Довбуш. Чим закінчилася історія народного месника
Відома точна дата смертельного поранення Олекси Довбуша – 23 серпня 1745 року. У Космачі, на порозі своєї хати, його застрелив селянин Стефан Дзвінчук.
Чим завинив Дзвінчук?
Є щонайменше три версії причини візиту ватажка опришків до Космача, пише Репортер
Перша – превентивний удар. Перед тим Олекса вчергове «відзначився» у Микуличині – відрубав голову тамтешньому ґазді Мочернюку, забрав сім битих талярів, котел, рушницю і спалив його хату. Це дало підстави деяким дослідникам припустити, що існував певний заколот заможних господарів. Шляхта пообіцяла їм достойну винагороду за голову Довбуша і сільські багатії купилися. Але опришок був не пальцем роблений. Спочатку він легко розправляється із заколотником Дідушкою, потім рубає голову Мочернюку, а далі відправляється карати Дзвінчука, який нібито теж був у темі.
Версія друга – кохання. Вперше її у своїх мемуарах озвучив польський поет Францішек Карпінський(1741-1825). Вона тісно переплетена з першою, але тут проступають романтичні нотки:
«Один селянин, жінку якого любив Довбуш, задля користі, обіцяної дідичами, домовився зі своєю жінкою, яка дозволила, щоб чоловік в сінях з добре наладованою рушницею засів, і коли Довбуш прийшов, вистрілив йому в груди з віддалі кількох кроків».
Дзвінка. Портрет роботи художника Олекси Новаківського
Отже, дружина Стефана Дзвінчука, так звана Дзвінка, була любаскою Олекси. Він на крилах кохання біг до неї на побачення, навіть не підозрюючи, що його там чекає озброєний чоловік. Між іншим, легенда каже, що стріляв Дзвінчук не простою кулею, а срібною, над якою сім католицьких ксьондзів сім днів і сім ночей читали месу, аби пробити потужне єврейське закляття.
Третя версія – корова. Так, так, саме ця велика рогата худоба стала причиною смерті легендарного народного месника. 27 серпня 1745 року у Станиславівській ратуші Дзвінчук детально описав суддям усі обставини того вікопомного дня. Виявляється, до шлюбу з Дзвінкою, він був уже раз одружений – на доньці якогось Мечовника із Криворівні. Вона швидко померла, не залишивши нащадків, Стефан одружився вдруге. І ось тоді теща-Мечовничка стала вимагати назад своє придане – корову. Коли ж ґазда її послав, «вона, затявшись за те, на мене, пожалілася перед Довбущуком. Сказала, що я за ним ходжу, хочу його убити. Він з того мав завзятість на мене (і прийшов у минулий понеділок вночі)».
Отакої – ображена теща Дзвінчука натравила на нього довірливого Довбуша, який кинувся мстити і нарвався на кулю. Ну, будь-яка з версій, напевно, має право на існування.
Де заховані скарби
Народна балада про Довбуша досить точно переповідає обставини загибелі ватажка. Пізно ввечері він ломиться у зачинені «двері тисовії, крізь замки сталевії». Двері потрохи піддаються: «Довбуш почав налягати, стали двері ся ламати. Довбуш двері відкриває, Штефан в Довбуша стріляє. Як устрілив в праве плече, із лівого кров ся тече».
Стефан описує драматичні події майже так само:
«Опришки казали пустити їх до хати. Але я не відзивався. Тільки моя жінка і мати говорила до нього і не хотіли пустити його до хати, казали: «Не знаємо, хто ти, чоловіка нема дома, десь на косовиці в полі». Вони кинулись до дверей і найстарший взяв обух, підважив двері, трохи відважив, а потім сам почав тиснути і лізти до сіней, а я тоді його підстрелив. А він тільки вилаяв мене і сказав товаришам: «Паліть хату». Вони почали кресати вогонь та не могли одразу викресати. А потім Довбуш сказав їм, щоб забрали у нього зброю, говорячи: «Ще звідти можу йти». Вони забрали у нього зброю і пішли в ліс…».
Коли опришки відійшли, Дзвінчук побіг в село по допомогу, але майже всі люди були у полі. Лише ранком, 24 серпня, він зумів зібрати громаду. На пошуки Довбуша виступили селяни, два космацьких священики та орендар. По гавканню собаки ватажка опришків знайшли у лісі на віддалі чотирьох пострілів з луку від села. Він був ще живий, але втратив багато крові і згасав на очах. Товариши залишили його, перед тим закидавши пораненого гіллям.
Першим ділом Дзвінчук поцікавився – хто на нього навів. Довбуш відповів ухильно: «Чи мене хто намовляв, чи не намовляв – така мені смерть прийшла». Серед особистих речей у ватажка виявили хрестик, іконку та шматочок срібла, які він перед тим поцупив у Богородчанському замку. Зрозуміло, громаду цікавило, куди той заховав награбовані скарби. У відповідь почули малозрозуміле:
«У полонині – в Чорногорах, Бог знає, і я знаю. Земля тим буде користуватися – не люди».
А далі Довбуш вчудив таке, що ніяк не в’яжеться з образом героя. Коли його попросили назвати спільників, той, без жодних докорів сумління здав обох бойових побратимів: «Один був Василь Баюрак, а другий Павло Орфенюк». Після чого тихо помер.
Навіщо він виказав своїх хлопців? Може образився, що ті кинули його самого в лісі за 500 метрів від села, а не спробували винести на собі, надати допомогу, врятувати? Як не крути, в опришків була в запасі ціла ніч, за цей час можна було піти далеко в гори.
Останні хвилі життя Довбуша надихнули нині вже покійного художника Юрія Дмитерка на створення епічного полотна. Картину яскраво описав блогер Юрко Вовкогон, родом із Печеніжина:
«Він там так патетично вмирає, і звичайно, що під кущем калини. Наші люди біжать дивитись на смерть Довбуша і відразу ж жид з горілкою прибіг, незрозуміло чому, але прибіг. Священик там ще є православний, такий бридкий, що ще гірший, ніж Кіріл. І традиційно в самому кінці є польські жовніри на конях, бо зрозуміло, що мєнти завжди не встигають. І ще там наш старий вуйко несе підсвічник вдень запалений як символ українства».
Копія картини зберігається в Івано-Франківському музеї Олекси Довбуша.
Помста опришків
Академік Грабовецький пише таке: «Шляхта сподівалась, що зі смертю Довбуша їй вдасться приборкати опришківський рух, але прорахувалася. Після трагічної загибелі Олекси рух опришків не припинився. Його продовжили соратники і наступники Довбуша».
Наступним польовим командиром став сестринець Олекси – Павло Орфенюк, але він загинув наприкінці того ж 1745 року. Після нього загін очолив Василь Баюрак, який партизанив аж до 1754-го.
Логічно, що першим ділом лісові хлопці мали б помститися вбивці їхнього ватажка – Степану Дзвінчуку. Згадайте незавидні долі радянських сексотів, про яких ставало відомо хлопцям з УПА. Їхнє життя було напрочуд коротке. Але Дзвінчуку мститись ніхто не поспішав.
На знак подяки княгиня Яблоновська довічно звільнила його від сплати усіх «як двірських, так і громадських данин і податків, чиншів і інших будь-яких повинностей».
20 квітня 1763 серед інвентарю парафіян Коломийського деканату у Космачі було два господарства Дзвінчуків. Володимир Грабовецький виявив, що на одному «сидів Матей Дзвінчук і його жінка Ксеня, які мали 2 сини, а на другому – Степан Дзвінчук і його жінка Марія, які мали 2 сини і 2 дочки».
З моменту вбивства Довбуша пройшло 18 років, але Дзвінчуку претензії так ніхто і не виставив. Схоже, у опришків були більш вагомі справи, ніж помста…
На підставі наведених документів і спогадів перед нами постає образ зовсім іншого Довбуша, але…
Стараннями академіка Грабовецького у 1971 році у селі Печеніжині встановили пам’ятник Довбушу – величезну голову із топірцем. Але й тут не обійшлось без курйозів. Архітектор Зеновій Соколовськийзгадує, що за монтаж пам’ятника відповідав голова місцевого колгоспу товариш Бойчук. І чи він погано проконтролював, чи працівники не додали цементу, але напередодні урочистого відкриття голова відвалилась від постаменту і впала на землю. Звісно, потім усе полагодили і монумент відкрили, але народ встиг скласти вбивчу коломийку:
