Галицький локомотив на сепаратизм не тягне

Інформація про створення Української Галицької партії, яку нещодавно презентували в Івано-Франківську, зумовила певне занепокоєння деяких добропорядних галичан, що майже поголовно є прибічниками єдиної і неподільної України. Легка регіональна окремішність, що проглядається у назві нової партії, у той час, коли зі всіх телеканалів волають плашки: "Єдина країна – Единая страна", тривожить, навіть якщо ніяких відцентрових рухів не передбачає.

Але цю тривогу можна зрозуміти. Дуже вже пам'ятна людям інша "регіональна" партія, бурхлива діяльність якої, поширившись на всю Україну, призвела до низки трагічних подій. Якби не Янукович зі своєю Партією регіонів, то, можливо, не було б і другого Майдану з людськими жертвами, і спалаху проросійського сепаратизму на сході України та, як наслідок, війни з Росією, що вже забрала кілька тисяч життів і невідомо, скільки ще візьме…

Ясно, що порівнювати політичну культуру проєвропейської Галичини і проросійського депресивного Донбасу, м'яко кажучи, недоречно. Але беззастережно відкидати можливість того, що регіональні політичні утворення можуть бути використані вмілими політиками як свого роду ґрунт для пророщування сепаратизму, теж не варто. Адже всюдисущі російські спецслужби навряд чи відмовляться від такої спроби.

На думку культуролога і політолога, редактора журналу "Ї" Тараса Возняка, галицький сепаратизм – це ще один з елементів дуже розтягнутого в часі плану Путіна.

"Галичани люблять поестетувати в затишних кав’ярнях та вдавати із себе великих галицьких сепаратистів, але це не більше ніж кабінетна гра. В Галичині сепаратизм не спрацював і спрацювати, в принципі, не міг. Вушка ФСБ за тим всім стирчали, і це було абсолютно очевидно", – казав Возняк в одному з інтерв'ю у березні ц.р.

Але відтоді багато води витекло. У середині жовтня Олександр Данилюк, на той час радник міністра оборони, прогнозував, що після проведення дострокових виборів до Верховної Ради російські спецслужби спробують організувати хвилю галицького сепаратизму з метою створення Західно-Української народної республіки. За його словами, в цій операції будуть задіяні політичні партії, які не пройдуть у парламент.

У парламент з відомих партій наразі не пройшла "Свобода", яка традиційно має найбільший електорат на Галичині, однак жодних сепаратистських заяв від її провідників наразі не чути.

Натомість певну активність почала проявляти зареєстрована ще в серпні Українська Галицька партія, презентуючи себе у містах і районах. Але й її очільники ніде і словом не обмовилися за якесь дистанціювання від великої України, тим самим не підтвердивши страшний прогноз екс-радника міністра оборони. Тим не менше, ми вирішили пильніше придивитися до нової політсили.

Галичани – патріоти України

Іванофранківець Віктор Кімакович, член політради Української Галицької партії, каже, що ідея створити таку регіональну політичну силу прийшла у світлі голови відомих галичан ще два-три роки тому. Причому ідея створення УГП виникла в той час, коли в країні був, за його висловом, "глухий януковичізм". Тоді вимальовувалася політична система, де мала б панувати Партія регіонів, а їй би чисто умовно протистояла контрольована опозиція. Тому й з'явилася потреба створити партію, яка буде займатися проблемами регіонального рівня.

"Щоб не чекати з Києва благословення, що хтось там прийме рішення робити щось в Івано-Франківську, Львові чи Снятині, ми вирішили створити партію, яка розраховує на свої сили і займається регіональною політикою", – згадує Кімакович.

Мова йшла про те, щоб зберегти особливості регіону: ментальні, культурні, політичні.

Серед ініціаторів створення УГП – Орест Друль, який дописував у дисидентські журнали ще в кінці 1980-х, а потім працював у "Поступі", Богдан Панкевич, почесний консул Нідерландів у Львові, Ігор Мельник, засновник Товариства української мови в Україні, який зараз виконує функції керівника партії. Серед засновників УГП – люди, які голодували "на граніті" у 1990-му році та брали участь в обидвох Майданах.

Своє дітище вони охрестили Українською Галицькою партією і подали документи на реєстрацію в Київ ще торік. Але зареєструвати УГП в Мін’юсті, де тоді керувала прибічниця Януковича Олена Лукаш, виявилося неможливим. Реєстрація відбулася тільки цьогоріч – 18 серпня.

"Зрозуміло, що за цей час відбулися досить таки серйозні зміни. І Революція гідності, і війна. Але якщо ти сказав "А", треба сказати "Б", – вважає Віктор Кімакович.

На застереження про те, що появу УГП можуть використати вороги України для використання цього факту у своїй пропагандистській війні, він каже, що така загроза завжди є, і дивується: "Коли ти скажеш, що любиш Галичину, то ти вже не патріот України, чи як?"

"Звинувачення можна вигадати будь-які. При бажанні ми можемо і "Самопоміч" звинувачувати в сепаратизмі чи "Волю". Та будь-яку партію, – пояснює політик. – Але я ж не впав з неба. І всі ці люди не впали з неба. Їхні погляди були завжди такими. Ми завжди говорили про особливу роль Галичини як про локомотив української державності. Тут ми хочемо зробити зразково-показові речі: як має відбуватися регіональна політика, як мають жити міста, щоб стати привабливими для всієї України".

УГП, за його словами, - це такий черговий виклик: спробувати змінити стереотип, що у владу треба йти для того, щоб щось мати… Мова ж, насправді, про те, щоб повернути людські принципи в політику і спробувати прописати чітку процедуру виконання законів. Адже один з елементів боротьби з корупцією – чіткі законодавчі рамки.

"Думаю, що проблеми України - це не проблеми Галичини, і не треба лякати, що в Галичині з'явиться щось сепаратистське, – додає Кімакович. – У Галичині, згідно з соціологічними дослідженнями, прихильників федералізації приблизно 10 відсотків. Це не може бути причиною для того, щоб чогось боятися. Якщо навіть виникнуть спонсоровані ФСБ якісь відрухи, вони не будуть мати тут жодної підтримки. Тому що ми бачили, що локомотивом всіх трьох революцій була Галичина. І галичани є великими патріотами соборної України".

Специфічний регіон

Письменник Тарас Прохасько вважає, що така партія, як УГП потрібна, бо "є питання галицької ідентичності". 

"То, що це є специфічний регіон зі своїми особливостями і зі своїми проблемами, які потрібно вирішувати на місцевому рівні, – це є об'єктивність", – каже він.

До того ж, на думку літератора, ідеологи галицької ідеї страшенно коректно ставляться до великого здобутку – незалежності України:

"Вся галицька пасіонарність впродовж цих 20-ти років була скерована на розбудову соборної України. Але потім виявлялося, що соборна Україна не цікавиться регіонами. Ніякими. Ні Галичиною, ні Донбасом, ні північчю, ні півднем".

Тому за цих 20 років стало зрозуміло, що без такої регіональної, місцевої, локальної роботи на рівні громадської ініціативи, громадських організацій і на рівні якоїсь партії це безвихідний шлях.

"Не вирішивши місцевих проблем, не можна сподіватися того, що з Києва пришлють це добре життя", – зазначає Прохасько.

Письменник вважає, що вже давно потрібне таке лобіювання регіональних інтересів.

"Цей рух не означає від'єднання від України, не означає спроби створення якоїсь там галицької державності чи навіть автономії. Він передбачає зосередження праці і зусиль на місцевому рівні…", – переконаний Прохасько.

Зрештою, наголошує він, тепер до цього – самоврядування, регіоналізму – вже й сама держава йде.

Про те, що факт створення УГП може бути використаний росіянами як аргумент в інформаційній війні, письменник гадає, що так і буде. Хоча б для того, щоб "показати неунікальність донецького сепаратизму" і те, що "політикою Києва невдоволені також і інші регіони".

"Думаю, що б там не було, але 20 років київської політики, дійсно, не вдовольняють багато кого. І тепер сподіватися, що без якогось втручання (лобіювання, нагадування) Київ раптом почне думати про наші франківські чи львівські проблеми, - то є наївно. І тому починати треба звідси…", – каже на завершення Тарас Прохасько.   

Більшість з місцевих громадських активістів чи політично активних прикарпатців, з якими нам вдалося поспілкуватися на тему галицького сепаратизму, який гіпотетично могла б спровокувати поява УГП, не бачать у цьому жодної проблеми, а тим паче серйозної загрози.

Один з колись відомих у місті рухівців, який побажав залишитися невідомим, сказав, що тоді і "Свободу", і "Самопоміч" теж слід зарахувати до "сепаратистських" партії, бо вони виникли і левову частку прихильників мають у Галичині. А найпершою "сепаратистською" партією, за такою ж логікою, слід вважати Народний Рух України, який теж починався із заходу.

Тарас Ткачук, Галицький кореспондент