Батьківська любов: На Прикарпатті чоловік вдарив монахиню по голові і викрав сина

Більше місяця Ілона Черпак живе без свого шестирічного сина Валентина. Її чоловік викрав хлопчика з монастиря, де жінка перебувала під опікою сестер-монахинь.

Наразі в Івано-Франківському міському суді слухається справа про розлучення подружжя та визначення місця проживання хлопчика. До суду Ілона подала напередодні того, як її чоловік викрав хлопця, вдаривши одну з монахинь у голову. Сестра зі струсом мозку вже двічі лежала в лікарні. Представник чоловіка Валерій Кузьменко на суді поправив жінку: батько не вкрав сина, а всього-на-всього відікрав крадене, пише Галицький Кореспондент.

Найгірша невістка

Але почнемо спочатку. Ілона родом із Рахова Закарпатської області, її чоловік – з села Рогозів Бориспільського району на Київщині. Вони одружилися сім років тому, через рік у них народився син, якого назвали Валентином. Усі сім років подружжя прожило в будинку чоловіка у Рогозові разом з його батьками. Перші непорозуміння, пригадує Ілона, почалися одразу після одруження. Коли народився син, то суперечок стало більше. Не могли визначитися з тим, як виховувати Валентина.

«Свекруха виховувала сина на вседозволеності, – каже молода мама. – Мовляв, він нічого не розуміє, ще маленький, а тому краще йому дати те, що хоче. В мене педагогічна освіта, і я пояснювала їй, що дітей виховують від народження. Далі вона почала налаштовувати чоловіка проти мене, що я не підхожу ні йому, ні їм. Найгірша невістка! Спершу він намагався мене захистити, але вона зі свекром чітко його «присадили». Сказали, що він не може йти проти батьків. Адже вони йому дали освіту, роботу і машину. А я – ніхто. Говорили так: вона твоя жінка, але жінок може бути десять, а мама – одна».

За словами Ілони, найбільші чвари та приниження починалися тоді, коли Ілона перечила. Під час одної з суперечок свекор підняв на неї руку – взяв за волосся і силою жбурнув у кімнату. Це сталося на очах у дворічного сина. Валентин після того став стривожений, довго плакав, тягнув до мами руки. Але Ілоні сина не дали. Вже тоді вона надумала зібрати речі і піти. Проте не хотіла, щоб син ріс без батька. Тож ковтнула біль і зосталася.

Іншого разу батьки чоловіка почали виганяти її з дому. Мовляв, вона нічого не робить. «У них великий город, коли я стояла на біржі праці, то звідти не вилазила: і полола, і садила, і копала, – розповідає Ілона. – А коли пішла на роботу, то стала працювати менше. Це їх не влаштовувало. Вони назвали мене утриманкою і налаштували чоловіка настільки, що він сказав: забирай речі і йди».

Однак вони вважали, що вона піде сама, а сина залишить їм. Натомість жінка без Валентина йти не планувала. Вона дочекалася вдалого моменту і втекла разом з ним. Приїхала Ілона до Івано-Франківська і пішла в жіночий монастир УГКЦ Згромадження сестер служебниць Господа і Діви Марії, що розміщений у Крихівцях. Адже сестра Марія Християнка Дем’янчук є її хрещеною матір’ю.

У монастир в гості

«Я Ілону знаю давно. Вона вчилася у Прикарпатському університеті і приходила до нас з групою молоді, – розповідає сестра Марія Християнка Дем’янчук. – З того часу ми були з нею на зв’язку. І коли вона повернулася до Рахова, і коли вона поїхала у Рогозів після того, як одружилася. Пригадую, що дуже скоро після шлюбу у неї почалися проблеми. Не так з чоловіком, як зі свекрухою та свекром. Її могли утискати морально, принижувати, змусити до тієї роботи, до якої вона не була готова і не була зобов’язана. Вона мені дзвонила і плакала, як подружка, розказуючи ці драми. Рік за роком вона з цим мирилася, тому що хотіла, щоб дитина мала батька».

Вперше вона заговорила про те, що готова піти від чоловіка, аж цього року. 6 березня під час телефонної розмови Ілона спитала свою хрещену, чи не зможе вона її прийняти. Не просилася в монастир як монахиня, адже є матір’ю і має обов’язки перед дитиною, а просилася в гості.

Монахиня погодилася, запропонувала їй жити стільки, скільки це буде потрібно, щоб залагодити свої питання роботи, проживання, навчання дитини тощо. Після тієї розмови минув місяць, й Ілона дійсно приїхала в монастир.

«Малий мав дуже занедбане виховання, – пригадує сестра Марія Християнка. – Я працюю з дітьми у таборах та при Церкві, тож бачу різних дітей. І таких, які вдаряються в стінку, щоб мама купила морозиво. І таких, які кажуть: будь ласка, вибачте, що перебиваю – мамо, можеш купити мені морозиво? Виховання залежить від любові, уваги і часу, проведеного з батьками».

Монахиня пригадує, що Ілона неодноразово скаржилася, що їй не дозволяють виховувати дитину так, як вона хоче. Вражає сестру й те, що коли дитина була хвора, то проти волі мами її возили по бабках. Йому казали, що він король і всі йому мають поклонятися… поклонялися і батько, і баба з дідом. Не поклонялася тільки мама, тому що не розуміла такої гри – відшіптувати.

«В нашому домі всі сестри почали підтримувати маму, до цих пір Валік такого не бачив, – продовжує монахиня. – Мама для нього не була людиною, яку треба поважати. Він казав: мамо, дай мені бульбу і стукав по столі. І вона швиденько бігла давати йому їсти. А я робила зауваження: Валіку, треба казати «будь ласка».

Монашці по голові

Півтора місяці монахині виховували хлопчика заохоченням. Хочеш морозива, в парк чи на каток, то будь чемний, доїдай усе з тарілки, не вередуй і т.д. Він весь час мав увагу, але з рамками. З одного боку його пестили, а з іншого – обмежували. І аж тоді хлопчик почав слухатися.

«На початках дитина була нервова, кліпала, часто капризувала, – додає сестра Марія Християнка. – Він часто гримав дверима, мені було шкода, тому що штукатура обсипалася. І тоді ми з сестрами зробили такий театр. Я всіх зібрала і нагадала про те, що кожна з нас має свій обов’язок: хтось відповідає за кухню, хтось – за шиття, тож дали новий обов’язок і для Валіка. Він мав відповідати за те, щоб сестри не гримали дверима. З того часу він більше не гримав».

Як наголошують сестри-монахині, вони ніколи нічого поганого не казали сину проти батька. Настановляли його молитися за те, щоб тато лишив бабусю і приїхав до мами. Хлопчик так і робив. Тож коли 6 червня (два місяці після того, як вони оселилися в монастирі) тато опинився на порозі монастиря, хлопчик втішився. Думав, що тато прийшов до них жити. Але не склалося, тато прийшов провідати сина, наполягав на спільній прогулянці з сином у місті, але Ілона відмовилася.

«Тато, напевне, вже тоді хотів вкрасти дитину, – розповідає сестра Марія Християнка. – Але ми були дуже обережні. У нас є троє дверей і паркан. І ми не раз допомогли жінкам у таких ситуаціях. Тому здебільшого зачиняємо браму на ключ. Але того разу брама була відчинена.

Того дня діти грали у волейбол, а Ілона смажила оладки дітям, щоб влаштувати для них пікнік. Машина під’їхала прямо під будинок. Батько взяв хлопчика на руки, а монахиню, яка намагалася його стримати, вдарив у голову. «Вона двічі була в лікарні, – продовжує сестра. – Тому що отримала струс мозку. Спершу вона лежала в обласній лікарні, потім ще раз була, вже з наслідками, в міській центральній лікарні».

Шкода Ілоні, що сина нема біля неї, ще й тому, що йому вже шість, а він і досі не вміє добре говорити. Тільки в Івано-Франківську він побачив логопеда, адже запросити спеціаліста раніше Ілоні не дозволяв ні чоловік, ні його батьки. Більшість часу, каже вона, хлопчик проводив за комп’ютерними іграми – стріляв у танки. Кров, насильство і вбивство – ось на чому базувалося виховання шестирічного хлопчика. А втрутитися у його виховання рідна мати не могла.

Як розповідає вчитель-логопед дошкільного закладу №34 Івано-Франківська Надія Волошин, після обстеження вона з’ясувала, що в дитини порушена вимова шиплячих звуків і «р». «У шість років у дитини вже мають бути поставлені всі звуки, – акцентує фахівець. – Тому йому потрібна була корекційна допомога з мого боку. Валентин – здібний і обдарований, ми налагодили контакт і розпочали роботу. Крім цього, я надала рекомендації мамі, яка впродовж тижня мала робити артикуляційні вправи, які я розписала».

При спільній роботі логопеда, мами та сина хлопчик мав би до вересня, як каже Надія Волишин, виговоритися. Але тепер, оскільки заняття припинені, він навряд чи чітко заговорить до початку навчального року…

Де буде краще?

Наразі в Івано-Франківському міському суді слухається справа про розлучення подружжя. Замість чоловіка Ілони на засідання приходять його представники. На першому засіданні представник заявила, що хлопчик ніколи не був в Івано-Франківську. Відтак на друге засідання мама прийшла зі свідками. Але цього разу із Київщини приїхав інший представник, який уже не заперечував те, що хлопчик тут був. «Батько відікрав викрадене», – просто констатував він.

У суді представник чоловіка висловився скептично щодо того, що у хлопчика в помешканні з монахинями була кімнатка площею 10 кв. м. Натомість Ілона запевняє, що у цій кімнаті хлопчик тільки спав. Натомість жив він у цілому будинку, де є багато кімнат та просторе подвір’я. «Тут набагато кращі умови, ніж в Рогозові, – запевняє вона. – Там він спав на розкладному дивані, а тут – дерев’яне ліжко з товстим матрацом. У Рогозові навіть туалету нема в квартирі, а тільки надворі. Куди дитина взимку має ходити? Мерзнути? Він ходив у горщик дотепер. Йому скоро до школи, а він ходить у горщик…»

Ілона каже, що вона багато разів просила чоловіка піти жити окремо. Втім, він відмовлявся. Казав, що від батьків нікуди не піде. Мовляв, немає коштів знімати квартиру і немає сенсу. Адже в Рогозові є великий будинок і тут все для нього. Коли він прийшов відвідати сина у монастир, то запропонував їй забрати речі і повернутися додому. Але вона відповіла, що не поїде до його батьків. «Він тоді сказав сину, щоб той просив маму повернутися, – продовжує Ілона. – Малий, напевне, вже розумів, що це тато мав приїхати до нас, і сказав, що не хоче їхати туди. У нього тут з’явилися друзі, а замість комп’ютера – активне життя. Я тоді поставила йому зустрічне питання: ти будеш жити з нами, але окремо від батьків? Він тричі ухилявся від моїх питань, а коли я наполягла, щоб він відповів, то він сказав, що не хоче мене утримувати».

Слід зауважити, що Ілона має дві вищих освіти (педагогічну та економічну),  працювала на Київщині заступником начальника відділу районного Пенсійного фонду. Напевне, чоловік, коли одружувався, мав розуміти, що вона не буде гнути спину на «плантації» з великим захопленням… Та все ж одружився.

Минулих вихідних Ілона поїхала у Рогозів, щоб зустрітися з сином. Втім, пустити її до Валентина родичі чоловіка не захотіли. Жінка викликала міліцію, і тільки за втручання сільського голови та правоохоронців їй дозволили зустріч із сином, яка тривала лише одну годину.