Прикарпатський прокурор: Хочу працювати за ідею, хочу зробити щось добре і відчуваю до цього потенціал


Коли вже після інтерв’ю йшли з новим обласним прокурором до громадян, які очікували на особистий прийом, запитав Ігоря Настасяка, як воно, повернутися в колишню структуру, знову зануритись в атмосферу суворої дисципліни, заповнених роботою буднів і навіть вихідних (бо ж злочини скоюють у будь-який час) через кілька років, які він провів, так би мовити, на вільних хлібах.

Ігор Іванович енергійно повів плечима. «Стільки хочеться поміняти! За чотири з половиною роки, що пропрацював адвокатом, мав можливість глянути на роботу прокуратури з другого боку. і помітив стільки моментів, здебільшого негативних, котрих, будучи прокурором, просто не зауважував», — зазначив він.

Ігор Настасяк заінтригував уже із початку своєї появи на Прикарпатті. Насамперед тим, що сам зголосився пройти так звану люстрацію. Здавалося б, особі, призначеній на посаду Генеральним прокурором України, це зайве. Та довідавшись, що місцева громада має вже свою кандидатуру на чільника обласної прокуратури, вийшов до людей і сказав, що може й піти геть, якщо він їх не влаштовує. Ця відвертість і викликала довіру до Ігоря Івановича. По-друге, новий прокурор області родом з Болехова, втім, після закінчення університету фактично весь час пропрацював у Львові.

— Знаєте, тимчасових іванофранківців не буває. Ще ніхто ніколи у житті не чув, що я не «станіславський». Щоправда, і ніколи не казав, що з Івано-Франківська. Говорив так, як є, що походжу з Болехова.

- Чув, що ви зі звичайної робітничої сім’ї. Батько, здається, був будівельником.

— Ні, бульдозеристом.

- То ви закінчили Чернівецький будівельний технікум?

— Так, і був розподілений на роботу в Запорізьку область, у трест «Мелітопольсільбуд», де пропрацював місяць, поки не забрали до армії. Служив у Московському окрузі, в інженерно-будівельних військах, що логічно, тільки в комендантському підрозділі. Після демобілізації повернувся на Запоріжжя, але затримався там ненадовго. Знову ж таки, лише на місяць.

- Яким чином відбулася переорієнтація з будівельника на юриста?

— Щиро кажучи, ніколи не те що не мріяв, а навіть гадки не мав, що стану юристом. Думав, будівництво — це те, що у мене є і чим займатимуся все життя. Щоправда, під час служби в армії мені давали направлення на навчання у Вищу школу міліції в Москві. Це був найпрестижніший міліцейський навчальний заклад у тодішньому СРСР. Звісно, це не могло не зацікавити. Але зателефонував до батька, щоб порадитися, і він мені сказав: «Знаєш, сину, у нашому роду міліціонерів не було». Тож я відмовився. Та сталося так, що після демобілізації зустрівся з одним зі своїх друзів дитинства, котрий тоді навчався у Львівському університеті ім. і. Франка, і почув від нього, що того року в них дуже низький конкурс для вступників. Щось мене спонукало спробувати. Зібрав необхідні документи, склав іспити, як не дивно, і був зарахований на юридичний факультет.

- І юрист з вас вийшов фаховий, бо до Генеральної прокуратури України, де вам довелося працювати, навряд чи візьмуть людину без відповідних знань та кваліфікації.

— Я звик усе робити досконало. Крім того, що намагався добре вчитися, ще на першому курсі влаштувався громадським помічником у прокуратуру та відділ, як тепер кажуть, боротьби з економічною злочинністю в міліції. Завдання були різноманітні. Від вручення повісток, різної канцелярської роботи до виїздів на місця злочинів. Це було і цікаво, і корисно, бо мав можливість вчитися на практиці. Адже одна річ, коли вдень слухаєш лекцію, а друга — коли ввечері бачиш зовсім іншу картину, бо ж, як відомо, теорія не завжди збігається з практикою. І завдяки тому, що був громадським помічником до кінця навчання, зміг визначитися, де хочу працювати. Це була прокуратура. Конкретно ким — не задумувався. Головне, щоб саме у цьому правоохоронному органі.

- І ви стали прокурорським слідчим?

— Спершу стажистом слідчого. Треба було рік пропрацювати ним, відповідно зарекомендувати себе, щоб взяли на цю посаду.

-  А свого молодшого брата Олега івановича, котрий нині працює в Генеральній прокуратурі України, так би мовити, потягнули за собою?

— Працівник прокуратури, на той час лише з річним стажем, потягнути нікого не міг. Інша річ, що я десь вплинув на його вибір майбутньої професії. Просто у нас так було заведено, що молодший брат якщо не у всьому, то  здебільшого йшов стопами старшого. Наприклад, я займався боксом і він почав ходити до тієї ж секції. А ставши студентом, почав мені допомагати. Йому була цікава моя робота. Колись я був громадським помічником, а тепер мав свого, безвідмовного. Інколи він цілу ніч міг зі мною просидіти, друкувати відповідні документи, матеріали, бо старшому брату потрібно. І надійний. Бо ж кому ще довіряти, як не братові?!

- Що спонукало вас у 2009 році піти з прокуратури?

— Вже тоді в прокуратурі почали з’являтися доволі негативні тенденції. Можна було простежувати певний вплив. Начебто тоді він ще був не такий уже істотний. Але атмосфера нагадувала повітря перед грозою, відчувалася якась напруга. Надалі це все призвело до зміни всього керівництва Генеральної прокуратури, появи замовних політичних справ і такого іншого. Хоча про мене не можна сказати, що я є  слабкий духом. Ні. Просто бачив, до чого йде, що навіть закон «Про прокуратуру» дуже багато в чому суперечить реаліям життя, і фактично нічого змінити не можеш, тож вирішив просто пожити, бо є для кого, а не весь час «боротися з вітряками», комусь щось доводити. Тим більше, вже мав право на пенсію. І написав рапорт на звільнення.

Спершу переді мною постала дилема: я вийшов з прокуратури як вільна людина, чи як людина, вільна від роботи. Питання радше філософське, і перші кілька днів шукав на нього відповідь. Але допомогли люди, з якими зустрічався в цей час. Власне, чимало з них самі шукали мене, щоб запитати: чи справді я звільнився з прокуратури, чи піду в адвокати? і тоді зрозумів, що без роботи не залишуся. Подав документи в кваліфікаційну комісію, склав іспити та отримав адвокатське посвідчення.

- І все ж так сталося, що знову опинилися в прокуратурі.

— Найбільша проблема полягала в тому, що категорично проти мого повернення на державну службу була сім’я. Вони звикли мене бачити вдома, у нас був розмірений спосіб життя. Тим більше, що я не вживаю алкоголю і після роботи не мав звички, як то кажуть, повертати на пиво. Всі вечори проводив  з дітьми, з дружиною, яка у мене доцент юридичного факультету Львівського національного університету ім.  і. Франка, кандидат наук. І вони знали, що так буде і завтра, і післязавтра. А тепер бачу їх лише коли вдається вирватися на вихідні до Львова.

- А в Івано-Франківську зіткнулися з іншою проблемою — дехто вас не сприймав. У принципі, чого це мало бентежити, коли в кишені наказ, підписаний генеральним прокурором, і саме його слово головне в таких призначеннях...

— До Івано-Франківської ОДА я зайшов ще як адвокат.І  коли почув, що є якийсь супротив, то чому мав боятися зустрітися з тими молодими людьми? Я ніколи не опускаю голову. Якщо б вони прийняли рішення все ж відстоювати свою кандидатуру, а мене не допустити до виконання обов’язків, то сказав би їм просто у мікрофон, що не збираюся рватися на роботу, коли мене не пускатимуть. Воно мені не горить. Але наразі хочу працювати за ідею, хочу зробити щось добре і відчуваю для цього потенціал. Коли ж відчую абсолютний супротив — елементарно повертаюся в адвокатуру. Роботи у мене і там вистачить.

- І Ви пообіцяли, що відтепер прокуратура працюватиме по-новому. Але жодна людина, нехай і керівник, цілу систему не змінить.

— То не я її маю міняти. І, до речі, зміни з приходом нового керівництва Генеральної прокуратури відчутні. Зовсім інша атмосфера. Перед нами вже не ставлять вимоги, скільки і за якою статтею розпочати кримінальних проваджень, скільки людей заарештувати. Роботу прокуратури не оцінюватимуть за показниками. На нещодавній зустрічі генеральний прокурор сказав нам: «Мене цікавить лише одне: щоб усе було згідно із законом. Щоб прокурора області люди могли побачити не лише по телевізору, а й віч-на-віч поспілкуватися з ним у разі потреби". І я це почав робити як тільки прийшов на посаду прокурора Івано-Франківської області. Причому приймаю не тоді, коли мені вигідно, а коли людина прийшла. Саме тоді, коли ви мені телефонували, я зійшов на перший поверх, бо на прийомі був інвалід без ноги. Зрозуміло, що не по-людськи було б примусити таку людину підніматися до мого кабінету на третьому поверсі. І не доручаю вести прийом комусь з підлеглих, коли бажають зустрітися саме зі мною.

- Як відомо, з приходом нового прокурора збільшується потік скаржників. Серед них багато людей, які роками зверталися в різні інстанції, очікуваного результату не отримали і тепер сподіваються, що цього разу доб’ються, хоча серед них є чимало і таких, які для своїх претензій, вимог тощо не мають підстав. Бачив, що ви намагаєтеся прийняти кожного. Але ж маєте багато інших обов’язків.

— Справді, потік людей, котрі хочуть зустрітися саме з прокурором області значний, і здебільшого люди приходять не з вчорашніми проблемами. Але вони водночас приходять і з довірою, яку треба виправдати. Бо не секрет, що за останні кілька років ставлення до правоохоронних органів з боку населення стало доволі негативним. Отож потрібно цю довіру відновити. Хоча реально прийом людей дещо відволікає від поточних справ, і тому мене зрозумієте, коли я звернуся, в тому числі й через газету, з проханням, щоби ті, хто має бажання чи необхідність особисто зустрітися з прокурором області, приходили після 17-ї години. Я й так на роботі затримуюся допізна. А якщо питання, з яким до мене звертаються, вже має якийсь юридичний супровід, то краще приходити з адвокатом, бо з ним говорити легше.

- Ви пообіцяли, що буде дано правову оцінку працівникам силових структур і навіть суддям, котрі приймали незаконні рішення стосовно учасників Майдану.

— Це більше актуально для Києва, де було затримання людей, їх побиття, незаконне засудження тощо. В Івано-Франківську цього не було.

- Однак у нас, скажімо, був випадок з жорстоким побиттям у листопаді минулого року активіста Євромайдану Максима Кицюка, і цей злочин досі не розкрито. Ми й не дуже розраховували, що тодішнє керівництво як міліції, так і прокуратури зацікавлене в цьому. Отож сподіваємося, що з вашим приходом на посаду прокурора області цій справі буде все ж приділено увагу. До речі, нещодавно був ще один резонансний випадок. Як і у Львові, торговцям з івано-франківського продовольчого ринку остогидли постійні побори, якими їх обклало керівництво базару. Була доволі гучна акція протесту, але наступного дня бандити з оточення того самого керівництва фірми, яка володіє критим ринком, побили декого з протестантів. І ми не чули, щоби винних притягнули до відповідальності.

— Серйозна проблема в тому, що досі немає начальника УМВС в області. Адже ці справи належать до міліцейської підслідності. Але я обов’язково ознайомлюся з їх матеріалами і будемо щось робити.

- Ігоре Івановичу, зрозуміло, що кожен керівник підбирає свою команду. Отож люди очікують змін у прокуратурі, в тому числі і в районах. І десь символічно, що саме того дня, коли я зателефонував до вас із проханням про інтерв’ю, до мене був дзвінок з одного з районів, бо там пішли чутки, що місцеву прокуратуру знову очолить людина, котра вже працювала на цій посаді і залишила не найкращі враження.

— Почну з того, що вже казав раніше представникам Майдану:  нікого з львівської прокуратури сюди притягувати наміру не маю. «Варягів» тут не буде. Але, справді, кадрові зміни очікуються. Коли до мене приходять люди на прийом, то говорять не лише про свої проблеми, а й прямо чи опосередковано дають і оцінку роботі  як прокуратури загалом, так і окремих її працівників. Крім того, як і обіцяв, говоритиму особисто з нашими прокурорами, буду оцінювати їхні можливості, відданість роботі. Для керівників районних прокуратур існуватиме ще такий критерій, як відкритість для людей. Щоби певні питання, проблеми розв’язували на місцях, а не їхали до мене люди ледь не з усієї області.

Галичина