Трикольоровий виклик людству

Світ співчуває Україні, але став у позу кролика перед удавом. І в усіх новинних інформаціях — Путін, Путін, Путін. Якби не Путін, невже було б інакше? Що є глибинною причиною нинішніх подій? Перед яким новим викликом опинилося людство після розвалу радянського комунізму? Ми не знаємо, як розвиватимуться події. Але якщо історик визначить ключові точки подій минулих років і з’єднає їх в одну лінію, то з’явиться тенденція.

Місяць працював над цією статтею, прагнучи щонайшвидше й у дуже короткій формі донести до громадськості своє занепокоєння. Після краху комунізму уряди країн Заходу радісно прийняли Російську Федерацію у свої обійми. Здавалося, що вони знали про комунізм геть усе. Більше того, їм здавалося, що за комунізмом прийде демократія. Коли проявилися події останього часу, виникла можливість зіставити їх з минулими. Переконаний, що ми отримали трансформацію Червоного виклику, відомішого як всесвітня комуністична революція, в Трикольоровий виклик, джерелом якого є все та ж Росія. Постараюся довести це.

Враховуючи габарити газетної статті, таке завдання нелегке. Проте в науковому обігу є мій тритомник «Червоний виклик», виданий «Темпорою» 2013 р. Його висновки базуються на моєму 50-річному вивченні радянського комунізму.

Уперше пишу в газету «День» російською мовою. Прошу редколегію дозволити опублікувати статтю за кордоном, де російську мову знають краще. Виникне можливість критично оцінити цю тему. Хотів би помилитися, але йдеться про небезпеку глобального масштабу.

КОВЗАЮЧИ ПО ПОВЕРХНІ ПОДІЙ

Народи завжди наражаються на виклики — економічні, політичні, економічні тощо. На них треба відповідати. Непереконлива відповідь — трагедія для народу. Висунутий великим англійським істориком Арнольдом Тойнбі концепт «виклик-відповідь» розглядається як рушій, рушійний історичний процес.

Можна довго говорити про внесок кількох поколінь українців у здобуття незалежності, але факт залишається фактом: незалежність була здобута в результаті мимовільного розпаду радянської імперії, що складалася з країн Центрально-Східної Європи та союзних республік. Лише через 23 роки виявилося, що незалежність треба відстоювати кров’ю, як це робили наші давні й недавні предки.

Реакція світових лідерів не дивує. Усі за нас, але кажуть: робіть свою роботу самі. Хочете бути незалежними від Кремля — будьте ними. А тоді вже ми допоможемо.

Таку позицію можна зрозуміти. Вона відповідає поведінці лідерів демократичних країн Заходу перед початком Другої світової війни. Вимушені виконати свої зобов’язання перед Польщею, вони оголосили війну гітлерівській Німеччині, але потім довгі місяці нічого не робили, тому що не були готові до війни ні морально, ні фізично. А тепер йдеться про Росію — ядерну державу. Краще триматися осторонь.

Нав’язана війна з державою, що багаторазово перевершує нас за військовим потенціалом. З державою, що впродовж років планомірно розвалювала збройні сили України за допомогою її ж власного президента. Ми можемо програти цю війну, якщо не прийде допомога. Але хотілося б, щоб лідери країн Заходу знайшли способи допомогти нам виграти війну, бо противник вразливий, хоча озброєний до зубів. Аби зрозуміти, наскільки він вразливий, слід переглянути сталі погляди на комунізм, який у Радянському Союзі рядився в тогу соціалізму, й зіставити його з тим соціально-економічним і суспільно-політичним устроєм, який з’явилися в Росії за останні 15 років.

Ангела Меркель помиляється, коли говорить, що В.Путін перебуває в іншій реальності. Реальності Заходу й Росії співіснують. Не думаю, що виникла патова ситуація. Адже монстр, який поглинув демократичну Росію, не має власного кровообігу. Відлучений від економіки Євросоюзу, він захиріє. І навпаки, підживлюючись його кров’ю, він сповна проявить свої імперські амбіції.

ЧЕРВОНИЙ ВИКЛИК

2. Запропоную читачам кілька тез, без яких важко зрозуміти освячений «Маніфестом Комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енгельса заклик до встановлення диктатури пролетаріату, експропріації підприємців і організації планового виробництва. Іншими словами — Червоний виклик.

Аграрне суспільство існувало тисячі років, і в ньому неодноразово відбувалися селянські війни. Деколи перемагали селяни, хтось із них ставав монархом, але відносини між державою й суспільством не мінялися. Коли виникла буржуазія, чия економічна могутність визначалася не землею, яку монархи могли контролювати збройною силою, а безликим ринком, уможливилися революції. Перетворившись із середньовічного стану на клас індустріального суспільства, буржуазія викликала до життя пролетаріат. З часом його профспілки й партії змогли взаємодіяти з працедавцями або боротися з ними.

Буржуазія, що перемогла феодалів, прагнула уникати класових воєн, і з часом на Заході виникли соціальні держави, що базуються на демократії й класовому мирі. Навпаки, в Російській імперії революції 1905 і 1917 рр. були передусім повстаннями народних низів з метою знищення верхів — як бюрократичних, так і підприємницьких. Саме в цих революціях уперше з’явилися органи самоорганізації низів — ради. Групуючись під червоними прапорами, вони ставили собі за мету експропріацію великих власників.

Ідеї «Маніфесту» виявилися неактуальними після європейських революцій середини XIX ст., але знайшли втілення в російських революціях. Вождь більшовиків В.Ленін уже 1905 р. зрозумів, як прокласти шлях до політичної диктатури: організаційно відокремити свою партію від рад, наділити ради владою, наповнити їх більшовиками й співчуваючими їм безпартійними, ліквідовуючи при цьому за допомогою бойовиків-червоногвардійців конкурентні соціалістичні партії. Так його партія набула два вигляди: власне партійний, який став провідником диктатури вождів, і радянський, що займався повсякденною державною діяльністю. Партія стояла над народом, а ради обиралися так, як це ще пам’ятають мільйони наших співгромадян. Матеріалізованим втіленням диктатури вождів стала вертикаль державної безпеки.

Створивши настільки досконалий владний інструмент, який черпав свої кадри з народу, але був незалежним від нього, Ленін почав реалізацію комуністичної доктрини. Вона вимагала поглинання державою приватної власності, що перебувала в руках членів суспільства. Процес супроводився масовим терором і закінчився до середини 1930-х рр.

На Заході комунізм асоціюється з репресіями, що доходили до геноциду. Це правда, але не вся. Зі зникненням первинного власника приватна власність не зникла, а концентрувалася у експропріатора. Оскільки таким експропріатором виступала надцентралізована держава, що побудувала свої інститути на основі «демократичного централізму», ця власність зосереджувалася в руках небагатьох вождів. Компартійна номенклатура виступала не власником («новим класом»), а провідником економічної й політичної диктатури. Наскільки вона поневоленою була політично, свідчить заборона на самостійне спілкування органів влади одного рівня без відома органу вищого рівня. Вожді могли робити з суспільством і державою все що їм заманеться. Вони й робили...

З легкої руки західних дослідників радянський комунізм почали називати, разом з фашизмом і нацизмом, однією з форм тоталітаризму. Безумовно, ступінь впливу Кремля на людину зашкалювала, тоді як за фашизму або нацизму в нього виявлялися вогнища свободи, передусім — економічної. Ні у фашистській Італії, ні в нацистській Німеччині суспільство не було експропрійоване державою. Комунізм, що треба усвідомлювати, коли вивчаєш північнокорейську дійсність, що зайшла далі, ніж у нас, був набагато страшнішим ворогом людства, бо залучав буквально кожну особистість до державної тканини. Якщо ми вважаємо держави Б.Муссоліні й А.Гітлера тоталітарними, то для ленінсько-сталінської держави треба залишити колишню назву: комуністична.

Радянська епоха увібрала в себе долі трьох поколінь. Розглянемо їх окремо, бо вони різні. Одночасно співіснують якраз три покоління людей, додатково включаючи те, що передувало першому й зменшується (прадіди), й зростаючу сукупність наступного за третім (правнуки).

Перше радянське покоління народилося в нульових роках XX ст. Другим було покоління дітей війни (друга половина 30-х рр., 40-ві і 50-ті рр.). Третє покоління — це діти XX з’їзду КПРС, що припинив масові репресії. Вони народжувалися в 60-х, 70-х і в першій половині 80-х рр. Наступне за ними покоління — вже пострадянське. Вивчаючи зріз поколінь у західних областях, слід пам’ятати, що реальна радянізація населення тут почалася в повоєнні роки й супроводилася запеклим опором місцевого населення. На відміну від основної частини України, перенесення інформації від покоління до покоління тут було вільним.

Можливо, не всім зрозуміле питання про родинне перенесення інформації. Це — найдієвіший спосіб формування національної пам’яті. Але в сталінській державі дітям не говорили про те, що відбувалося з батьками. Дитина могла проговоритися, а це кримінальна стаття. Ніколи не дізнаюся, чому помер мій дід — друкарський працівник. У свідоцтві про смерть значилося: свинцеве отруєння. Але помер він у квітні 1933 р., якраз тоді, коли дрібні одеські підприємства були позбавлені централізованого постачання хлібу.

Середньостатистичною межею життя першого покоління був 1975 рік. Але чи багато тих, хто народився в нульових роках XX ст., дожили до цієї дати? Війни, Голодомор, репресії чекістів... Чисельність населення в українському етнографічному масиві двох сусідніх імперій у нульові роки перевершувала ту, що склалася через сто років в Україні. Природний віковий приріст населення розтанув у репресіях і війнах.

Друге покоління — це діти війни. Воно мало дожити в середньому до 2010 р. Я належу до цього покоління й поки живий. Усі мої ровесники — вихованці радянської школи, майже всі були позбавлені родинної пам’яті. Що сталося з нашим мозком, просоченим ідеологемами марксизму-ленінізму, з нашою залежністю від всюдисущої держави? Згадуючи, відчуваю себе переконаним імперіалістом. Шкодував, що Петру I не вдалося відстояти завойоване південне узбережжя Каспію. Не розумів, чому уряд продав Аляску й американське узбережжя до Каліфорнії. Шкодував про втручання країн Заходу в російсько-турецьку війну, адже в разі розгрому Османської імперії «наша» імперія поширилася б від Аляски до Північної Африки.

Коли все це закінчилося? Дуже нескоро... У 70-х рр., будучи вже доктором наук, регулярно читав англомовний журнал «Проблеми комунізму», але ніхто з авторів не міг переконати мене у своїй правоті. Кінчилося тоді, коли довелося зайнятися Голодомором. Без жаху не можна було сприймати картини голодування мільйонів селян, у яких забрали всю їжу, після чого прирекли їх на фізичну й інформаційну блокаду. Чи багатьом моїм ровесникам в Україні, Росії, Білорусі вдалося позбавитися сотень і сотень ідеологем на кшталт: демократичний централізм, трудящі й нетрудящі, буржуазні націоналісти тощо. Сумніваюся в цьому.

Іноземців, які хвалили радянську владу, В.Ленін називав корисними ідіотами. Але ж я був не іноземцем і, сподіваюся, не ідіотом. Що ж змушувало мене залишатися переконаним комуністом?

Згоден, що комунізм — найстрашніше соціальне зло, що спіткало людство. Але внаслідок того, що держава експропріювала суспільство, вона змушена була піклуватися про кожну людину. Якщо вся власність опинилася в руках небагатьох вождів, треба було надати людям великі права в управлінні виробництвом, піднімати престиж праці, піклуватися про освіту, відпочинок і здоров’я кожного. Засобом радянізації другого й третього поколінь став патерналізм. Влада реагувала на інакомислення вже не масовими репресіями, а «профілактуванням». Замість сталінських дуроломів до органів безпеки набиралася студентська еліта.

Кілька слів про третє покоління — дітей XX з’їзду. Їм жити й жити — в середньому до 2035 р. З цього й попереднього поколінь вийшли шестидесятники й дисиденти. Про них багато говорять як про представників цих поколінь, проте в загальній масі їхня питома вага нікчемно мала.

Серед двох останніх поколінь, які за чисельністю переважають в Україні та Росії, вкрай низька частка тих, хто становить економічно незалежний середній клас. Більшість людей покладають свої надії або на державу, або на підприємців, які контролюють профспілки, не дозволяючи їм захищати інтереси тих, хто працює. Багаточисельні приклади із сільської глибинки свідчать, наскільки люди залежні від тих, хто став працедавцем і «приватизовував» органи, звані правоохоронними. Моніторинг Інституту соціології НАН України, що ведеться з 1993 р., свідчить, наскільки великою є залежність цих людей від можновладців. Нічого дивного в цьому немає. Якщо впродовж трьох чвертей століття вилучати з суспільства найініціативніших і найбезстрашніших, то народ стає схожим на стадо овець. Я давно це зрозумів, але не писав, боячись образити свій народ. Але зараз говорити про це треба.

Адже від цього стану буквально за кілька місяців ми прийшли зовсім до іншого. Патріотизм, згуртованість, героїзм у відстоюванні незалежності Батьківщини з’явилися миттю. Хоч би як закінчилося протистояння з путінською Росією, Україна стала іншою.

У вітчизняній історії вже був приклад швидкого переходу від вкрай важкого суспільного розлому в роки Великого терору (1937-1938) до згуртованості й героїзму після нападу гітлерівців на СРСР. Маю зізнатися, що приймаю єдину радянську міфологему — «Вітчизняна війна». Приймаю хоча б тому, що Україна разом із Польщею ділять між собою перше місце за рівнем відносних втрат населення серед усіх воюючих країн. Але не приймаю епітет «велика війна», що з’явився пізніше. Заважають мільйони згвалтованих німецьких жінок — солдатами доблесної Червоної армії. Заважають «визволителі», що затрималися в Центрально-Східній Європі до 1989 р.

ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО В СУЧАСНІЙ РОСІЇ

Коли писав книгу про Помаранчеву революцію, у мене зберігалися дані вікових структур її учасників. Тут, у лікарні, їх немає, але це й неважливо. Головним учасником була молодь. Коли почався Євромайдан, вона вже виросла до розмірів цілого покоління. Противники Майдану називали його революцією автомобільних покришок, прибічники — революцією гідності. Але хоч би як його називали, суть громадянського протесту полягала в тому, що президент країни заганяв своїх співгромадян у пострадянське стійло, а вони хотіли бути з тією Європою, якої не торкнувся вірус комунізму.

Виникає закономірне питання: що ж сталося після 1991 р. з трьома слов’янськими країнами, які становили основу Радянського Союзу? Чому покоління майданів проявило себе лише в Україні? У чому причина українсько-російської війни, яка набуває дедалі більших масштабів, хоча не укладається в голові мислячої людини?

Не говоритимемо про лукашенківську Білорусь, яка пішла назустріч політичним амбіціям Кремля, але отримала економічні преференції, які дозволили зберегти господарську інфраструктуру, що розвалювалася. Її проблеми ще попереду, коли щось станеться з донором. Поговоримо про те, що пішло й залишилося після зникнення комуністичної наддержави.

Перестав існувати Червоний виклик. Суспільство в Росії та національних республіках дістало можливість формувати владу на вільних виборах. Зникла загроза насадження комунізму в бідних країнах світу, які підживлювалися Радянським Союзом.

Що залишилося? Залишилася компартійна номенклатура. Вона зберегла владу й узяла курс на приватизацію власності зниклої партійної верхівки, яка вважалася загальнонародною. Залишився народ, який звично дивився в рот державі, сподіваючись на те, що його прогодують, обігріють, оздоровлять, і, звісно, дадуть роботу. Залишилися наївна віра мільйонів у фінансові піраміди на кшталт МММ і надія на ваучери, тобто на володіння якоюсь часткою власності, що вважалася загальнонародною.

Тепер мені соромно за публікації з аналізом проблем незалежної України, які я готував і видавав у нас і за кордоном. У них я виходив з примітивного силогізму: тоталітаризм — це панування держави над суспільством, а демократія — панування суспільства над державою. Просто й переконливо. Дійсність виявилася неймовірно складнішою.

Комунізм дійсно зник. Власником засобів виробництва стала держава, чиновники якої обиралися на вільних (забудемо про адміністративний ресурс) виборах, або суспільство. Була створена штучна ситуація, коли з ваучерами довелося розлучитися за гріш, і громадяни стали власниками лише квартир, у яких проживали і раніше. Держава перестала бути єдиним господарюючим суб’єктом, унаслідок чого бюджет зайняв скромне місце у валовому суспільному продукті. Був створений незалежний пенсійний фонд, але від бюджету він так і не відірвався. Досі не створено фонд медичного страхування. Медичні послуги, як і раніше, вважаються безкоштовними, але які вони, ці послуги?

Усі розуміли, що треба переходити на рівень постіндустріальної економіки, здатної виробляти комп’ютери й мобілки. Але компартійна «еліта» була зайнята лише процесом, названим у народі «прихватизацією». В Україні і в Росії з’явилися олігархи, які заволоділи безгоспною власністю. Різниця між двома країнами виявилася лише в тому, що в українській економіці запанував експорт металів, а в російській — експорт нафти й газу. Україна сіла на російську енергетичну голку, й ніхто з можновладців не піклувався про те, щоб диверсифікувати й здешевити енергоспоживання.

Ми марно сердимося на В.Путіна, коли він заявляє, що Україна не відбулася як держава. Народ відбувся, і настільки, що Москва привласнила собі разом з територією древню його самоназву, змусивши нас назватися за етнотопонімом — українцями. Країна склалася, й навіть Л.Каганович у знаменитому листі Сталіну від 11 серпня 1932 р. погоджувався знову стати генсеком ЦК КП(б)У, мотивуючи тим, що «знає цю країну». А от держава не відбулася, бо радянська національна держава була лише конституційною псевдоморфозою надцентралізованої Російської імперії в подобі Радянського Союзу. Заяву Путіна можна навіть вважати визнанням тієї колосальної роботи, яка велася Кремлем з метою створення кишенькових політичних партій і перетворення завгара з кримінальними справами в московських архівах на президента України. Але демократичний устрій в Україні зберігся, народ міг сказати своє слово на виборах і майданах, свідченням чого стала втеча Януковича до Росії.

У Росії ситуація розвивалася інакше. Адже зберігався той колосальний чиновницький апарат, що народився ще в епоху Івана III. Зберігалося «братерство» працівників КДБ, яких язик не повертається назвати «колишніми». За півтора десятиліття путінського правління була відновлена потужна вертикаль влади. Коли з’явилися нові господарі життя — олігархи, клан чиновників експропріював їх, або вони самі «лягли» під нього.

Як і за радянських часів, Російська Федерація не є насправді федерацією, тобто сукупністю самокерованих політико-адміністративні одиниць. Усі прояви повсякденного життя підпорядковані державному апарату на чолі з президентом. Демократичні організації розганяють або беруть під суворий контроль, опозиційна діяльність придушена, існують лише деякі ліберальні структури для доказу демократичності режиму, але їхній доступ до масових засобів інформації неможливий. Виборчий процес не настільки контрольований, як за радянських часів, але цього й не треба. Залежність виборців від держави робить свою справу. У крайньому випадку «правильно» порахують голоси, не більше того. Конституційні структури влади стали театральними підмостками, що підкреслюють безмежну одноосібну владу президента.

Політична диктатура В.Путіна спирається на економіку, яка майже не залежить від підприємницької діяльності. Видобуток сировини з подальшою реалізацією на зарубіжних ринках такою діяльністю назвати не можна. На виручені долари купується майже все. Саме тому, що країна має колосальні природні багатства, режим спирається не стільки на насильство, скільки на патерналізм і контрольовані ЗМІ.

Не будучи комуністичним, путінський режим звільнив себе від турбот, пов’язаних з життєзабезпеченням населення, але зберіг звичні для трьох поколінь радянських людей форми політичної диктатури. Отже, Росія стала тоталітарною державою. Якщо користуватися колом звичних понять, то такий тип держави в її відносинах з суспільством слід кваліфікувати як фашистський. Додам лише, що багато хто у нас продовжує дотримуватися сталінської директиви 1934 р. про німецький фашизм. Мовляв, Німеччину не можна називати націонал-соціалістичною, який же там соціалізм? Насправді в гітлерівській Німеччині фашизму ніколи не було. Успішна спроба закапсулювати суспільство в державні тенета вперше була здійснена в Італії 1920-х рр. А реальний націонал-соціалізм у Росії може існувати лише як політична течія через багатонаціональність її населення.

Росія мала всі можливості стати країною ринкового типу. Вона вже ставала нею. Але замість цього з’явився кентавр з торсом Путіна й шлунком Євросоюзу. Як така економіка позначилася на добробуті регіонів? Мабуть, найвиразніше про це свідчить різна доля двох потужних регіонів нафтовидобування. Порівняємо місячний пейзаж Ханти-Мансійського національного округу з інфраструктурою арабських еміратів.

Ринкові реформи для путінського режиму смерті подібні. Головне для нього — контролювати фінансові потоки, підкидаючи щось бюджету, щось — народові (запроваджено, наприклад, медичне страхування), а головне — собі коханому. Відмова від реформ викликає необхідність запропонувати народові щось відволікаюче: розпад СРСР як найбільшу геополітичну катастрофу XX ст., думку про те, що Росія піднімається з колін і стає світовим лідером, допомогу російськомовним негромадянам (під цю ознаку потрапляють і папуги). Головне — щоб динаміка проявилася не лише в польотах з журавлями.

Євромайдан надав можливість проявити цьому режиму активність у серйозній справі. Уперше за 73 роки Путін перекреслив принципи Атлантичної хартії, що гарантувала створення повоєнного світопорядку на базі недоторканності території, відмови від використання сили в міжнародних відносинах і створення системи колективної безпеки. Так виник Трикольоровий виклик людству.

Далі буде