Юрій Андрухович: Поки кулі не полетіли

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Мої колеґи-письменники не можуть не знати: написане повертається. Не завжди, звичайно, і не все написане. А краще сказати, далеко не все написане, хоч то вже, мабуть, як у кого. Але деякі випадки такого повернення напрочуд промовисті й навіть знакові.

Не так давно е-пошта принесла мені листа від пані Л. З., з якого зацитую, зберігаючи правопис Авторки: «Тому кілька місяців говорила я з Вами коротенько після презентації Вашої книжки “Коханці Юстиції” в НТШ у Ню-Йорку. У 1943 жила я у Станиславові і маючи 11 років була присутня на славнозвісній виставі “Шаріка”. Також пригадую собі, що будучи у школі одного дня нас, дітей, примусили дивитися на публічний розстріл наших мужчин. Після прочитання Вашої книжки, особливо 8-го розділу, я усвідомила собі, що, можливо, це був той трагічний розстріл, пов’язаний з Шарікою. Чи могли б Ви мені допомогти з’ясувати цей жахливий інцидент? Чи напроти тої божниці є або була школа, з котрої вікон було б видно це жахіття? Тоді я знала б точно, чи це було 17 листопада 1943, чи це був один із інших публічних розстрілів. Вибачте, що звертаюся до Вас, але хоча минуло більше як 70 років (насправді вже понад 75 – Ю. А.), цей розстріл бачу і чую до сьогодні.»

Згадуваний у листі пані З. восьмий розділ «Коханців Юстиції» якраз два роки тому, в лютому, завершував мені писатися. Хоч він, як жоден інший у романі, базується винятково на документальних джерелах, що їх я дослівно перебрав і промацав наскрізь, я все ж не наважився однозначно прив’язувати його лише до станиславівського розстрілу. Всі дати, імена та псевда майже цілком збігаються з першоджерельними, тобто фактичними. Але місто, в якому все відбувається, в мене названо містом С. Може, той самий Станиславів. А може, ні.

Реальна подієва канва, якщо викладати її в кількох реченнях, така. У неділю, 14 листопада 1943 року, в міському українському театрі йшла прем’єра – оперета «Шаріка». Театр був заповнений весь до останнього місця. На початку третього акту до театру ввірвалося ґестапо та інші німецькі поліційні підрозділи. Виставу було зупинено й почався трус усіх присутніх чоловіків. Жінок і дітей окупанти відпустили додому, з чоловіками ж поводилися надзвичайно брутально. Було знайдено (чи нібито знайдено, а насправді підкинуто) вогнепальну зброю й вибухівку. Того вечора до німецького арешту потрапило дуже багато локальних керівників оунівського підпілля. За три дні, 17 листопада, в тому ж театрі німці влаштували публічне судилище, з якого засуджених до страти тут-таки виводили надвір і трьома партіями близько десяти осіб кожна розстрілювали перед стінами найбільшої міської синагоги, на той час уже давно зачиненої та напівсплюндрованої. Всього було розстріляно 27 чоловіків. Розстріл, як і суд, був публічний, кількість присутніх на його місці глядачів деякі свідки оцінювали тисячами.

У своїй відповіді пані З. я написав: «Якщо Ви пам’ятаєте виставу в театрі й те, що це була саме “Шаріка”, то, мабуть, Ви потрапили на її прем’єру 14 листопада. Чи є у Вас враження, що той розстріл, на який Вас примусили дивитися зі шкільного вікна, відбувся вже за кілька днів після вистави? Чи у Вашій пам’яті ці події відносно далеко одна від одної? Мені поки що невідомо, чи німці лиш одного разу використали для розстрілу місце перед синагогою, а чи вони робили це більше разів. Я можу поцікавитися в істориків і напишу Вам, що дізнаюся.»

Далі був ще один лист від пані З. А в ньому серед іншого – деталь, яка б так мені знадобилася два роки тому! Зацитую: «Я точно знаю, що я була з мамою на прем’єрі тої “Шаріки”. Як німці викинули нас з театру, а залишили всіх мужчин, то мама цілий час повтор’яла: “Як то добре, що ти пішла замість тата”. Але, на жаль, ніяк не можу собі пригадати, скільки минуло часу поміж “Шарікою” та розстрілом. Пам’ятаю точно до деталів, як влетів озброєний німецький вояк до нашої кляси, як учитель – Юліян Каменецький пробував його переконати, що ми діти, і як він шепнув, щоб ми замкнули очі і не дивилися на розстріл. Дивно мені, що ті всі роки я так-як би забула про цю подію, ніколи не було розмов з батьками на цю тему. Аж тому кілька років, як мої діти і внуки зачали випитуватися про моє дитинство, воєнні переживання, життя в таборах у Німеччині і т. п., я зачала писати спомини мого складного життя і тоді всі ці події так-як би воскресли. Вибачте, що я цілком може непотрібно так розписалася, але хотіла, щоб Ви зрозуміли, чому мені так важливо довідатися все, що можливо про цей брутальний епізод.»

Ці рядки я тепер часто перечитую. Дуже виразні рядки, зримі.

Німецький солдат, який вривається до шкільного класу. Вчитель, який намарне намагається вмовити його, а відтак просить учнів закрити очі й не дивитися. Найближчих він рвучко притуляє до себе й комусь із них навіть затуляє очі своєю долонею.

Ці кадри обов’язково мали би знайтись у фільмі, якщо вже спізнилися мені до роману. Це могли би бути геніальні кадри. Перелякана дітлашня у вікнах. Припускаю, що самі дівчатка. Учитель, який не зможе захистити, – ні від війни, ні від утеч, поневірянь і таборів. Учитель, який не може нічого. Але в нього є цей порив, й це варто зарахувати.

Хай вони так і застигнуть. Поки не затріскотять перші постріли. Поки прив’язані до стовпів тіла не похиляться безвільно вперед.

Збруч