Згубник графа Потоцького Мирослав Січинський переховувався у селі Вікторові

Сповнюється 40 років від часу відходу за межу в США 91-річного Мирослава Січинського (10 листопада 1887 р. – 16 березня 1979 р.) – відомого громадського діяча Галичини, сина посла до Галицького сейму о. Миколи Січинського і двоюрідного брата міністра закордонних справ УНР Володимира Темницького та члена УСДП, який 12 квітня 1908 року здійснив у Львові чин атентату проти галицького цісарського намісника графа Анджея Потоцького.

Син греко-католицького священика з Тернопілля, випускник Коломийської і Перемишльської гімназій, студент філософських факультетів Львівського і Віденського університетів – 20-річний юнак вчинив одне із найрезонансніших убивств початку минулого століття як відплату наміснику Галичини за знущання над українським народом. Про цю подію складали міфи і легенди, а перекази про втечу Мирослава Січинського з в’язниці «Діброва» в Станиславові були оповиті таїною і домислами, пише газета Галичина.

Поляки вдалися до помсти та антиукраїнських погромів, галицьке греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким та єпископами Станиславівським – Григорієм Хомишиним і Перемишльським – Костянтином Чеховичем засудило вчинок Мирослава Січинського і називало його політичним терором, а національно свідомі галичани та громадськість славили українського патріота і співали: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!». Проте історія й досі дивує нас, вряди-годи відкриваючи унікальні подробиці минулого.

Розповісти про маловідомі життєві дороги Мирослава Січинського на Прикарпатті після втечі з тюрми і до виїзду за кордон спонукали жительку села Вікторова Галицького району Марію Глум (Мартин) статті у періодичних виданнях, в яких автори розповідають про подробиці втечі М. Січинського 10 листопада 1911 року зі станиславівської в’язниці з народною назвою «Діброва» (нині на вул. В. Чорновола, 119-а в Івано-Франківську розташована військова частина). Втечу організували і реалізували Дмитро Вітовський і Микола Цегельський, а кошти для цього (мовляв, для підтримки багатодітної родини Січинських) за ініціативи сестри Ірини збирали діаспора у США та молодіжні корпорації в багатьох країнах Європи, згромадження та приватні особи в Станиславові й інших галицьких містах і селах. Отож засуджений до смертної кари через повішення, яку згодом замінили, помилувавши, 20 роками ув’язнення, Мирослав Січинський відбув у тюрмі лише трохи більше двох років – з 29 липня 1909-го по 10 листопада 1911 р.

У більшості матеріалів, на думку пані Марії, бракує подробиць про перебування після втечі М. Січинського у селі Вікторові. Адже деякі автори з тих чи інших міркувань обмежилися лише згадкою, що Мирослав до виїзду за кордон якийсь час переховувався у селі Вікторові, чи інформацією про те, що свідки «бачили неподалік в’язниці запряжену бричку, яка поїхала до приміських Опришівців, а також автомобіль, що швидко рухався в напрямку Угорщини…», і т. ін. Є чимало й інших наукових і краєзнавчих досліджень про чин атентату, резонансну втечу зі станиславівської в’язниці «Діброва» і переховування у селі Вікторові перед виїздом за кордон М. Січинського. Проте й досі, повторимо, чимало цікавих подробиць з часу його перебування у селі Вікторові залишаються за лаштунками наукових студій.

Марія ГЛУМ (МАРТИН), заступник голови осередку «Просвіти» с. Вікторів:

- Про деякі деталі втечі Мирослава Січинського із «супернадійної» в’язниці «Діброва» у Станиславові 1911 року свого часу мені розповідала батькова рідна сестра – Євгенія Теодорівна Ковальчук (Глум). Тому що вивіз Мирослава з в’язниці її батько і мій дід Теодор (Федір) Юрійович Глум, який був у Вікторові громадським активістом. Із охороною тюрми було домовлено, і мій дід кіньми приїхав до Станиславова.

Тета розказувала, що дід поїхав не сам, а з бабусею. Коней залишив у провулку, а сам пішов у бік в’язниці. Коли звідти вивели М. Січинського, то вони з дідом Теодором пішли спацером (прогулюючись. – І. Л.) по вулиці, щоб не привертати уваги і не викликати підозри. Коли дійшли до коней і сіли у бричку, то погнали щодуху, щоб швидко втекти з міста. У Вікторові Мирослава привезли до тодішнього сільського війта Юрка Салиги. У нього втікач переховувався приблизно три тижні.

Був випадок, що жандарми ледь не схопили втікача, коли той у канцелярії війта щось писав. Та війт швидко замкнув двері на ключ, а з жінкою вони розіграли скандальну сцену сварки через те, що вона, мовляв, загубила ключі від канцелярії. Тож жовніри, побачивши сімейну сцену, пообіцяли прийти іншим разом – коли знайдеться ключ.

Того разу обійшлося. Але увечері Юрко Салига прийшов до мого діда радитися, куди перевезти втікача для безпеки. Вирішили – до Германовича, який працював у пана побережником (лісником. – І. Л.) і мешкав недалеко від мого діда. У Германовича Мирослав Січинський жив до місяця. Якось Германович прийшов до діда і сказав, що потрібно щось вирішувати. Річ у тім, сказав він, що між його дочкою, котра носила у сховок їсти Мирославові, та ним самим спалахнуло кохання. Тож Германович забідкався, що може бути біда. Тому сільські активісти почали думати, як виготовити втікачеві фальшиві документи і відправити за кордон. Так і зробили. І довгий час про нього ніхто не чув. Мій старший брат розказував, що його відпровадили (переказують, що вікторівці Федір Глум і Семен Салига. – І. Л.) на потяг до Єзуполя, а звідти він поїхав на Чернівці і далі – за кордон: Німеччина, Норвегія, Швеція, США…

…Попри те, що замолоду жодного року не ходив до школи (прислуговував у священика і знав кілька мов), 78-річний Теодор Глум із Вікторова після смерті 1958 року залишив рукописні спогади, де є й такі слова про Мирослава Січинського: «Великого розголосу – хоч і таємно між українцями – принесла подія 1911 року. В тому році сім тижнів пробув у Викторові по визволенні із Станиславівської тюрми «На діброві» борець проти австро-польського режиму в Галичині студент Львівського університету революціонер Січинський Мирослав, який 1908 р. вистрілом з револьвера вбив цісарського намісника Галичини графа Андрія Потоцького в його резиденції у Львові. За що був засуджений на 20 літ тюрми і для «безпеки» переведений в Станиславівську тюрму «На діброві».

– Я чула, – розповіла Марія Глум, – що свого часу М. Січинський надіслав дідові з Америки подячного листа. Але чи так було, чи ні – не знаю, бо той лист не зберігся. Пам’ятаю лише, що про нього дорослі говорили поміж собою. Думаю, що мій дід із Дмитром Вітовським – начальним командантом УГА і уродженцем села Медухи, який доклався до визволення з тюрми Мирослава Січинського, також були особисто знайомі. Прикро, що з трьох зошитів дідових спогадів сьогодні у родині маємо лише один, який зберігався у мого старшого брата Богдана. А кожен з родини має його рукописну копію.

…Федір Глум народився 1880 року в селі Вікторові, де й помер 1958-го і похований на сільському цвинтарі. Багато років був у селі війтом і членом громадської ради з трьох осіб, які працювали три роки безоплатно і відповідали за розбудову села. За той час вони заснували молочарню, де виробляли сири і реалізовували за кордоном. Під їх керівництвом також збудували і 1936 року відкрили двоповерховий Народний дім, де знаний композитор Денис Січинський, який у Вікторові навчав музики дітей священика, на пропозицію громадської ради створив відомий хор. Перед Другою світовою війною працював Федір Глум директором маслозаводу в Галичі, а перед приходом німців все обладнання заводу під його керівництвом заховали аж до приходу радянської влади. За це, на відміну від інших його побратимів, одержував пенсію. Розробляв проект відродження Вікторова після занепаду.

…Постать атентатника Мирослава Січинського, зокрема і причини, які спонукали його до вбивства намісника Галичини графа Потоцького, дуже суперечливі. Минуло 100 років: хтось його вчинок і досі глорифікує, а хтось засуджує. Одні вважають його героєм і заступником скривджених галичан, інші – суїцидальним вбивцею, одні – твердим націоналістом, а інші – лукавим радянофілом… Але попри все 29 січня 2014 року на фасаді будинку Львівської обласної ради на вул. В. Винниченка, 18 урочисто відкрили меморіальну дошку Мирославу Січинському з написом: «Тут у колишньому будинку Австро-Угорського намісництва 12 квітня 1908 року український патріот Мирослав Січинський скарав на смерть намісника Галичини шовініста А. Потоцького за кривавий терор проти українського народу та фальшування виборів». Свої останні роки М. Січинський провів в одному з американських притулків для літніх людей, а свій вчинок вважав виправданим і справедливим.

Та окрім людського, є ще Божий суд. Чи простив Бог убивцю? Немає настільки великого гріха, окрім хули на Святого Духа, який Бог не зміг би пробачити. Тому що визначальним чинником є не розмір гріха, а розмір викупної жертви Христа.