Авдіївка. Півтора кілометри від вогневого рубежу

«Дівчино, до Авдіївки (Авдіївка — передмістя Донецька, частково звільнене українською армією неділю тому. — «День») нічого не ходить, там війна!» — кричить співробітниця Дружківського залізничного вокзалу.

«Будь ласка, подивіться, о которій іде електричка з Красноармійська убік Авдіївки. Ми знаємо, що вона ходить, тільки хочемо уточнити час», — наполегливо просимо ми.

«У бік Донецька нічого немає, — невблаганно повторює співробітниця вокзалу. — Нічого вже давно не ходить, ось подивіться папірець», — вона просовує папірець, на якому олівцем написано, що в потрібну нам сторону не ходять електрички.

Наступного дня ми опинилися в Авдіївці. Як виявилось, співробітниці залізничного вокзалу можуть брехати. З Авдіївки двічі на день ходить електричка убік Чапліно. Вокзал у місті — фактично єдине місце, де є електроенергія, — все тому, що дроти ведуть від Красноармійська, тож сюди приходять заряджати телефони й ноутбуки.

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ЗВІЛЬНИЛИ ВІД ТЕРОРИСТІВ АВДІЇВКУ 29 ЛИПНЯ. МІСТО ПОТРОХУ ОЖИВАЄ

У більшій частині Авдіївки немає ні світла, ні води, ні газу. Продукти харчування привозять, однак до вечора прилавки порожніють. Люди говорять про брак хліба й іншого продовольства. В магазинах дійсно майже порожньо. Перше, що впадає у вічі, — кілька пляшок вина, серед яких «Артемівське» й «Крим», декілька буханців хліба, консерви, сигарети.

Мешканці міста благають полагодити хоч що-небудь, а краще — електрику. Навпомацки жити стає неможливо. Їжу готують на вогнищах біля під’їздів. Воду для технічних потреб підвозять вранці, раз на день. Питної води не вистачає. Мешканці міста скаржаться на відсутність виплат пенсій та зарплат. Велика частина мешканців залишила місто.

У МАГАЗИНАХ ВИБІР ПРОДУКТІВ ОБМЕЖЕНИЙ: У НЕВЕЛИКІЙ КІЛЬКОСТІ Є ХЛІБ, КОНСЕРВИ, ВИНО І СИГАРЕТИ

Роботу містоутворюючого підприємства — Авдіївського коксохімічного заводу — відновлювали вже дев’ять разів, на відновлення електроенергії ішло максимум до 15 годин. Зараз завод працює, щоправда, не на повну потужність. Люди стверджують, що на роботу раніше ходили пішки, зараз їздять з «Хіміка» на автобусі.

Ситуація в Авдіївці залишається однією з найскладніших.

ВУЛИЦЯ МЕНДЕЛЕЄВА

«Тут містяни залишили майже всі квартири й багато будинків. Люди виїжджали поспіхом, багато хто не зміг або не захотів брати всі речі, а хтось навіть забув дуже породистого кота. Побажайте йому успіху та запасів жирку до повернення господарів. На разі кіт шокований, не їсть», — розповідає нам Артем, солдат, тут він усього кілька днів. А котів ми справді зустрічали багато.

В АВДІЇВЦІ БАГАТО ПОКИНУТИХ КОТІВ — ЛЮДИ, ТІКАЮЧИ З МІСТА, НЕ ВСТИГАЛИ ЗАБРАТИ СВОЇХ ДОМАШНІХ УЛЮБЛЕНЦІВ. ТЕПЕР ГОЛОДНІ ТВАРИНИ НАМАГАЮТЬСЯ БУТИ БЛИЖЧЕ ДО ЖІНОК, ЯКІ ГОТУЮТЬ У ДВОРІ ЇЖУ ПРЯМО НА БАГАТТІ

«Я живу з дідом. Дід ходити не може. Коли була хвиля, я його накрила подушкою, щоб не порізало склом, а сама лягла на підлозі. Ось вже декілька днів живе під свисти снарядів», — розповідає мешканка нового мікрорайону.

Нові панельні будинки через один в дірах від снарядів. Довкола лежить скло. Жінки й чоловіки невпинно повторюють, що «за «ДНР» такого не було».

Підходимо до іншого будинку, розташованого по вулиці Макаренко. Тут снаряд потрапив у п’ятий під’їзд — його відрекошетило від дерев. На Макаренко і досі живуть люди. В перших двох під’здах залишилося по три родини. «Ми двадцять три роки жили мирно, і тут раптом почали заважати комусь. Чому?» — говорять вони. Питань «чому» в них багато, але на разі ніхто не зміг їм на це відповісти. Тут відчувається, що люди потребують спілкування й пояснень так само, як води. Причому їм не потрібно розповідати складні речі, їм потрібно пояснювати, як відбуваються соціальні виплати, чому затримується процес, чому водії машин з продовольством часто бояться сюди їхати тощо. Їм потрібно розповідати все, вони готові слухати й готові чекати, але їм для цього потрібні відповіді хоча б на частину того, що їх цікавить.

НА ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВІТОМ. МЕШКАНЦІ АВДІЇВКИ ЗАРЯДЖАЮТЬ МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ І НОУТБУКИ НА ВОКЗАЛІ. ЦЕ ФАКТИЧНО ЄДИНЕ МІСЦЕ, ДЕ ЩЕ Є ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЯ

«У нас був випадок, коли один чоловік прийшов додому п’яний і так втомився, що заснув у коридорі. В цей до його помешкання залетів снаряд, не вціліло нічого, а чоловік залишився живий. Ось так йому пощастило», — розповідає історію перехожий, вказуючи на розбитий будинок. У квартирі цього «везунчика» декілька полиць із книжками, помешкання була доглянуте. Після снаряда, звичайно, від цього нічого не залишилося.

МАРОДЕРИ

Мешканці розповідають про загиблих. Скільки їх, ніхто точно сказати не може. Кажуть тільки те, що бачили самі ті трупи, які допомагали виносити з під’їздів.

У магазині, що згорів, кажуть, теж залишилися тіла загиблих, але їх завалило залишками магазина. Перевірити це теж складно, ніхто не займається пошуковими роботами. Проте ядучий запах підтверджує слова і містян, і солдатів. Але навіть незважаючи на це, магазин — гарне місце для мародерів.

НОВІ ПАНЕЛЬНІ БУДИНКИ ЧЕРЕЗ ОДИН У ДІРКАХ ВІД ОБСТРІЛІВ. ЖІНКА ДИВИТЬСЯ, ЩО ВЦІЛІЛО В ЇЇ КВАРТИРІ ПІСЛЯ ВЛУЧАННЯ СНАРЯДА. НІХТО В МІСТІ НЕ МОЖЕ СКАЗАТИ, СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ ЗАГИНУЛО, — ТІЛА БАГАТЬОХ Й ДОСІ ПІД ЗАВАЛАМИ

«Хлопці, чи не розповісте, що тут було, як це приміщення згоріло», — звертаємося ми до двох молодиків, які порпаються у залишках.

«Магазин продуктовий. Згорів. Говорять, снаряд, але ми не знаємо. Ви думаєте, ми мародери? У мене двоє дітей, яких потрібно годувати. Я збираю мідь, зарплати немає, я ж маю якось утримувати родину», — виправдовується худорлявий, той, що старше. Молодший— мовчить. Можливо, син.

Ми не стали звинувачувати хлопців, уточнили лише місце на мапі, куди можна проїхати на машині, щоб не зачепити міни. Нам порадили повернути наліво. Однак, як виявилось, наліво краще не потикатися — там час від часу можна натрапити не лише на міну.

ОЛЕКСІЙ

«Ви знаєте, про що я мрію? Я хочу ось так закинути цю рушницю у воду, і хай вона там гниє, але я знатиму, що настав мир і що нею вже ніхто не скористається», — розповідає нам солдат, якого приставили за нами наглядати.

Олексій заборонив нам себе знімати. Він — звичайний газівник з Дніпропетровська, якого ще в травні призвали до армії. Відтоді він на фронті. З якого часу він «офіційно за папірцями» служить в АТО — не знає.

Рушницю він носить на руках, не на плечі. Говорить, що коли приїжджав на кілька днів додому, дружина вдивлялася в його плечі, чи немає там слідів від автомата й віддачі.

Олексій був на Карачуні, каже: «Російські ЗМІ показують, що ми розбомбили все місто, але я там був, усе стоїть на місці. Від нас руйнування невеликі. Ми ніколи не стріляємо в мирних мешканців. Я пам’ятаю, просувалася колона з терористами, а попереду них ішла жінка з маленькою дитиною. Я думаю «що ти, дурепо, робиш?» й опускаю автомат. Так ці гади і пройшли».

На Олексія вдома самого чекає син. Постійно кличе батька додому. «У мене було два варіанти: стаття або армія, я обрав друге. Я давав присягу, я розумів, куди йшов», — говорить він. І додає: «У нас лише ротації немає давно. Втомилися ми».

Втому видно й на обличчі Олексія. Чорні руки, чорне обличчя, брудні зуби. Але у всьому цьому — надзвичайна, спокійна краса. Шкода, що заборонено фотографувати, навіть для себе. Однак він втомлено розповідає людям про руйнування, про траєкторії снарядів, про газову трубу, яку за два дні не відновиш.

Ще одне бажання Олексія — вода. Він говорить, що недалеко від їхнього блокпоста є два колодязі, проте один із них господар закрив на комірний замок, щоб не ділитися ні з ким. Щодо їжі, то каже, що продукти харчування їм часто приносять місцеві мешканці. Одна жінка часто готує гаряче домашнє. Цього разу принесла вареники.

«Адже ми багато що пройшли. Я стільки всього бачив. Різних людей, різні місця. Можу лише сказати, що ніде не бачив і не їв стільки смачних яблук», — говорить солдат.

ПОСТСКРИПТУМ

По дорозі назад з Авдіївки ми бачили ті самі поля. Пшеничні поля й жовті скошені копиці. Таке неможливо не любити. Інший солдат з Івано-Франківська відзначив: «Я ніколи не думав, що у нас є така природа». І все це за півтора кілометри від вогневого рубежу.

газета День