То яка війна?

Ті, хто називає себе політиком, цього не відчувають. Вони звично граються, жонглюючи словами, гаслами, обіцянками. Обіцянки змінюються раз на місяць. Однак вічно усміхнений янукович сидить у кожному з них, тому ніхто не вибачається, не пояснює. Жодного каяття. Вони просто беруть нові слова й кидають їх, як м’ячик у країну, що стікає кров’ю.

Іноді назвати речі своїми іменами означає викрити голизну пихатого короля. Іноді така проста процедура дає змогу поставити діагноз і вилікувати хворого. А іноді вона може бути головним фактором вирішення дуже складної проблеми.
Називати речі своїми іменами важко і не завжди приємно. Діти, приміром, роблять це легко, а дорослі – ні. Дорослі граються в слова, навіть не розуміючи, що саме ставлять на кін.
Кидаючись від одних слів до інших, наші «дорослі» програють країну й мінують її майбутнє.
А в нас між тим щодня гинуть солдати та мирні люди.
А в нас між тим що?

АТО?

Добре, нехай буде АТО. У такому визначенні подій є безліч позитивних моментів. Особливо для влади. Можна, приміром, проводити вибори, наполягаючи, що це конче зробити в один тур. Ну щоб перемогти терористів. А потім ще одні, наполягаючи, що мирний план – то і є омріяна перемога. Ще можна імітувати реформи, звично боротися за посади, видаючи на зовнішній, переважно телевізійний, контур стурбоване обличчя й патетику: «У нас війна, всі сили там!».
Багато позитиву в АТО й для суспільства. Можна цілодобово дивитися талант-шоу, кулінарні битви та інші гламурні двобої між красивими та розумними. Можна не змінювати способу життя, розслабляючись на курортах та в ресторанах. Можна навіть не зважати на те, що кожного дня матері ховають своїх синів. Бо АТО – це операція локальна й така, що її проводить держава. Силовий блок. І хлопці гинуть нібито на службі. Така в них робота. За всіма не погорюєш. Нехай дбає держава. Нас не стосується. Ну хіба що зрідка – виключно в приємній інтелектуальній розмові – можна перекинутися двома-трьома словами про дурних даунбасівців.

Перевага АТО й у тому, що вона не може тривати вічно. Понад те, приємні букви у скороченні сповіщають про певний темп та очікувану швидкість, із якими всі вірно рухаються до цілковитого знищення тероризму. З квітня місяця, але то таке.
Є, щоправда, безліч питань, які не вкладаються в концепцію АТО. Про кордони, через які в Україну потрапляють техніка і жива сила, котрі ОБСЄ ані за прапорами, ані за написами «Рязань», ані за паспортами прибульців ідентифікувати інакше, як «чиїсь», не може. Бракує фактів.

Про волонтерів, яким уже більш як півроку не до розваг. Про українських воїнів, які крізь приціл бачать не так терористів, як озброєних іноземних агресорів. Про перемовини з терористами, які то принципово й пафосно ведуть, то раптом так само принципово не ведуть.

Про ставлення до людей, які опинилися «там». Бо якщо АТО, то люди – це заручники. А тому їх рятування – їх, а не територій – це першочергове завдання. А які вони там, розумні чи ні, – то справа друга. Якщо заручники, то «стокгольмський синдром». У людей там сотні разів описаний стокгольмський синдром. Отже, очікувати від них раціональної поведінки не слід. Чи не так?

Ще є запитання про міжнародну кваліфікацію банд як власне терористів. Що зроблено на цьому шляху? Які документи подано? Коли й де розгляд стосовно міжнародного визнання «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями?
Бо, погодьтеся, непогано було б дістати світову згоду на таке визнання, а потім, скажімо, звернутися до «братньої» РФ по допомогу. Бо хто, як не вона, має надзвичайно корисний досвід боротьби з тероризмом у Чечні, Беслані чи на Дубровці. Але краще не переймати безцінний досвід, а йти далі, порушуючи перед міжнародною спільнотою питання про країну – спонсора тероризму.

Хто в нас відповідальний за цей напрям? Як просуваються справи? Чи є він узагалі, той шлях, який дасть змогу Україні закликати, наприклад, ООН надати нам кваліфіковану військову допомогу в боротьбі з міжнародним тероризмом?

Громадянська війна?

Версія про громадянську війну дуже подобається Москві й тим, хто годується під кремлівськими стінами, фізично перебуваючи в Санкт-Петербурзі, Ростові чи в новій Верховній Раді. Прикметно, що пісню про громадянську війну дозволили собі навіть політики з президентського блоку. І це дивно.

Тим більше що концепт «громадянської війни» жодним чином не вкладається в наші реалії. Бо громадянська війна, панове політики, – це така подія, у якій одні люди хочуть, щоб у їхній державі було рабство, а інші категорично проти. Чи, приміром, певні прошарки наполягають на тому, щоб не було багатіїв, а ті, які їм протистоять, бажають, щоб усе було так, як учора: «самодержавство, православ’я, народність». А тепер увага: обидві сторони готові повбивати одна одну за те, щоб саме її план було запроваджено в їхній спільній державі. Коли ж одна хоче, щоб була собі Україна, а друга прагне померти в Росії, то очевидно, що про спільну державу між цими людьми не йдеться.  

Між тим такий концепт має свої вигоди. Тільки не для тих, хто вмирає, а для тих, хто прагне наживатися на смерті й горі. Так, непогано «продається» гасло про особливості менталітету, унікальність історичної долі, а разом із тим і намагання стребувати монопольне право володіти землями та людьми, яких, так тому й бути, неймовірними зусиллями «можна вмовити залишитися в Україні». Федерація, автономія, вільна економічна зона. Так?

Є переваги і в правлячого класу у вигляді, як водиться, балаканини. «Ми зробимо реформи, ми так зробимо реформи, ми такі зробимо реформи, яких світ не бачив».

Якби Північні Штати лякали Південні скасуванням рабства, а не покінчили з ним у 20 штатах, то Південь помер би від сміху, а чорношкірі раби й до сьогодні працювали б на тютюнових і кукурудзяних плантаціях. Якби червоні з таким завзяттям не грабували багатіїв, демонструючи всі переваги нового ладу, а просто пускали слину з обіцянкою побудувати комунізм уже завтра, навряд чи їхні рухи набували б такої масштабної переможної ходи.

Я спрощую, утрирую. Однак те, що зараз є в країні, – це погане кіно, кадри якого прокручуються сповільнено, однак режисери дістають оплески, оскільки представляють «прогресивну частину країни», яка гордливо не уявляє, як можна бути такими дикими й дурними рабами та рабовласниками, кріпаками та феодалами... Далі можете продовжувати самі.

У кіно, у відпустку, в кав’ярню – теж із чистим серцем. Бо у війні Півночі та Півдня переміг той, хто прогресивний. Так і тут. Демократи, вочевидь, прогресивніші, ніж рабовласники. А якщо ще й реформи... Потім, коли-небудь. І перемога сама стрибне в гаманець.

І все б нічого й навіть полюбовно. І Кремль місцями аплодував би стоячи. Однак знову ті чортові питання, які руйнують струнку концепцію громадянської війни вщент.
Хто ті люди, поховані в безіменних могилах на ростовських, псковських, тверських цвинтарях?

А ті, що дають інтерв’ю, схожі на щиросердні зізнання для Гааги? Ґіркін, Бородай? Оті персонажі, що розповідають, як заходили й брали українські міста? Як створювали оборону, отримували зброю? Хто вони – іноземні інтервенти, покликані Антантою для придушення революції? Все знову за Сталіним?

А чому тоді у звільнених від голоду та війни Слов’янську й Краматорську жодного місцевого руху опору? Жодних військових об’єднань – якихось партизанів-«руськомирців» у лісах? Якщо це справді громадянська війна, то де вони? Де ті, що незгодні з «київським» баченням розвитку держави й готові і далі вести свою боротьбу? Їх перемогла їжа? Та славетна фура із сосисками? Нагодувала до смерті?
То, може, годі гратися в слова «громадянська війна», намагаючись отримати для себе політичний чи фінансовий зиск?

війна вітчизняна?

А разом із тим змінити оптику, риторику та й спосіб власних дій?

Слово «вітчизняна» лунає дедалі частіше. Ті, хто промовляє його, здатний визнавати реальність, а не ховатися від неї.

Колони російської зброї, російські найманці та військові, постійне порушення кордонів – у небі, на морі й на землі, анексовані території – усе це очевидно. Сьогодні очевидно навіть для Європи, яка воліла тривалий час підігравати нашим фанатам «внутрішніх громадянських конфліктів».

Отже, на нас напали. Тим, хто живе на окупованих територіях, для розуміння цього факту вистачило квітневого «порєбріка». Іншим, хто не бачив російського чобота з наївності чи політичних міркувань, довелося прокинутися через іловайський котел.

Напали. Окупували. Загарбали.

Це інша оптика погляду на події та людей, передусім людей. Бо люди на окупованих територіях не є якимись унікальними зрадниками. Це ті самі люди, що сиділи з нацистськими офіцерами в кондитерських і кав’ярнях Парижа, ті, що в місті Знам’янка вели щоденник, у якому розповідали, наскільки більш гідними та розумними є німці, коли порівнювати їх із «совєтскіми», це ті, що йшли в місцеву поліцію з посади радянського міліціонера у Херсоні, й ті, що давали концерти з нагоди дня народження Гітлера в Рівному.

Нічого нового. Людська природа... Святий апостол Петро тричі зрікся Христа до сходу сонця... А потім гідно й незламно пройшов свій шлях до розп’яття. І, якщо чесно, патріоти, які зараз живуть у Луганську та Донецьку, варті всіх нас разом узятих.

Бо слабкі ми, а вони сильні. І всі ми люди, якщо хтось забув...

Інша річ – самовизначення держави.

Хто в цій вітчизняній війні ми? Франція під Петеном, Україна під Сталіним, Данія під королем Крістіаном Х? Так, аналогії кульгають, але вони дають змогу розставити літери в нашій трагічній грі у слова.

Бо данці, коли було віддано команду на знищення євреїв, вивезли 7,2 тис. із 7,8 тис. осіб до Швеції на рибальських човнах.

Бо Сталін деякий час, коли війна вже точилася, все ще доправляв вантажі до Німеччини, а людей в окупації кинув напризволяще, а потім нещадно карав.

Бо Франція, втративши в Першій світовій мільйони, не була готова воювати знову. Отже, милувалася з нацистами, заплющуючи очі на смерті своїх співгромадян.

Якщо війна вітчизняна, то телевізор має інформувати, а не реготати. Бо немає нічого, крім війни. І воєнний стан, розрив дипломатичних відносин з агресором, мобілізація, евакуація, статус окупованих територій – кроки, які мусить зробити держава.

Газ – це надзвичайно важливо, але якщо війна вітчизняна, то ми сплачуємо не за газ, а за смерть наших воїнів. Усі – від Кабміну до пересічного громадянина. І тиснемо руку тому, хто доправив нам смерть. Але почуваємося дуже щасливими, коли канадський прем’єр ту саму руку тисне зі словами: «Геть з України».

Почуваємося, але і далі сплачуємо за газ окупанту, однак позбавляємо виплат мешканців окупованих територій... Щось із цим не так, ні?

Схоже, що в цій вітчизняній війні ми все ж таки Франція. Ми воліємо жити, ніби нічого не відбувається. Вибудовуємо конструкції, які втихомирюють наше сумління: про цивілізований світ, про міжнародну підтримку, про дикунський Донбас... Співаємо, танцюємо та бавимо себе подарунками.

Однак ті, хто знає, що ця війна за Вітчизну, на фронті.

В окопах, у госпіталях, у волонтерах. Їх не стає менше. І вони конче потребують здорового глузду. Чесних слів. Чітких рішень.

Чи де Голля, який створить нарешті «Україну, яка бореться» й не кидає своїх.

...Нам конче потрібне визначення. Слова, з якими ми підемо далі. Це в нацистських режимів немає майбутнього, бо люди там – завжди сміття. У нас поки що є. І крім перемоги у війні в нас ще буде «післявійна», час, коли правильно обрані сьогодні слова самі підкажуть правильні дії для спільного завтра.

Олена Стяжкіна, ТижденьUA