під час сварки сталась бійка — Довбуш від Івана дістав барткою по нозі, після чого на все життя став кульгавим.

З життя простого опришка

Кажуть, одяг у Довбуша був простим, звичайним гуцульським. При собі завжди мав два пістолі, які носив запнутими за пояс, бартку та кріса (себто топірець та рушницю). Покурював люльку. Серед свого загону відзначався дужою силою. Описів зовнішності Олекси Довбуша, на жаль, немає, проте один 120-річний дідусь, що в далекому дитинстві мав щастя бачити його на власні очі, казав: той був чорнявим, високим, кремезним чолов’ягою. Ті, хто відвідають Карпати швидко переконаються: таких “високих, чорнявих та кремезних” тут — кожен другий.

Користуючись відсутністю портрету справжнього Довбуша і чутками про неабияку його міць, народ, що на той час активно сприяв діяльності опришків, малює його “типовим суперменом XVIII сторіччя”. Так, Довбуш валив скелі та міг жбурляти здоровенні брили, аби перекрити дорогу переслідувачам. А ще міг розписатись на камені… пальцем. Від останньої народної оповідки, до речі, пішла назва Писаної Криниці — ще одного карпатського об’єкту, пов’язаного з іменем Довбуша.

Аби ви не думали, ніби Довбуш — місцевий розбійник, що грабунок обрав замість праці на панщині: сам головнокомандувач усієї Польщі Йосиф Потоцький був змушений вирушити на Гуцульщину, ставши на чолі війська у 2.5 тисячі чоловік! До того ж, у горах постійно діяв загін полковника Пшелуського — ще 150 людей без будь-яких успіхів нишпорили карпатськими закутками, аби впіймати хоч одного довбушевого опришка!

Це вам не місцева правоохоронна служба, а цілісінька регулярна армія, піднята з місця через марні спроби протидіяти Довбушу.

Скільки ж було опришків? З письмових джерел достеменно відомо про сімох людей в загоні Довбуша. Але, звісно, відповідно до тої чи іншої мети, до Довбуша приставало значно більше людей. На час активного “полювання” на Довбуша співвідношення сил було далеко нерівне: на одного опришка припадало до сотні вояків!

Одним із найбільших довбушевих успіхів можна вважати взяття Богородчанського замку, в той час названого “замком пані каштелянової”. Однієї серпневої ночі 1744 року Довбуш атакував замок каштеляна Подлянського, по дорозі зайшовши до своєї любаски у с. Ляхівці (Підгір’я).

Чим Довбуш завинив перед молодицею — невідомо, проте вона вирішила попередити багату замкову панянку про наступ. Та втекла, а згодом дівчині щедро відплатила золотом та землею, надавши ляховецькій громаді величезне поле у власне розпорядження.

Хоч пані каштелянову Довбуш і не отримав, проте взяв замок і всі багатства, що у ньому лишились, спалив важливі для шляхти документи, а сам — щез з опришками у Чорному лісі.

Довбуш, кажуть, з того грабунку відсипав золота одному священику. На ці кошти місцева громада звела церкву. А в сусідньому селі Саджаві урочище досі зветься “Довбушівським”, а біля Замкової гори є “Довбушева криниця”.

Шерше ля фам?

Про загибель Довбуша існує чимало версій. У опришків було заведено вбивати важко поранених побратимів, аби ті не потрапили до рук ката — розправа над ними була б страшнішою за кулю, випущену з пістолі “чорних хлопців”, як їх ще тоді називали. Пійманих опришків піддавали тортурам, заживо чвертували, а частини тіла розсилали селами, аби залякати смертю в муках тих, хто допомагає чинити опір або сам бере в ньому участь.

Голову Довбуша теж вдінуть на палю у 1745 році. Чому ватажок опришків після стількох років опору потрапив у полон, достеменно невідомо.

Народ, якому це цілком притаманно, причини його загибелі романтизує, пов’язуючи смерть Довбуша з черговою його любаскою. Начебто Довбуша застрелив розгніваний чоловік: раніше повернувся додому, а там його Дзвінка не сама, та й схопився за пістолю.

Історію з любаскою Довбуша обіграли і в кінофільмі, випущеному у 1959 році. Щоправда, там вона — Марічка. Про історичну дотичність стрічки говорити не будемо, а от подивитись на карпатскьий побут, вбрання та чорнобривих вусанів із бартками можна. Бо там їх вдосталь!

Деякі історичні джерела говорять про речі, дуже далекі від “трагічної історії кохання”: польська влада, стомлена від більш ніж восьмирічного жаху, який Довбуш наводив на карпатських багатіїв, вдалась до крайнощів — пообіцяла пожиттєве звільнення від повинностей та землю в дар тому гуцулу, який вб’є Довбуша. Незважаючи на значну підтримку серед простого люду, знайшлись ті, хто б зважився на такий вчинок.

Так чи інакше, але у серпні 1745 року Довбуша було поранено у руку чи плече. Ймовірно, стріляв селянин Стефан Дзвінчук: Довбуш знав, що той був не проти отримати панську винагороду за його голову, і вирішив першим розібратись із Дзвінчуком. Кажуть, стріляв Стефан через шпарину в дверях, коли Довбуш намагався зайти до його хати.

З двома побратимами після поранення він був змушений відійти до лісу, де його й знайшли наступного дня. Живого, при тямі, закиданого віттям. Можливо, його найближчі друзі та соратники збирались по нього повернутись у сутінках, але шансу такого в них вже не було. А може й навмисно лишили.

Ще кілька днів Довбуш утримувався під вартою, перебував на допитах. На питання, де сховав награбоване, сказав лише, що золото лежить у Чорногорі на полонині (Чорногірський хребет — найвищі гори Українських Карпат). Але ним, радше, земля користуватиметься, ніж шляхта.

Відомо, що помер Довбуш сам. Скоріш за все, банально через втрату крові, адже початково поранення смертельним не було, та й про показні тортури, як у “Хороброму серці” з Мелом Гібсоном, теж свідчень не лишилось.

Датою смерті Довбуша вважається 24 серпня 1745 року. Протягом кількох наступних днів тіло опришка возили селами, а потім виставили в Коломийській ратуші: дивіться, ваш ватажок вже мертвий!

Ватажка опришків за тим чвертували, голову вділи на палю у Космачі, а інші частини його тіла розіслали у різні куточки Покуття, наказавши їх розвішати "на палях і пострах".

Стежка Довбуша

І, нарешті, про так звану “Стежку Довбуша”. Гадаємо, без невеличкого екскурсу у історію краю та розповіді про ватажка опришків враження від прогулянки Стежкою були б не повними.

“Стежка Довбуша” — нетривалий маршрут лісистими гірськими схилами, прекрасний варіант для розваги на першу половину дня, або й на день, якщо захочете поблукати далі від основного маршруту. Вона бере свій початок у заповідному урочищі Дрібка, підіймається вгору до скельних масивів та спускається вниз, утворюючи кільце.

Стежка Довбуша

У видовищних ямненських пісковиках є чимало печер та лазів. Кажуть, десь тут схована одна з чисельних Довбушевих скринь з грабунком. За одною з легенд, а, як ви вже напевно зрозуміли, народ не жалів складати оповідки про Довбуша, скриня лежить у печері, вхід до якої побачити можна тільки в ніч на Івана Купала. Але не поспішайте на пошуки скарбів, бо вони зачаровані: той, хто знайде печеру, приречений скам’яніти в ту ж мить, коли золото заблищить у місячному сяйві.

Атмосферності “Стежці Довбуша” надають численні кам’яні скульптурні композиції Дарія Грабаря, густо розміщенні на шляху до скель.

Паспорт маршруту

• Протяжність стежки — 4 км.
• Тривалість переходу — від 2 годин.

Висоти над рівнем моря:

• на початку маршруту — 570 м н.р.м.,
• пік маршруту — 800 м н.р.м.

Хоча маршрут йде кільцем, спускатись можна не тільки до стартової точки, але й, скажімо, доводоспаду Пробій і яремчанського сувенірного ринку — стежка до них теж добре витоптана, тож точно не пройдете потрібний поворот.

На “Стежці Довбуша” чимало мальовничих місць: починаючи вигином самої стежки, що пролягла поміж ялиць та буків, йде по корінню та моху, порослому на каменях, і завершуючи краєвидами, що відкриваються з видових майданчиків. Проте для найліпших вражень (та фотографій!) не лінуйтесь піднятись вище за Скелі Довбуша на гору Маковицю. Хай це відбере трохи більше часу й значно більше сил, проте від побаченої згори панорами сіл та містечок, Прута, що звивається змією поміж зелених гір, та й самих Карпат — горбів, густо вкритих лісом, полонин на верхів’ї та віддалених засніжених вершин, ви отримаєте незабутню емоційну віддачу.

Цими горбами колись ходив сам Довбуш!

Цими горбами сьогодні ходили й ви!