Майже 50 мільйонів гривень отримає «Опозиційний блок» за рахунок платників податків

Про це повідомила на своїй сторінці у Фейсбуці голова НАЗК Наталія Корчак, пише Галичина.

Як вона поінформувала, відповідним рішенням передбачено надання «Народному Фронту» – 113 млн 753,5 тис. грн, «Блоку Петра Порошенка «Солідарність» – 112 млн 103,6 тис. грн , «Самопомочі» – 56 млн. 394,56 тис. грн , «Опозиційному блоку» – 48 млн 467,7 тис. грн., РПЛ – 38 млн 257,9 тис. грн, «Батьківщині» – 29 млн 182,2 тис. грн. Крім цього, партії «Самопоміч» за збереження гендерної квоти під час парламентських виборів передбачено 44 млн 239,94 тис. грн.

Також Н. Корчак у своєму пості заздалегідь відповіла тим, у кого можуть виникнути питання щодо Опоблоку, який у 2016 році відмовився від державного фінансування, підкресливши, що наразі у НАЗК немає жодної заяви про відмову від фінансування. Як відомо, відповідно до закону «Про політичні партії в Україні» право на державне фінансування мають політичні сили, які на останніх парламентських виборах у 2014 році набрали не менше 5 відсотків голосів виборців. А торік Національне агентство із запобігання корупції розподілило 391 млн. гривень на фінансування статутної діяльності партій. Нагадаємо, державне фінансування партій розпочали у 50-х роках минулого століття у Німеччині, у 60-х роках – у Франції, Австрії, Швеції, Фінляндії, Данії, а ще через десятиріччя – в Італії та Норвегії. Звісно, що навряд чи в когось виникатимуть сумніви з приводу доцільності фінансування політичних сил в Україні загалом, чи диференційованого підходу до розподілу коштів.

Доктор політичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника Іван Монолатій у розмові з нашим кореспондентом наголосив, що партія, як і будь-яка організація, не може здійснювати свою діяльність без фінансових ресурсів, а тому питання їх походження дуже важливе для її політичної ефективності як інституту демократичного суспільства. А фінансування політичних партій з держбюджету – це достатньо перевірена методика на Заході, адже зміни в державному регулюванні партійної діяльності є перспективними і передовсім покликані вивести тіньові схеми фінансування партій зокрема в Україні. «У Європі найпоширенішим є критерій розподілу державних коштів з урахуванням кількості отриманих на виборах голосів. – наголосив І. Монолатій. – Таку практику застосовують у Бельгії, Словаччині, або у формі грантів чи винагород за подолання певного прохідного бар’єру (Швеція, Естонія). На прикладі Греції, Франції та Німеччини відомо, що в цих країнах фінансування статутної діяльності партій відбувається заздалегідь і не залежить від того, чи представлені вони у парламенті». На думку політолога, у контексті державного фінансування політичних партій особливого значення набуває роль державних органів, покликаних контролювати їх фінансову діяльність та моніторити її на предмет порушення чинного законодавства. Ключову роль у цьому процесі відіграє Національне агентство з питань запобігання корупції. Однак існують обґрунтовані побоювання з приводу імовірної політичної залежності агентства від уряду, що може зашкодити його ефективній діяльності, зокрема у сфері моніторингу фінансової діяльності партій. Окрім того, переконаний І. Монолатій, украй необхідною залишається структуризація політичних партій. Саме тому у законодавстві України має бути чітко виписано: які напрямки та цілі діяльності партій мають фінансувати із державного бюджету. Саме тоді це дозволить зменшити залежність партій від великого бізнесу, що спричинить загальне оздоровлення всієї партійної системи в Україні. 

«Практично в реаліях сучасної України, фінансування виборчих кампаній та політичних партій зокрема – це, загалом,  найменш контрольована сфера діяльності відповідних акторів політичного процесу. А сама втаємниченість порядку фінансування підриває довіру громадськості не лише до кандидатів, а й до представницьких органів влади загалом», - звернув увагу І. Монолатій. І наголосив, що до того ж нині є риторичним запитання, чи можливо, щоб партії, до яких належить приблизно 5 відсотків населення України, були носіями прозорості і демократії, а відтак – і їх фінансування та розподілу фінансових ресурсів на їх діяльність? Бо надалі матимемо ситуацію абсолютної монополії політичних партій у формуванні державної влади, а отже, її відповідних органів.

Чимало політиків та експертів з огляду на нинішні українські реалії вважають, що державне фінансування навряд чи зможе побороти політичну корупцію, торгівлю місцями у списку чи знизити вплив лобістів на політичні проекти, мовляв, більшість партій і створено завдяки олігархам. Також є багато обурених і тим, що держава далеко не символічними сумами підтримує лише ті партії, які подолали 5 відсотковий бар’єр на парламентських виборах, та ігнорує тих, які мають немалу підтримку, наприклад, у 3 – 4 відсотки, серед виборців, котрі також є платниками податків. Адже у цивілізованих країнах державне фінансування партій передбачене не тільки для фаворитів виборів. А держава повинна підтримувати розвиток національно-демократичних сил, навіть якщо вони не є парламентськими. Саме так у Європі будують багатопартійну систему, а відтак демократію.

Кандидат політичних наук депутат Івано-Франківської обласної ради Ігор Дебенко переконаний, що фінансування статутної діяльності політичних партій бюджетним коштом є звичною практикою в країнах з усталеною, розвинутою демократичною системою та високим рівнем політичної культури, оскільки стимулює конкуренцію, сприяє розвитку політичних сил, що користуються підтримкою громадськості. А головне – є важливим інструментом забезпечення прозорості фінансової діяльності та звітності політичних об'єднань. Проте політолог звернув увагу, що в українських реаліях  політична практика часто розходиться з усталеними, загальноприйнятими нормами. «Якщо держава фінансує статутну діяльність партій за рахунок коштів платників податків, логічно виділяти гроші кожній політичній силі відповідно до рівня підтримки в суспільстві. – наголосив Ігор Дебенко. - В протилежному випадку, що, власне, й отримали нині, політичні актори сприяють консервації системи в рамках координат, виписаних під самих себе. Дивує, м'яко кажучи, й чинна форма звітності партій, яка на противагу електронній дедалі більше нагадує сумнозвісну, паперову бюрократію. Як наслідок, замість роботи із виборцями, партії змушені збирати звіти. Й, що найгірше, зазвичай ці звіти – це просто макулатура. Партії та їх керівники, виявились не готовими до фінансування. Як організаційно, так і в повсякденній діяльності. Красномовний приклад – багатомільйонні промокампанії на загальнонаціональних телеканалах, обумовлені не скільки активізацією діяльності, як загрозою повернення коштів до держбюджету. Відтак, сама ідея фінансової підтримки партій – вельми позитивна, однак механізм практичної реалізації та справедливості розподілу коштів вимагає переосмислення».