Інший бік любоффі

У франківський галереї «Арт на мур» відкрилася виставка живопису «Любофф брутальна» Едуарда Ніканорова. Художник облюбував цей гламурний простір і майже щорічно з 2012 року робить тут презентації своїх нових творів.

Цього разу виставка присвячена дещо незвичному трактуванню одного з основних людських почуттів. Химерні композиції з міфологічними героями, яскрава колористика, вигадлива лінійна орнаментика привертають увагу молодих (і не тільки) відвідувачів галереї, котра цього року відсвяткувала своє перше п’ятиріччя, пише Збруч

Трохи про митця, творчість якого більше шанують (принаймні, в матеріальному еквіваленті) за кордоном, ніж в Івано-Франківську. Едуард Ніканоров народився в 1959 в Барановичах (Білорусь). Навчався в Краснодарському художньому училищі, а 1985 закінчив монументальне відділення Київської Академії мистецтв (майстерня професора М. Стороженка). Переїхав до Івано-Франківська, потім понад десятиліття мешкав у Празі, де провадив активне мистецьке життя. В 2010 повернувся до міста юності. В Польщі минулого року видано альбом до його виставки «Cave, cave, Deus videt» під редакцією Iwony Mikolajczyk, цього року до друку здана ще одна книжка про художника та ведуться зйомки фільму. «Е.Ніканоров – один з найцікавіших сучасних українських творців. Має чутливість до того, що ми називаємо легкістю форми (досконала майстерність у передачі деталей зображення), яка залишається цільною попри настільки екстраординарну фрагментацію елементів. Його живописна фантазія, натхненна історичними знаннями та знаннями середземноморської символіки, вражає різноманітністю створеного світу. Брав участь в індивідуальних і групових виставках престижних галерей в Словаччині, Росії, Бельгії, Німеччині, Голландії, Англії, Шотландії, Ірландії, Австралії, Франції, Польщі та США. Його роботи є в колекції Європейської галереї мистецтв. Власниками його творів є впливові особи світу політики та бізнесу, в тому числі Івана Трамп - перша дружина Дональда Трампа, американського мультимільйонера», – пише про художника Małgorzata Dorna.

Художник часто надихається історичними сюжетами. Варіант полістилістики конфліктно-колажного підходу, коли в одному творі співставляються предмети різних часів, архетипічні елементи різних культур, стилів, навмисно вивертаються назовні несумісні форми, щоб продемонструвати нове світосприйняття. Але це не  еклектика, а єдність синтетичного типу: мажорне і мінорне, шумові ефекти фону, спектральна веселка мирно співіснують, демонструючи повноту вражень від глобальності сучасного світу.

Митець дбає за виразну трансформацію власної мови у стиль. Сучасне мистецтво – це, в першу чергу, намагання звернутися зі своїми внутрішніми сумнівами до уявного співбесідника. Художник не любить пояснювати вербально, вважає, що достатньо намальованого. Наслідком освіти монументаліста є певна пафосність подачі теми. Ще з ‘80-х років особливістю художньої стилістики Е.Ніканорова стає раціональність, котра протиставляється експресії геометричних векторів. Його манері властива візуальна привабливість, особливо виразна на колективних імпрезах, де його картини опиняються в центрі глядацької уваги. Розмовляючи мовою свого часу зі всіма несподіванками, парадоксами, іронічними гримасами художник творить варіацію індивідуального zeitgeist. Опрацьовуючи штампи, нав’язані поп-культурою, художник вміло деколажує образи та ідеї, висмикнуті з історії мистецтва, створюючи власний світ рефлексій та деміургії. Матеріалом можуть слугувати Мона Ліза, Нестор Махно, чорний квадрат, чи як цього разу – біблейська або давньогрецька міфологія.

«Викрадення Європи»

По центру експозиції виставки в «Арт на мур» розміщено «Викрадення Європи», велику композицію на міфологічну тематику, інтерпретовану через призму подій сучасності. Масивна туша бика-Зевса ґвалтовно парується з частинами жіночого тіла – ногою, рукою, обличчям, профіль якого зливається з мордою тварини-бога, котру ми впізнаємо лишень за міцними гострими рогами. Насправді картина позбавлена еротичності, скоріше це драматична оповідь про культурну історію континенту разом з вигадками, що породили ці землі. В шкіру тварини вплетено фрагменти слідів подій, портрети героїв –  таке собі химерне мерехтіння часу. Європа немовби стала одним цілим зі своїм викрадачем і тепер не легко розібрати, де хтиве божество, а де його жертва? Замість морського краєвиду тлом картини стає суха, охриста, пласка, порожня поверхня пустелі. Занепад чи чиста сторінка, що буде писатися прибульцями бідніших країн?

Три варіанти старозавітної «Юдифі» заховалися в глибині невеликої зали галереї. Сюжет, втілений впродовж століть багатьма художниками, розповідає про подвиг Юдиф, яка позбавила Іудею та Єрусалим від вавилонського воєводи Олоферна – відрубала йому голову і принесла її старійшинам Ветулії. Юдиф прожила до ста п’яти років, а після смерті була з почестями похована жителями міста у склепі свого чоловіка Манасії. «Юдиф відрубала голову капітану Олоферну. Від нині вона (її тіло) мов саркофаг, що береже свою легенду», – згадував про неї Жан Кокто в «Тестаменті Орфея». Едуард Ніканоров з іронією ілюструє стародавню історію. Він пропонує три різних варіанти драматичної зустрічі героїв, де автору йдеться не про перемогу зла над добром, жіночого над чоловічим, Ерота над Танатосом. В метафорично дидактичний спосіб художник грайливо насміхається над вічними людськими слабкостями та життєвими пастками.

«Юдиф 1»

На «Юдиф 1» зображено сидячу жіночу фігуру з розведеними ногами, яка граційно тримає перед своїм обличчям тацю з непропорційно великою, брутальною, волаючою чоловічою головою. Криві надщерблені зуби голови, почервоніле булькате око, червона скалка в чутливій щоці, де груба, зморшкувата шкіра контрастує з білизною простирадла, підкреслюють негативність Олоферна, а отже позбавляють жалю до нього. Кольори теплі, охристо-червоні, чуттєві. Лоно жінки прикрите метрономом, стрілка котрого визначає ритм картини. Юдиф немовби насолоджується нагородою – мертвою головою, тож стає схожою на ще одну героїню Біблії, Саломею.

«Юдиф 2»

«Юдиф 2» графічно повторює композицію першої картини, але відрізняється деталями, що привносять інакшість в прочитання сюжету. Колористика стає сіро-холодною, прагматичною. На тлі з’являються зображення квадратів – червоного та чорного, логічна свідомість дуалістичного мислення. Або-або. Чоловіча голова на таці набуває псевдо-інтелектуального стафажу: окуляри, борідка, зловтішна усмішка-гримаса з рівним рядом білих зубів. Зіжмакане простирадло трансформується в серветку. Червона скалка встромляється в голомозий череп, травмуючи розум. Нарешті ми бачимо обличчя героїні, її емоцій, які у попередньому варіанті ховаються за тацею. Зате на тілі жінки з’являються класичні елементи спокуси: колготи, бюстгальтер та шпильки. Відчутно пахне холодним розрахунком.

«Юдиф 3»

У «Юдифі 3» жіноче тіло існує окремо від голови. Таця зі складним натюрмортом також зависла в повітрі перед її черевом. Замість голови Олоферна на таці вперемішку з фруктами та пляшками лежить величезний фалос. Штучна, натягнута посмішка, відведені вбік очі, вишенька в пальцях правої руки оповідають про героїчну прагматику вчинку Юдифі, позбавленого емоційного градусу. Фалос на таці, вочевидь, натякає на кастрування ворога, метафорою котрого була старозавітна версія про відрізану голову. Таця, з усім що на ній, символізує святкування визволення, дар для свого народу, в жертву чого була принесена тілесна втіха. Низький горизонт на всіх картинах оповідає про земну історію, патріотичний вчинок, позбавлений сакральних мотивів. Надмір дрібних деталей, як надмір інформації, що засмічує життя, подрібнює простір полотна, творить мерехтіння, декорує сюжет. Не тільки зміст, але й форма мають значення. Графічно лінійні композиції мовби створено за принципом розмальовок – спочатку чіткий каркас рисунку ідеї, а потім колір, що творить настрій. Картини позбавлені драматизму, заграють з міфологічними темами засобами рококової фривольності. Три варіанти одного сюжету творять химерний цільний образ, який трансформується в універсальну ідею про те, що історія нічого не вчить. Пам'ять швидкоминуча. Людина несвідома і легко піддається маніпуляціям.

Ще одну серію творів присвячено кентаврам та русалкам. Перенесення людських емоцій в світ міфів для автора є способом дистанціювання від повчальної дидактики. Поєднання красивого й потворного, казкового й побутового дозволяє грайливо прочитувати еротичні пригоди кентаврів й русалок, які тут є символом ніжного й грубого, ірраціонального й матеріального. Відповідно, й людську природу художник в своїх творах чітко й однозначно поділяє на дві якості – добру і злу, ясну і темну, духовну і звірячу. Художник в постіндустріальну епоху фіксує пануючі стани та настрої, створюючи естетику споживання та насолоди на прикладах історій, котрі людство пережило. Найкраще на його думку це вдається засобами гротеску, іронії, сатири. «Гротеск – це здеформована відбитка життя в кривому дзеркалі сатири. Своїм підходом в’яже сміх зі смутком, рух зі спокоєм, добро зі злом в одну цілість. Індивідуального трагізму не допускає, радше суперечить йому гострим вістрям своєї сатири. Гротеск у своїй суті ареалістичний і антиіндивідуальний», – влучно пояснював сутність жанру Яків Гніздовський.

З першого погляду композиції Е.Ніканорова – це мов своєрідні імпровізації, спонтанна гра з заданими моделями, що нагадує колаж з героїв, предметів, деталей, викладений в певній геометричній послідовності. В контексті постіндустріального суспільства, де ієрархія подій, історична лінійність позбавляються цінності, тому що предмети, речі впорядковуються за шкалою ринкової привабливості, консюмериської бажаності, авторитет, як такий, усувається з історії. І чим в такому разі є почуття – товаром чи інстинктами? Любофф брутальна? Виклично гротескові образи дозволяють автору «загравати» з серйозними проблемами реальності. Іронія як спосіб дистанціювання від однозначності. Художник запрошує до гри, бо життя не що інше, як співіснування homo ludens. «Усіляка гра є добровільною діяльністю. Завдяки цьому вільному характерові гра виходить за межі природного процесу. Дитя й тварина граються, бо гра дає їм втіху, і саме в цьому й полягає їхня свобода», – писав Йоган Гейзінга в «Homo ludens».