Журналіст Євген Гапич розповів про полон у сепаратистів

– Ви бачили цю людину? – Так! Так, справді, це саме той чоловік, який під час мого з братом полону в Слов’янську оголосив, що мене звільнять лише після інтерв’ю російському телеканалу.

21 квітня цього року

Минули останній український блокпост. Рушаємо на Слов’янськ. Дорога майже безлюдна, зустрічні авто – рідкість. На під’їзді до Слов’янська всі бічні дороги перегород­жені. На одних повалені дерева, на інших накидані шини.

Перший блокпост. На нас наставили зброю. Сиджу, не рухаюся. Брат, Геннадій, вийшов з автівки, показав документи, відкрив багажник. Сепаратисти перевірили речі, щось спитали, пропустили. І так на кожному блокпості.

На в’їзді в Донецьк – українські силовики. Перевірили, пропустили без зайвих питань. Ми з братом під’їхали до Донецької ОДА. Подивилися ситуацію. Я зробив фоторепортаж. Навіть пройшли перший кордон до ОДА. Були там близько трьох годин. І постійно в голові одне питання: «Чому не наведуть порядок? Ці всі блокпости можна зачистити протягом дня».

Час минав, треба десь ночувати. Вирішили обрати безпечну територію, тож поїхали в бік Артемівська з надією знайти щось по дорозі. Наш шлях пролягав через Горлівку. «Я чув, там УМВС захопили. Подивимося?», – каже брат. Проїхали Горлівку, будівлю УМВС не побачили, вирішили пізніше обов’язково заїхати, подивитись.

Спали в Артемівську. Доволі гарний готель, привітні господарі. А ранком місто здали без бою. Сепаратисти тихо домовилися. І вже наступного дня над міською радою майорів прапор тої ДНР.

22 квітня

Рушили на Горлівку. Проїжджаємо повз обласну міліцію. Навколо барикади. Контролюють бойовики ДНР. Зупинилися трохи далі, підійшли, зробив пару знімків. До нас наближаються троє. Розвертаємося та йдемо до автівки.

– Стойте! – чути наказним тоном позаду.

Вже тоді було зрозуміло, що це лише початок. Лише невідомо, початок чого?

Троє молодиків відвели нас до будинку УМВС. Вийшов Ігор Безлер (це сьогодні його знають як Бєса) і скерував: «Пакуйте їх».

Вдягнули наручники, відвели у підвал. Години допитували. «Вибили» код банківської карточки, з якої потім зняли гроші. Тоді ще здавалося, що все якось улагодиться.

– Если ты журналист, то поедешь в Славянск. Правда, не думаю, что ребята согласятся фотографироваться. Отправляйте, – наказав Бєзлєр.

Зав’язали очі, руки. Кинули до машини на підлогу, повезли.

Через деякий час:

– Кого доставили?

– Гуцулов!

Тої самої миті на голову накинули целофановий пакет. Почав задихатися.

– Да что ты, подожди! Еще ничего не началось…

Відвели в підвал. Тиша. Чути лише голоси зовні. Смикаєшся туди-сюди. Поруч хтось є.

– Ти, брате?

– Я, Євгене, – відповідає.

– Що будемо робити?

– Все буде добре. Бог допоможе.

Зайшли і поволокли. Кинули в якесь приміщення. І почалося. Допити. Спершу тебе б’ють, потім пресують морально. Знову б’ють, знову пресують.

24 квітня

Чути кроки. З очей знімають пов’язку. Чоловік. Світлі очі. Високий.

– Ты как себя чувствуешь? – питається.

– Та нічого, – а що ще можна сказати?

– Ты, объяснительную напиши, – протягує листки паперу.

– Не можу. Самі напишіть, а якщо все правильно, я підпишу, – показую руки, вони тремтять.

– А ты почему босой?

– Ваші зняли.

– Хочешь чего-нибудь?

– Курити.

– Я не курю.

Він пішов, повернувся, приніс дві пари капців і цигарку. У голові крутилися дружина, донька, брат, мама – хотілося додому…

Вересень цього року

– Ви бачили цю людину? – питається правоохоронець.

– Так, – відповідаю після чергового перегляду відео.

Так, справді, це саме той чоловік, який під час мого з братом полону в Слов’янську оголосив, що мене звільнять лише після інтерв’ю російському телеканалу.

9 грудня

Зал засідання Коломийського міськрайонного суду.

Я готовий був ще раз глянути йому в очі і спитати: «Чому? Чому тепер ти не маєш сміливості відповісти за скоєне?».

Руслан Микеда (Рус Земсков, як вказано на його сторінці у соцмережі Facebook) – коломиянин. Під час Майдану намагався примкнути до тої чи іншої сотні. Але завжди виникав конфлікт.

Після революції хотів вступити до Нац­гвардії. Але й там поскандалив.

Вже у квітні Микеда поїхав до Слов’янська, де збирався допомогти «ополченцям» у боротьбі з українськими військами…

Його не було в залі засідання. Слухали лише свідків.

Двоє з них – друзі Микеди, які намагалися його захистити. Говорили про те, що Руслан був коректувальником вогню українських військових. Виправдовували друга. Адже коректувальник не може гуляти з відеокамерою по захопленому терористами місту. Тим більше, якщо це місто – Слов’янськ. Бо саме за фото там кидали у підвал.

У повідомленнях самого Микеди у соц­мережі Facebook є багато розповідей про збитий літак, про обстріли Слов’янська українською армією, навіть якої саме частини міста, про гибель мирних мешканців. Єдине, що відсутнє, це розповіді про взяття в полон невинних, про катування, про вбивства тих же мирних мешканців і багато іншого.

Нині можна лише припустити, що Микеда був шпигуном ДНР. Ходячи поСлов’янську, він спостерігав за людьми і все доповідав керівництву. Багато людей тоді потрапили до підвалу. Іноді їх затримували лише за те, що людина довго розглядала якийсь об’єкт, або просто йшла – не в той час і не в тому місці.

Руслан Микеда спішно тікав зі Слов’янська і наважився повернутися до Коломиї. Навіщо? Версії можуть бути різними…

Ще 8 квітня цього року Микеда писав на своїй сторінці:

«Я готов принести любого в жертву, даже того изсебе подобных, кого люблю, ради спасения миллионов себе подобных. Восток Украины лишили самого святого и дорогого для них – русского языка. Не недооценивайте русских. Не будите лихо, пока оно тихо».

Нині адвокат підозрюваного Микеди будує захист лише на тому, що я, як свідок, перебував у стресовому стані і просто переплутав людину. Проте, всі деталі зійшлися. Робота фотокореспондента нав­чила запам’ятовувати дрібні деталі. Інколи я не пам’ятаю прізвище та ім’я людини, але майже в деталях можу описати людину та події навколо неї.

Розгляд справи перенесли на невизначену дату. Має відбутися засідання суду, де будуть свідчити затримані у Слов’янську чоловіки, які перебували на боці терористів ДНР разом із Русланом Микедою. Лише потім суд дасть оцінку його діям.

Та яке б рішення суд не виніс, рано чи пізно настає час, коли кожна людина має відповідати за свої вчинки.

Євген Гапич, Репортер