Хатчина роздору

Вдова з дитиною упродовж шести років в судах відвойовує право жити у хаті колишнього чоловіка. У минулому на цій землі мешкала родина місцевого письменника, і нині він хоче відновити статус-кво.

Дім "номер 13"

Село Коршів на Коломийщині багате: хати попри дорогу всіяні ряд у ряд, чорнозем обіцяє щедрий урожай, сільрада працює на три села, велика школа, училище і колія. Залізничне сполучення дозволяє коршівчанам знаходити роботу в Івано-Франківську або Коломиї. Лише цього року в селі відкрили пожежну, атлетичний зал площею 200 кв. метрів, люди зібрали 200 тис. гривень на ремонт дороги, облаштування могил, тротуарів та спільно будують нову церкву. Тому виїжджати з Коршева люди не поспішають. 

Одразу в центрі села, навпроти церкви, видніється стара дерев’яна хатина. На дорозі нас зустрічає Тетяна Семчук, їй тридцять років, жінка виховує 9-річну дочку.

Таня показує двір, щоправда, ані загороди, ані облаштованого подвір’я в неї немає. Заходимо в похилену будівлю. Тісні сіни, маленька кухонька та кімнатка, де вони з дочкою сплять. Знадвору хатина обдерта, всередині ветхі стіни не дають сховати бідноти, але побілка чиста, в хаті тепло та затишно.

У 2003 році молоді розписалися, в церкві через дорогу обвінчалися та залишилися жити в старій батьківській хаті. Згодом у лікарні від туберкульозу помер чоловік, дитині було лише одинадцять місяців. Таня вдома не жила в достатку, тому залишилася жити в Коршеві. До рідної домівки час від часу приходив брат чоловіка, він страшенно пиячив і навіть кілька разів побив Таню.

«В мене на руках маленька дитина і більше нікого, тому на роботу я повернулася, щойно дочці виповнився рік. Я працювала провідником у поїзді, в рейс їхала на чотири дні, поки мене не було, за немовлям доглядала сусідка, а чоловіка брат вдома влаштовував посиденьки», – розповідає жінка. Тремтіння рук та сльози на очах видають її емоції. Жінка плакала, молила, викликала міліцію, але він був прописаний в хаті, тому вдіяти нічого Таня не могла.

Рідна тітка покликала її жити на Фастівщину, Таня на роботі перевелася в Київ. У 2008 році брат чоловіка помер. Жінка час від часу повертається у Коршів, але змушена жити на Київщині, бо в тамтешній лікарні лікувалася від туберкульозу. Два роки тривалої, коштовної та виснажливої терапії. Вона втратила роботу і повернулася в Коршів з надією отримати права на будинок. 

«У мене був складний період, я вилікувалась, потім пішла працювати, аби кредит на машину виплачувати і дитину годувати», - життя Таню не жалувало ніколи, але той період вона навіть згадувати не хоче.

Вона з братовою звернулась у сільську раду, аби їм видали ордер на житло. На перешкоді став мешканець Коршева Іван Війтенко, він вважає, що має повне право претендувати на землю та дім, в якому мешкала сім'я Семчуків. Він паралельно з Тетяною звернувся в сільську раду з вимогою повернути частину колишньої батьківської власності. З цього й почалося шестирічне протистояння та суперечка за дім на вулиці Незалежності, 13.

Зачароване коло

Колись це подвір’я та кілька споруд були власністю родини Війтенків. У 1950-му році всі будівлі та землю передали у комунальне підпорядкування. Радянська влада була немилосердна, сім’ю поставили  перед вибором: або вони обійстя віддають і виїжджають на околицю, або їх репресують. 

«Я на цій землі народився, і в березні 50-го року нас примусово переселили на хутір Царина. Батькового брата вивезли в Сибір, а до тата прийшли і сказали: якщо не залишиш цю хату під квартири районного начальства, тоді ми і тебе, як брата, вивеземо», – розповідає Іван Війтенко. Пригадує, що їх з дому вивозили серед ночі в супроводі військових з автоматами.

За часів незалежності Війтенко спробував відновити статус-кво. Родинну хату радянська влада розділила навпіл, житло та землю довкола селяни встигли приватизувати, тому сьогодні виставити претензії їм неможливо.

Сім’я Семчуків, куди в прийми прийшла Тетяна, була проблемною: свекруха пила, брат також, батько та чоловік сиділи в тюрмі. Тому подбати про законність проживання та спадщину було нікому. До того ж, колись це була не хата, а стайня заможних Війтенків. Коршівська громада добудувала кухню та коридор, і туди заселили родину. Дім під номером 13 щастя родині не приніс, і нині до Тані він також немилосердний.

Тож, окрім Коршева, Таня жила у Фастові, в Івано-Франківську. Щойно ставало сутужно і жінка втрачала можливість прогодувати на найманій квартирі дитину, переїжджала у стару хатину. В селі постійно не жила, бо шукала роботу. Молодій жінці навіть вдалося виплатити в кредит машину. Вона упродовж років приїжджала в дім і шукала способи, аби отримати документи на власність.

Час минав, питання однозначно не вирішилось, місцеві обранці не задовольнили ні одну, ні іншу сторону. За роки протистояння остаточного рішення так і не прийняли. Три роки тому Тетяна звернулась до суду, аби Феміда дала добро на узаконення хатчини.

Рішення суду було позитивним: їй видали документи на право власності. За свідка був сільський голова, він суддю запевнив, що претензій до землі немає. Вже згодом кілька депутатів йому закинули, що він не відстоює інтереси громади.

Війтенко, почувши про рішення суду, звернувся до прокуратури. Як наслідок,  Апеляційний суд визнав рішення Коломийського районного суду щодо визнання права власності за Тетяною недійсним. Головна мотивація прокуратури - що земля та дім є власністю коршівської комунальної власності, тому відповідне рішення мав приймати не одноосібно сільський голова, а депутатський корпус. Депутати вкотре у висновках неодностайні. Кажуть, Тетяна чужа, краще вони сільським допомагатимуть.

Іван Війтенко запевняє: на спірному подвір’ї будинок для сина будуватиме за будь-яких обставин.

Війна за центр

Зараз посеред подвір’я, де мешкає Тетяна, між старою хатою та занедбаними фундаментами, височіє новий фундамент. Це хазяйство Івана Війтенка. Місцевий поет у селі – авторитет, його син – меценат і депутат сільської ради. Будівництво чоловік розпочав для другого сина. Хоче забрати всю землю, бо йому там тісно. «В мене син живе у Чернівцях і хоче в Коршів повертатися. Я йому кажу: давай, побудуємо на батьківській землі хату. І дали мені 7 соток землі. Земля приватизована, дозвіл на будівництво в мене є. Все впирається в цю хату. Я все одно буду будувати!»

Сільський голова Михайло Пижук пояснює, що землю під будівництво дали законно. Сталося це тоді, коли жінка проходила чергову терапію від туберкульозу. «Є житловий будинок в комунальній власності, за ним земельна ділянка не закріплена, а вона також є власністю села, тому дали дозвіл на будівництво. Ми думали, що таким рішенням погасимо конфлікт, що триває роками, але він не завершився», – визнає війт.

Пижук пригадує, що Таня мала на руках рішення суду про право власності на будинок та землю, технічний паспорт, лише свідоцтво не було підписане. Тоді Війтенко пропонував їй викупити будинок. Ціна, яку Таня назвала, була невідповідною дійсній вартості землі. Після того почалася довга гонитва за правдою, а вона у кожного своя. Жінка хотіла купити житло в Івано-Франківську, інших прибутків та надії знайти гроші, аби отримати свій куток, у неї немає.

«Я їй пропонував хату під бляхою, що залишилась на хуторах: стайня, сади, криниця, землі 40 сотих – ну, далеко... Йди ти туди з дитиною жити, давайте відновимо історичну справедливість», – розповідає Війтенко. Він Тетяні пропонував дерев’яну халупу в центрі обміняти на добротне житло з подвір’ям на Царині – хуторі, куди їх виселили, але жінка відповіла: «Я в болото не піду».

У Тетяни ситуація складна. Жінка з дитиною, без житла, і Війтенко має справедливі претензії. Нині сільський голова на роздоріжжі. Розуміє, що підтримувати когось з них не в праві, вирішив дотримуватись “золотої середини” – лише виконує рішення сільської ради. «Село велике, і громада також, тому до кожного треба прислухатися. І, фактично, не було прийнято позитивного рішення ні щодо Війтенка, ні щодо Семчук – з усім тепер визначатиметься суд», – підсумовує війт.

Вісім років триває паперова тяганина. Депутати наполягали на тому, аби землю продати Іванові Війтенку, а будинок включили у перелік об’єктів продажу через аукціон. Щоб дім пустити з молотка, жінку з дитиною треба виселити, а залишити її посеред зими на вулиці сільський голова не може. Але сільська рада звернулася до суду, аби примусово виселити жінку з хати. Тим часом адвокат Тетяни звернувся із зустрічною заявою: визнати право власності на житлову квартиру за Тетяною і зобов’язати сільську раду надати їй ордер. Війт запевняє: “Якщо суд вирішить, що хата залишиться у комунальній власності, то проблема на роки зависне у повітрі. Вона у хаті жила більше восьми років, і до цих пір її ніхто не виганяв. Поки триватиме судова тяганина, вона там мешкатиме”. І додає: у справі з’явилась третя сторона – це служба у справах дітей.

У Тетяни з братом є батьківський дім в с. Ценяві, теж на Коломийщині, але вона запевняє, що він непридатний для житла. Жінка каже, що цей напівзруйнований будинок в Коршеві форпост для неї та її 9-річної донечки. Наразі під хатою дві сотих землі, є ще десять сотих – це місце, де колись встигли звести фундамент батьки чоловіка. Чергову правову оцінку в справі вже сьогодні, 4 грудня, дасть суд, але говорити про остаточне розв’язання справи ще зарано.

Ірина Тимчишин, Галицький кореспондент