«Сьогодні Степана – сьогодні ніхто не загине», – прикарпатець Роман Фурик у день своєї смерті на Донбасі

Цього тижня Коломия попрощалася із Романом Фуриком, бійцем Національної гвардії, який загинув 9 січня у бою під Станицею Луганською. Коломиянин служив у батальйоні Сергія Кульчицького, до якого він приєднався спочатку військових дій на сході. Двічі Роман приїжджав додому, і жодні вмовляння родини не спинили його – чоловік втретє вирушив на війну.

І наступного разу в рідне місто він повернувся вже на руках бойових товаришів, які особисто доправили тіло загиблого героя додому, де він упокоївся поряд із іншими місцевими хлопцями-героями, загиблими у зоні АТО, пише Репортер.

Роман Фурик народився 20 лютого 1963 року у звичайній робітничій родині, все життя прожив у Коломиї. Навчався у першій школі. У 1981 р. був призваний на армійську службу. Опісля ж працював на Сільмаші та водночас заочно навчався на історичному факультеті Чернівецького університету. У 85-ому році Роман розпочав службу у Коломийському відділі міліції, в інспекції у справах неповнолітніх. Від 90-их років працював у відділі по боротьбі з організованою злочинністю, звідки вийшов на пенсію.

Роман був одружений, з дружиною виховав двох синів. Сім’я мешкає в невеличкій однокімнатній квартирі у будинку зі старого фонду. Він не зважав на скромний побут, натомість завжди говорив, що після стількох років роботи в міліції найважливіше для нього те, що його совість чиста і може спокійно спати ночами. І справді, його колеги згадують, що Роман був винятковим працівником – сумлінним, відповідальним, а головне, людяним. І за цю його рису, якою він ніколи не поступився, Романа Фурика цінували і любили колеги, завжди називаючи його Ромчиком. І навіть багато із тих, кого він затримував, згодом могли подякувати міліціонерові за навернення їх до нормального життя.

Колишній начальник загиблого Олексій Кіндрат познайомився із молодим міліціонером у 1987 році, коли до Коломиї його призначили заступником начальника по оперативній роботі. Роман тоді працював у дитячій кімнаті. Завжди спокійний, жодного разу ні з ким не посварившись, він гуртував довкола себе колектив. І ще він не витрачався багато на слова, а натомість вмів, за словами колишнього начальника, «красиво відпрацювати». І коли 93-ого року Олексій Кіндрат стояв у витоків відділу по боротьбі з організованою злочинністю, то запросив Романа працювати у новому відділі. Згодом Роман так само здобув пошану серед працівників Снятинського, Калуського та інших відділів, із якими неодноразово разом працювали над розкриттям злочинів. Вражала нового начальника непохитна громадська позиція Романа.

Досі колеги розповідають той випадок, коли Романа поранили. Того дня він ішов середмістям у цивільному одязі, але, помітивши чоловіків, які на весіллі хильнули зайвого і розпочали якісь «розбірки», втрутився і, коли доправляв порушника у відділок, інший чоловік завдав йому ножового поранення. Роман тоді все-таки довів порушника до відділку, а тоді – впав.

Через ту ж саму його виняткову людяність, мабуть, він відмовився вирушати до Києва на розгін Майдану 2004 року. 2006 року Роман Фурик вийшов на пенсію. А вже під час останнього, минулорічного Майдану він перебував там від самого початку. Там коломиянин теж постраждав: прямо в обличчя йому вибухнула граната. Вдома і не знали про те, якого серйозного ушкодження він зазнав. Уже згодом, на похороні героя, рідні дізналися, як його лікар у наметі відпоював із ложечки. Лікуватися додому він не приїжджав.

Після Майдану Роман керував народною міліцією у Коломиї. А щойно була оголошена мобілізація, чоловік вирушив у Київ та вступив до Національної гвардії. Він відвойовував із бойовими товаришами Слов’янськ, потім Дебальцево, а насамкінець – Станицю Луганську.

9 січня, на Степана, його батальйон вступив у тяжкий чотиригодинний бій. Товариш Юрій згодом розповів, як Роман, батька якого звали Степаном, сказав: «Сьогодні Степана – сьогодні ніхто не загине»… Але Роман загинув. У батальйоні було багато молодих бійців, і Роман з Юрієм їх прикривали, коли у коломиянина влучила смертельна куля. Останнє, що бачив поранений Юрій, було те, як упав його товариш, – далі він нічого не пам’ятає.

9 січня родина Фуриків зібралася у мами Романа за святковим столом – розповіла Світлана, дружина Романового молодшого брата. Того дня рідні, зателефонувавши до Романа, увімкнули гучномовець, щоб мама могла поговорити із сином. Ніхто не підняв слухваку, тож родичі вирішили, що чоловік відпочиває. Згодом пролунав дзвінок, і в слухавці почули незнайомий голос, який сказав, що Роман поранений. Пізніше рідні дізнались, що Романа забрали машиною, у якій він і помер – куля перебила сонну артерію.

На похорон Романа до Коломиї приїхали його бойові товариші, багато з яких навіть повтікали з лікарні, щоб попрощатися із побратимом. Був серед них і Юрій, який останнім бачив Романа і передав його слова, що ніхто не помре на Степана. У Юрія поранена рука. Іншому бойовому товаришу Романа ще перед АТО вирізали легеню, а згодом він дістав кулю у хребет – його теж у день похорону не втримали у лікарні. Усі ці чоловіки плакали біля трунви.
Романа поховали поряд із зовсім молодими коломиянами, які теж загинули на сході.

«Будемо тепер із вами сусідами по могилах», – сказав родині Романа Фурика батько одного із похованих поруч хлопців. Наступного дня після похорону матері героя виповнилося 79 років.

Роман був дуже активною людиною і його палким захопленням були мотоцикли. Був суддею першої категорії, а посмертно йому присвоїли звання судді Національної категорії. Роман судив міжнародні та всеукраїнські змагання, сам майстрував мініатюрні фігурки мотоциклів, не оминаючи найдрібніших деталей. Мотоцикли були його пристрастю. На численних фото, які з’явилися після його загибелі у соціальних мережах, він сам гасає на мотоциклі. На одній із них він газує на подвір’ї, і Світлана, братова дружина, згадує, як він газував тоді біля хати, земля розліталася – а потім вони двоє затоптували яму, щоб мама не сварилася за понівечене подвір’я. Він по-хлоп’ячому був перейнятий своїм захопленням. Також Роман мав чорний пояс із карате, тренував хлопців у міліції. А згодом на війні його позивний був Сенсей – Учитель.