Who is «Правий сектор»?
Військово-політична організація «Правий сектор» продовжує залишатися «темною конячкою» для українців: мужньо воюючи на Донбасі проти окупантів, ця структура водночас періодично шокує Україну і світ діями своїх бійців та вже двічі ставить під загрозу й без того крихку державну стабільність.
Темні сторони УНСО
Організація УНА-УНСО, яка стала основою «Правого сектору», у 1990-х роках була однією з найскандальніших українських партій. Об'єднуючи у своїх лавах радикальних патріотів та відверто кримінальних елементів і прагнучи реальних дій, а не політичних декларацій, «унсовці» були першими, хто почав боротися проти російських окупантів на чужій території. На їхню думку, поки Росія воює на Кавказі, доти вона не воює в Криму та на Донбасі. Отож сотні бійців організації взяли участь у боях проти росіян в Абхазії та Чечні. Правда, у 1991-1992 роках підрозділи УНСО воювали в Придністров'ї разом з росіянами проти молдовської армії, але тоді цю місію було оголошено боротьбою за «захист багатотисячного українського населення Придністров'я від насильницької румунізації».
Скандальний політичний радикалізм, участь в іноземних конфліктах на платній основі та криваві сутички з міліцією під час політичних акцій протесту в Україні сформували навколо УНСО імідж радше провокаційної організації, ніж націоналістичної. Більшість української громадськості відмежовувалася й засуджувала дії «унсовців», називаючи їх шкідливими та ганебними для українського патріотичного руху. Серед націоналістів поширювалася думка про «кадебешне» походження УНА-УНСО, як спеціально створену структуру для дискредитації українського націоналізму.
«Правий сектор» – «темна конячка» української політики
З початком Євромайдану та вуличних боїв з «беркутівцями» у столиці члени УНСО та інших правих політичних об'єднань створили організацію «Правий сектор», яку подавали в інформаційному просторі як найбільш радикальну та дієву силу, що веде реальну боротьбу з режимом Януковича, на відміну від боягузливої та надміру толерантної опозиції. Побутувала думка, що всі основні бої з «Беркутом» вели бійці «Правого сектору» і нібито саме це угруповання було ядром революційних сил. Хоча серед сотні загиблих під час Революції гідності членів «Правого сектору» було четверо, тоді як, наприклад, членів «більш поміркованого» ВО «Свобода» загинуло близько 18 осіб. Хоча вже тоді демократична преса почала звинувачувати «Правий сектор» у провокаціях та організації вуличного насильства, яке нібито лише провокує владу й міліцію до насилля.
Після Революції гідності деякі члени «ПС» узялися за наведення «революційного порядку», часто на власний розсуд. Усю Україну шокувала скандальна поведінка одного з керівників «Правого сектору» Олександра Музичка (Сашко Білий) – ветерана чеченської війни, який з автоматом заходив у Рівненську обласну адміністрацію і тягав за краватку місцевого прокурора.
Російські ЗМІ подавали ці події як «бєспрєдєл правосєков», який скоро досягне Криму та Донбасу. Саме залякування кримчан «Правим сектором» стало однією з головних формальних причин сепаратизму російськомовних регіонів. Хоча підготовка російськими спецслужбами збройної анексії Кримського півострова та організації донбаських бойовиків почалися задовго до популярності «ПС». Тим не менше, багато українців переконані, що «Правий сектор» є проектом Кремля, а його члени дискредитують мирний і демократичний характер української революції, створюючи картинку для російських ЗМІ.
Убивство спецпідрозділом міліції Олександра Музичка та подальший мітинг членів «ПС» під Верховною Радою посіяли серед українців атмосферу гнітючого напруження. Більше ніж тисяча бійців «Правого сектору» зібралися під будівлею парламенту і погрожували помстою міністру МВС та новій владі. Окремі учасники «ПС» розпочали штурм парламенту. Після анексії Криму та в умовах постійної загрози прямого військового вторгнення РФ на континентальну Україну в державі виникла загроза військового перевороту.
Але тоді ситуацію залагодили мирним шляхом, а лідер «ПС» Дмитро Ярош невдовзі став народним депутатом від Дніпропетровщини. Добровольчий український корпус «Правий сектор» узяв активну участь у боях на Сході, однак відмовився перейти під командування ЗСУ, залишаючись де-факто незаконною воєнною організацією. Поки Україна перебуває в стані війни і будь-які бійці можуть стати в пригоді, влада мирилася з такою ситуацією. Формально перебуваючи в опозиції, радикальна організація перейшла до конструктивного політичного курсу, періодично здіймаючи хвилі політичного піару шляхом викидання корумпованих чиновників у сміттєві баки та демонструючи свій народно-революційний зміст.
Патріоти чи бандити?
Однак благородна в повідомленнях ЗМІ та з офіційних трибун антитерористична операція має й багато непублічних аспектів, особливо у випадку неконтрольованої державою, озброєної та нелегальної військової структури. Окремі учасники «ПС», оточені ореолом героїчних воїнів АТО, крім боротьби за Батьківщину, почали перебирати на себе функції контролю за контрабандою в глибокому тилу – на Закарпатті. Вступивши в конфлікт з місцевими бізнесменами та політиками в місті Мукачеве та «забивши їм стрілку», озброєні автоматичною зброєю бійці«ПС» відкрили вогонь по опонентах та міліціонерах, у результаті чого десять осіб було поранено і троє загинуло.
Як заявив голова МВС Арсен Аваков, у Мукачевому триває спецоперація із блокування, роззброєння і затримання банди, яка здійснила напад на цивільний об’єкт. За даними Авакова, «застосувавши гранатомети, бандити знищили два міліцейські авто, поранили чотирьох цивільних осіб і трьох працівників міліції». Один потерпілий та один правоохоронець перебувають у важкому стані.
У «Правому секторі» ж заявили, що в Мукачевому «бандити «регіонала» Михайла Ланя... спробували фізично знищити бійців «Правого сектору»: «У цій акції взяли активну участь й бандити в міліцейських погонах, що перебувають на утриманні Віктора Медведчука». Організація оголосила всеукраїнську мобілізацію своїх членів та безстрокову акцію протесту під Адміністрацією Президента.
Україна перед вибором
Патріотична громадськість знову розділилася на два табори. З одного боку, виникає чимало запитань до нової влади, за якої корупція, хабарництво та нелегальний бізнес, у тому числі й контрабанда, розквітли більше, ніж за Януковича. Український народ та солдати, які повернулися з пекла АТО, в якому вони вмирали за цю державу, хочуть бачити реформи, турботу й увагу держави до людей та зміни на краще. Натомість влада веде політичний курс, який ставить під питання її український характер: досі не знайдено і не покарано винуватців розстрілів на Майдані, люстрація виявилася бюрократичним окозамилюванням, «регіонали» зберегли свої посади і багатства, суди випускають і виправдовують скандальних корупціонерів. Цілком можливо, що хлопцям увірвався терпець, адже, мабуть, кожен українець усвідомлює потенційну винуватість колишніх «регіоналів», місцевих феодалів і народних депутатів.
З іншого боку, хто давав право членам невизнаної військової структури носити зброю в Закарпатській області й вирішувати питання контрабанди? Який їм у тому інтерес? Якщо бійці «ПС» називають себе воїнами АТО, то чому не проявляють героїзм на Донбасі, а стріляють з гранатометів у тилу? І чи думали представники «ПС», як локальний бізнесовий конфлікт може вплинути на міжнародне становище України у світі і які інформаційні хвилі здійме Москва, висвітлюючи громадянський розкол в Україні? А як сприймуть інформацію про агресивних правих радикалів під самим кордоном ЄС західні кредитори України?
Наслідки розв'язки
Українське суспільство знову напружено очікує розв'язки конфлікту, в якому за всіма ознаками бандити, які себе називають патріотами, воюють за сфери переділу впливу на бізнес та контрабанду зі звичайними корумпованими бандитами. Через цей інцидент Україна знову опинилася на межі внутрішнього конфлікту: адже українцям доводиться обирати між корумпованою олігархічною владою, яка не зацікавлена в реформах, та військовими радикалами, які своїми діями можуть спровокувати подальшу російську агресію, посіяти анархію, дезінтеграцію держави та отаманщину.
Теперішня влада, безумовно, себе дискредитувала, але колапс владної вертикалі та збройна боротьба в тилу можуть стати приводом для чергової хвилі інспірованого сепаратизму в Харкові, Одесі та Дніпропетровську. Москва не омине нагоди «захистити російськомовних жителів південного сходу від націоналістичних радикалів» і розпочне широкомасштабний наступ, тоді як Євросоюз, стурбований сплеском націоналістичного радикалізму в Україні, висловлюватиме розуміння і зберігатиме мовчанку. Розподіл України без санкцій, без погроз Заходу, ще й за сприяння міжнародної спільноти – одна з найбільших мрій Путіна. Й інструментом цього можуть стати, нічого не підозрюючи, обурені владною корупцією українські патріоти.
Хоча в історії вже були подібні прецеденти. Усі російсько-українські війни Москва вигравала не на полях битв, а захоплювала Україну руками самих українців, організовуючи повстання проти української влади. У 1659 році після перемоги гетьмана Івана Виговського у Конотопській битві, у якій московське військо було повністю розгромлено, Україна знову повернулася до Європи – підписавши Гадяцьку угоду. В Московії поширювалися чутки, що Виговський піде на штурм Москви, яку не було кому захищати, оскільки цар уже готувався до евакуації столиці.
Але тоді проти гетьмана Виговського піднялися козацькі повстання під проводом величезних моральних авторитетів – полковників Івана Сірка та Івана Богуна. Причин для невдоволення правлінням гетьмана справді було достатньо: складне економічне становище воюючої країни, корупція та хабарництво військової старшини, непопулярні заходи в зовнішній політиці. До організації повстання доклали руки й московські агенти, які вміло використали народне невдоволення для ослаблення централізованої української влади. І Виговський у цих умовах склав булаву та відмовився від гетьманства. Так в Україні починався період «Руїни», наслідки якого ми пожинаємо й досі. А для Москви урок, як українці власноруч зруйнували свою державу, дотепер залишається пригожим інструментом зовнішньої політики.
політолог Валерій Майданюк, "Вголос"
