Василь Сенатович: На Донбасі ми захищаємо і Київ, і Львів, і Івано-Франківськ
45-річний підприємець Василь Сенатович із селища Биткова Надвірнянського району, який п’ять разів побував у зоні АТО як волонтер, а поїхавши вшосте залишився воювати, в інтерв’ю для газети «Галичина» розповів, що був вражений патріотизмом, мужністю і незламністю українських бійців, поділився досвідом, як перемогти страх на війні, і наголосив, що добре воюють ті солдати, які мають мотивацію.
- Що спонукало вас податися на «східний фронт»?
— Як на мене, «східний фронт» — це продовження Майдану. Я зі своїм товаришем Василем Павликом власним бусом регулярно возив людей на столичний Майдан (були там і в найгарячіші дні — 20 січня і 20 лютого, приїжджали додому буквально на кілька днів), а коли розпочалася війна на Донбасі, ми навіть не задумувалися і подалися туди. Все розпочалося з того, що коли наш 5-й прикарпатський батальйон базувався під Амвросіївкою, ми вперше поїхали туди як волонтери. Підприємці Биткова зібрали кошти, за які ми купили оптичні приціли німецького виробництва, а громада селища зібрала харчі та одяг для українських бійців. Усе це ми повезли на схід.
- Які ваші перші враження від перебування в зоні бойових дій?
— З огляду на те, що наш блокпост під Амвросіївкою був розташований за чотири кілометри від російського кордону, ми вночі на власні очі побачили, як із території Росії стріляли з «градів». Ще тоді ми усвідомили, що з нами воює Росія.
- Люди, які побували на передовій, кажуть, що бойовий дух українських солдатів дуже піднесений. Чи це так?
— Насправді це так. Я вражений патріотизмом, мужністю і незламністю наших хлопців, які воюють. Бо в мирний час я вважав молодь невихованою, гіршою від представників мого покоління. Проте нині впевнено можу сказати, що пишаюся нашими захисниками.
- П’ять разів ви побували на «східному фронті» як волонтер, відтак пішли воювати. Що спричинилося до цього?
— Двоюрідний брат мого товариша Василя Павлика — Леонід Білоус працює лікарем в Івано-Франківську. Він самодостатня, дуже розумна людина, до речі, свого часу воював в Афганістані. З людьми зі свого колективу він обладнав належним чином УАЗа. Там були і медичні ноші, і операційний стіл, та й, зрештою, все потрібне для того, щоб рятувати людям життя в польових умовах. Леонід виступив з ініціативою поїхати на схід і організувати там свою службу в складі лікаря, санітара і шофера, яка б працювала для забезпечення медичних цілей якогось добровольчого загону. Мій товариш Михайло іваночко порадив нам зголоситися в чоту «Карпатська Січ», що зупинилася у селі Пісках. Ми приїхали до «січовиків», нас прийняв командир Василь Куцин із Закарпаття, вже наступного дня ми подалися в зону бойових дій. У Пісках немає блокпостів, бо там не їздить транспорт, там є вогневі точки, куди я ходив на чергування. Найбільше запам’яталося, коли вночі з 28 на 29 грудня був обстріл, а хлопчина зі Львова з позивним «Захар» отримав контузію. Його оглянув лікар, надав першу допомогу. Та все ж стан його погіршувався, тому о четвертій ночі ми під обстрілами вивезли його із Пісків, довезли до Червоноармійська, де, до речі, чергував лікар теж родом зі Львова. Хлопця успішно прооперували і сказали, що завдяки тому, що ми його вчасно привезли, врятували йому життя. Цього ж дня приблизно о дев’ятій годині ранку, коли ми повернулися в Піски, надійшла команда терміново делегувати лікаря у район між 18-м і 43-м блокпостами, де тривав бій. Зайшла диверсійна група, все почалося з рукопашного бою, почалася стрілянина, контактний бій зі стрілецької зброї, внаслідок чого загинуло троє наших хлопців. Троє бійців отримали поранення, наш лікар надав їм допомогу. Відтак привели ще одного чоловіка з наскрізним пораненням легені, на зріст 1,95 м, атлетичної статури. Коли його запитали, звідки він, той плутався у відповіді. Але лікар Леонід, який надавав йому допомогу, з огляду на свій життєвий досвід зумів у нього все добре випитати і з’ясувалося, що це бойовик.
- Як з ним повелися?
— Хлопці з «Дніпра-1» повезли його до Дніпропетровська, а наступного дня поміняли аж на чотирьох наших, оскільки той був важливою людиною для бойовиків.
- Деякі бійці кажуть, що їм не хочеться йти у відпустку, бо потім дуже важко повертатися на війну. А ви ще плануєте повертатися на фронт?
— Коли нас на «східному фронті» змінила інша бригада, ми домовилися через певний період повернутися, але наш УАЗ потрапив під обстріл, тому його притягнули до Івано-Франківська і наразі ще ремонтують. Після завершення ремонту ми знову поїдемо на Донбас.
- Подейкують, що на «східному фронті» є чимало невдоволених через перемир’я, яке вже кілька разів оголошували, і що немало бійців сприймають це як зраду...
— На жаль, таке невдоволення можна спостерігати, оскільки були такі часи, коли ми мали перевагу в техніці, а під час перемир’я бойовики отримували можливість оговтатися, перегрупувати сили. Перемир’я спричинилося до того, що зайшли так звані гуманітарні конвої з Росії. А, як відомо, коли приходить гумконвой, тоді й все починається. А було таке, що бойовики сиділи без боєприпасів, російських військ було менше. Тоді можна було закріпити позиції.
- Чи доводилося вам спілкуватися з людьми, які по той бік барикад?
— Я тільки спостерігав за розмовою між лікарем і тим бойовиком, який хотів ввести наших в оману.
- Як ставляться місцеві жителі до наших військовослужбовців, волонтерів?
— Як волонтери ми вже три рази возили допомогу в лікарню Сіверськодонецька. Першого разу нас сприйняли насторожено, з недовірою. Вдруге по-іншому зустрічали: напоїли чаєм, нагодували. А третього разу нас вже радо вітали. Навіть деякі лікарі й медсестри, які, схоже, думали, що ми туди лише раз показово приїхали, коли переконалися, що це робиться щиро, плакали.
- А ваші рідні як ставляться до того, що ви так часто їздите в зону бойових дій?
— Востаннє, коли я їхав як доброволець воювати, не сказав про це дружині. Вона думала, що, як і попередніх разів, я повіз допомогу солдатам. Довелося приховувати правду доти, доки вона не побачила мене в сюжеті на одному з центральних телеканалів. Тоді в неї почалися паніка, дзвінки, плач. Наші три донечки також переживали, телефонували мені, просили якнайшвидше приїхати додому.
- Загалом як оцінюєте забезпечення державою українських солдатів?
— Усім відомо те, що говорять солдати: якщо волонтери не приїдуть, то вони там просто стояти не зможуть. Тому й складається враження, що держава недопрацьовує в цьому питанні.
- Як ви боролися зі страхом у зоні бойових дій? Що дає сили і мужність захисникам, зосібна і вам, ризикуючи власним життям, іти на фронт?
— Щодо страху, то насправді дуже страшно вдома, коли бачиш війну по телевізору, читаєш про неї в газетах... Але коли заїжджаєш у зону бойових дій, минаєш перший блокпост, бачиш людей, які там захищають нашу країну, то страх сам по собі зникає. Натомість появляється впевненість у собі, своїх силах і ти розумієш, що повинен саме так чинити. Загалом страх на війні — це природно, але він триває недовго, кілька хвилин, і настає момент, коли завдяки передовсім середовищу, в якому ти опинився, долаєш його повністю.
- Це для вас перший досвід участі у війні?
— Це для мене не перша війна. Я служив у Псковській десантній дивізії в 1988—1990 рр. Тоді мені довелося бути і в Нагорному Карабасі, і в Каунасі. Методи, якими діяли росіяни тоді, аналогічні нинішнім. Вони як виставляли попереду мирних жителів, так і тепер чинять.
- Існує міркування, що на Донбасі йде братовбивча війна, дехто навіть заперечує присутність там російських військ...
— Про те, що на сході є російські регулярні війська, свідчить передовсім стратегія і тактика обстрілів: є істотні відмінності між тим, як обстрілюють бойовики, і як — російські військові.
- А ви бачили там російських військових?
— Я особисто їх там не бачив. Проте, погодьтеся, війна не є настільки контактною, це свого роду перестрілка. На мою думку, по той бік барикад є люди, які щиро воюють, бо вірять у свою ідею, оскільки це є наслідком багаторічної пропаганди інших цінностей.
- В Україні розпочали четверту хвилю мобілізації. Яке ваше ставлення до мобілізації?
— З одного боку, мені прикро спостерігати за деякими людьми, які поводяться так, начебто в країні нічого не відбувається. Тобто заховали голову в пісок, зайняли позицію страуса — і нехай буде, що буде. З другого боку, насправді потрібно шукати мотивованих людей, а тих, які не хочуть воювати, не залучати до цього. Або ж оголошувати воєнний стан. А наразі така ситуація в державі, що ми начебто воюємо і начебто не воюємо. Це неправильно.
- На сході антитерористична операція чи війна?
— Там повномасштабна, жорстока війна.
- Чи правильно, на вашу думку, що в країні досі не оголошено воєнний стан?
— На мою думку, неправильно. Треба оголосити воєнний стан, усе поставити на воєнні рейки, нехай усі працюють на одну справу, а світ знає, що ми воюємо. Нічого, два-три роки нам буде дуже важко, але цей шлях ми пройдемо. Потрібно розуміти, що на Донбасі ми захищаємо і Київ, і Львів, і Івано-Франківськ. Там ми захищаємо всю Україну.
- І на завершення — запитання: коли ж, на вашу думку, закінчиться війна?
— Війна не закінчиться ні за місяць, ні за два, схоже, вона буде тривалою. Я вважаю, що її завершення цього року ще не буде.
