Юрій Андрухович: «Побажаю усім якомога більше самоіронії – такої здатності на все дивитися дещо примруженим оком

Юрій Андрухович - про творчість, натхнення, дружбу з музикантами та рідне місто.

Натхнення – це дуже сумнівне поняття, навіть застаріле окреслення того, що можна вважати творчою мобілізацією особистості. Натхнення трішки романтизує цей стан, тобто не такий вже він зовсім повітряний. Натхнення передбачає вищу силу (абсолют), що, так би мовити, вдихає щось у тебе та спроможне пробудити у тобі творчі стимули. Однак це дуже банальне розуміння творчих процесів.

Нещодавно один найшанованіших мною – Нік Кейв – підтвердив цю думку в своєму інтерв'ю. Він сказав: "Натхнення взагалі немає, не вірте ніколи в цю дурню. Є просто багато-пребагато праці над всім, що ти робиш". Він радикальніше висловлюється, я все-таки вірю, що однією тільки працею не витиснеш, треба також мати дар. Це полягає у тому, що час від часу тебе навідує такий стан, коли ти ще нічого не робиш, але тобі вже дуже хочеться це робити. Радість полягає у тому, що ти не знаєш, коли цей момент може настати. Ще одна характеристика обдарування полягає в тому, що ти здатен це якомога частіше переживати, навіть в найнесподіваніших місцях.

Життя складалося так, що багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю. Не уявляю собі навіть половини написаного чи створеного без тих поїздок, без зміни оточення і ландшафтів.

Серед журналістів, які пишуть про культуру, прийнято нарікати на те, що люди дедалі менше читають книжок, що є також об'єктивним фактом та природнім процесом. І цього вже не зміниш. Все дійде до того, що такий процес сягне певної межі і залишиться тільки нікчемний відсоток, свого роду "золотий остаток", тих людей, які життя свого без книжки не мислять.

Книжка не помре: вона просто стане надбанням дуже незначної кількості людей. Ми забудемо про те, що треба судити в категорії якихось чисел, ми будемо оцінювати виключно з категорії якості. Книжка дорожчатиме, повертатиметься до вихідних моментів своєї історії, коли ще не "книжка", а "книга" була велетенською розкішшю, доступною тільки представникам найвищих класів, які, окрім полювань, ґвалтувань, воєн та лицарських турнірів, мали ще достатньо часу, який заповнювали читанням книжок, а багато хто й їх написанням. Для прикладу, автор «Дон Кіхота» свої уявлення про світ побудував на лицарських романах, які виникли ще десь за триста-чотириста років до нього.

- Своєрідна загальна модель українства і всього українського – це в основній масі своїй страшенно ліниве й консервативне суспільство, яке нічого нового не хоче й нікуди не прагне, і серед них також присутні якісь такі одиниці подвижників, що "воюють з вітряками", як той Дон Кіхот. І ці одиниці подвижників своїми діями перевершують подвижників інших, в яких все компенсується пасіонарністю маси, яка в нас є пасивною. Тому навіть традиційне націоналістичне привітання філософ радить розуміти по-іншому: "Слава Україні? Ні! Героям слава!»

Сучасна орієнтація усіх і кожного на поняття “успіх = багато грошей” – це якась універсальна тенденція. Насправді, людство завжди, в усіх суспільних формаціях по-справжньому цінувало матеріальний достаток. Хоч як би воно не вдавало відданості якимось високим ідеалам, чи то релігійним, чи іншим, але по суті справи, критерієм успіху в усі часи було таке: яке завелике стадо твоїх корів, скільки золота в твоєму палаці і тому подібне. Тому це не тенденція українців сьогодення, тут можна говорити про специфіку нашого часу, тільки в тому сенсі, що глобалізований світ наповнився грошима незаробленими, а абсолютно фіктивними. Причому ці грошові маси ще кілька поколінь тому нікому й приснитися не могли.

Люди оперують мільярдами євро чи доларів, тією масою грошей, яку собі й уявити важко, а справжня суть в тому, що це підробка, тобто гроші, які не є заробленими, бо реальним здобутком і реальним продуктом вони не покриті. Молоді українці, як і їхні ровесники у багатьох інших країнах, дуже швидко пристосувались до цієї цинічної погоні за віртуальними грошима. Тобто не володіння чесно заробленими, а такими, якими легко заволодіти, які є легким здобутком тільки тому, що за своєю суттю є фальшивкою, їх взагалі у природі немає.

Я все змінив лише в момент, коли вже дійсно вималювалась достатньо різка політична зміна в житті цієї країни. Тобто якби стабільно й непорушно продовжував існувати совок, я б просидів життя в такому собі підпіллі: працюючи в друкарні на випуску газети, посилаючи всіх подалі, і там собі щось пишучи, трішки в шухляду, а трішки для публікацій, ділився б цим з найближчими друзями і знайомими, але ніяких суспільних кроків не чинив. Хіба мене б затягнули в якусь підпільну організацію, проте дуже сумніваюсь, так як не було на той час таких.

Під час усієї цієї перебудови почалися такі зміни, які в кожному з нас, хто почувався якось творчо, спровокували якісь рухи. Так само і я у 1989 році вирішив, що досить, вистачить уже цієї друкарні, пора було йти на волю. Все, що відбулось зі мною в подальшому, тільки підтверджує ту думку, що я був правий. Це було таке звільнення в плані моєї особистої незалежності, в сенсі від якогось конкретного начальника, роботодавця, звільнення від виконання чиїхось розпоряджень.

Не даю собі більше жодної спроби, окрім тієї, що була першою. Однак тут все залежить від мети, бо є така, заради якої варто, перечекавши певний період, спробувати знову. Я все-таки зосереджусь на прикладах творчих: у моїй практиці був вже випадок, коли писав роман з першої спроби і за один раз, тобто більше нічим іншим не займаючись, відкладаючи усі інші тексти, я від першої і до останньої сторінки мав це виписати одразу. Але цей принцип було зламано вже десь на початку 90-их, коли писав "Дванадцять обручів". Я писав їх з перервами, змінював місця проживання (почав у США, продовжив в Німеччині, а закінчував в Україні), процес розтягнувся на рік чи навіть довше, і вирішив, що даремно вигадую собі якісь такі принципи, щоб написати все за один раз, можна й гнучко до цього всього поставитись.

Якщо щось не йде так, як хотілося б, то нічого страшного. Треба відійти вбік, зайнятись чимось іншим: відвідати якийсь спектакль чи фільм, походити чи навіть поїхати кудись. Тобто найкраще правило – це не створювати собі жодних правил.

Є такий час, про який ми любимо казати: "Це мій день або це був не мій день". І це справді підтверджується. На рівні такому нашому, щоденному, побутовому ми з цим стикаємося, коли з самого ранку щось трапляється і такою хвилею успіху чи невдач продовжується. Але якщо говорити про критерії успішності, то тут знадобиться якась загальна формула. Успішний письменник, мабуть, той, хто найбільше книжок продав і найбільше на цьому заробив. Якщо так міркувати, то в нашій країні є декілька таких, але вони, насправді, далеко не найуспішніші. Є письменники з якимись фантастичними накладами, і яких, як виявляється, українці масово читають. Але чи це справжня успішність?

Вдалий день розпочинається з твердого розуміння того, що сьогодні хочу зробити, чого досягнути. І якщо це пов'язано з написанням тексту, то я не сяду і не розпочну, якщо цього дня маю вже заплановані справи, якусь зустріч на конкретну годину чи маю відповісти на декілька листів. Спочатку робитиму якісь дрібні справи.

Моє завдання як письменника у тому, щоб писати якісно, писати добре. Це, можливо, дуже загально, але маю своє власне відчуття того, яка то є добра література і в чому вона полягає. Всі інші завдання є похідними, тобто якщо є такий темперамент, якийсь громадянський чи соціальний, може, політичний, то чому ні? Але прошу не мати за зле того тим письменникам, що є соціально пасивними. Це насправді їх внутрішня справа, бо головну свою роль вони виконують тим, що створюють нові тексти, тим самим продовжуючи життя мови.

Без мови ми нічого не варті, втрачаємо взагалі будь-які ознаки своєї ідентичності. Тому роль письменника – в продовженні життя мови, тому що вона має здатність до зменшування, тобто редукції, і це зазвичай залишається недооціненим, бо люди самі по собі є неуважними до мови, вони готові її розтратити і змарнувати. Вони не оцінюють цієї місії письменника, а чекають від нього того, що насправді є тільки похідним.

У себе в комп'ютері маю такі записи кілька десятків годин спілкування з "Мертвими півнями", бо навіть збирався написати їхню документальну біографію. І я з кожним із них, з актуальними учасниками гурту на той час і не тільки, з людьми їхнього оточення, провів такі бесіди. Мені було цікаво зіставити це зі своїми власними враженнями, бо ми особисто знаємося ще з 1991 року. Наше знайомство відбулося на другій "Червоній руті", де вони отримали першу відзнаку в категорії авторської пісні. Вони на той час не були ще електрофіковані, їхня стилістика була такою м'якою (бардівською). Там, звісно, хітом стали "Ми помрем не в Парижі" на слова Наталки Білоцерківець, але серед інших вони там виконували "Дидактичну виставу в Театрі Богуславського" на мої слова. Для мене як для поета це було такою радісною новиною, що ось є такий гурт молодих музикантів, який моїм текстам дав новий шанс.

Ми з тих пір товаришуємо, а хлопці з часом все більше брали моїх текстів і компонували до них свою музику. Досить специфічна це справа була в тому сенсі, що мені не завжди подобалося те, що в них виходить. Тому що я ж мав, свої уявлення про те, яку я музику люблю, і часто мої враження були такими, що вони десь надто спростили, що певні слова зовсім в іншому ключі собі чув. Але, з іншого боку, ніколи не намагався їм цього виказувати, бо передовсім завжди цінував і продовжую цінувати нашу дружбу. Мені прикро, що вони припинили існування на якомусь своєму піднесенні, коли знайшли своє звучання і настільки виріс виконавський рівень. Окрім того, вони встигли на той час завоювати прихильність якогось зовсім юного покоління, бо людям, що ходили на їхні перші концерти, зараз вже десь біля сорока років.

У нас колись, на початку 90-тих, на одному з місцевих телеканалів була телепередача "Л12", малась на увазі вулиця Липова (зараз вулиця Шевченка). В них була рубрика "Вище голову", тобто, блукаючи Івано-Франківськом, слід не забувати, що страшенно багато речей можна побачити, просто піднявши голову, бо вони знаходяться на висоті десь третього поверху цієї старої забудови.

Наше місто має у собі своєрідний ансамбль, тобто кожен може знайти у ньому такі деталі, які варто відчути та пережити. Я можу орієнтувати гостей на історичну частину міста, тобто десь починаючи від цього "ядра", нашої фортеці "Бастіону", далі площа Шептицького, де й найстаріша кам'яна споруда міста - сьогодні приміщення Художнього музею, далі усі інші площі та парки. Я б з радістю прорекламував свою рідну вулицю ім. Т.Г. Шевченка, але зараз туди якщо й ходити, то в пошуках якогось такого декадентського настрою: "Все на світі руйнується й гине", - бо так десь вона й виглядає зараз.

Думаю, десь на початку 2000-их років була допущена дуже серйозна помилка у плануванні міста, власне, відмова від планування як такого. Увесь бізнес опинився в будівельній сфері, усі вирішили заробляти гроші у будівництві. Замість того, щоб розширювати місто на його берегах, усі повиривали собі якісь ліцензії, можливості влазити у центр міста і забудовувати тут. Ну й елементарно, що це місто просто покрилося будівельним сміттям. Те місто, що було у нас колись, до реконструкцій, на жаль, вже втрачене, і, в першу чергу, через низьку культуру забудовників.

Побажаю усім якомога більше самоіронії, такої здатності на все дивитися дещо примруженим оком, не варто надзвичайно серйозно переживати усе, адже відомо, що найбільші дурниці проголошуються якраз із страшенно серйозним виглядом. Кохати і кохатися. Ну і знаходити в собі цю радість від творення чогось нового і необов'язкового, щоб це був текст чи красива фотографія – словом, щось своє.

Підготував Тарас Малий, "Галицький кореспондент"