Біле і чорне: Стосунки іванофранківців з іноземцями сповнені двозначностей
Кількість іноземців, що прагнуть побратися із франківчанками, зростає. Шлюбна статистика свідчить: кожного місяця понад 15 інтернаціональних пар ступають на весільний рушничок в Івано-Франківську. Наші дівчата все частіше кажуть «так» громадянам Йорданії, Нігерії, Ірану, Анголи, Танзанії, рідше американцям, італійцям, полякам, росіянам.
П’ять років тому такої кількості шлюбів з іноземцями на весільному лічильнику міста не назбирувалося за весь рік. Їх можна було перелічити на пальцях. Відтоді тенденція повільно, але впевнено рухалася в напрямку збільшення і досягла свого піку після переселення до Франківська іноземних студентів з Донбасу. «Чорна хмара», що накрила Західну Україну, подвоїла кількість іммігрантів у нашому місті. Пропорційно збільшилась і кількість шлюбів із ними, пише Західний кур'єр.
Сценарій прогнозований і цілком закономірний, кажуть фахівці. Всіляко зазиваючи іноземців до нашого міста, на такий розвиток подій і варто було розраховувати. Цьому сприяла і спрощена процедура одруження з іноземцями в Україні – ще одна куля в цю ж мішень.
Хоча укладений шлюб далеко не завжди є свідченням того, що іноземці прагнуть залишитись (скоріше навпаки, забрати свої українські половинки до себе на батьківщину), самі франківці тенденцію сприймають у кращому разі байдуже. Більшість же дедалі голосніше піднімає протестний Vox populi. Правда, із елементами шизофренії. Бо лише наші люди можуть на всіх перехрестях бурчати «понаїхали», «місто не резинове», демонстративно відсідати від іноземців у громадському транспорті. І одночасно радо розміщати їх на зйомних квартирах, беручи оплату виключно в доларах, годувати у кафе, возити на екскурсії, навчати у вишах… Останні, до речі, постійно збільшують квоту для іноземців, бо присутність студентів з інших країн надзвичайно вигідна галузі освіти. Як і економіці міста в цілому – від сфери нерухомості до розваг.
Де учився – там і пригодився?
Появою перших іноземців на своїх вулицях Франківськ зобов’язаний вузам. Набір спудеїв із Росії, Румунії, Пакистану, Камеруну вони розпочали в середині 90-х. Впродовж десяти років загальна кількість іноземних студентів щорічно не перевищувала двох десятків і почала зростати лише на початку 2000-х. В той час іноземці в Івано-Франківську почувалися кимось на кшталт музейних експонатів. На них дивилися квадратними очима, тицяли пальцями, шарахалися, як чорт від ладану. З роками приїжджих на вулицях усе більшало, їх присутність ставала все звичнішою. Зовсім буденною для франківців вона стала у 2010 році. Тоді рахунок іноземних громадян у місті пішов на сотні. А їх країн-«експортерів» – на десятки: Йорданія, Болгарія, Малайзія, Ірак, Сирія, Палестина, Польща, Ліван, Індія, Нігерія, Судан, США і багато інших.
Тоді ж у Франківську почала збільшуватися і кількість інтернаціональних шлюбів. З тих пір вона зростає, як на дріжджах.
«До 2010 року ми реєстрували 2-3 шлюби з іноземцями у рік, – розповідає начальниця міського РАЦСу Наталія Козубаш. – У 2014-му – уже 2-3 шлюби на місяць. Але цього року справжній стрибок: в січні у нас було 7 шлюбів з іноземцями, а на кінець серпня вже 16, тобто вдвічі більше, ніж на початку року».
Тенденція, зведена за рік, ще більш промовиста: за 2014 рік у місті було зареєстровано всього 65 пар, а у 2015-му лише за 9 місяців – 84. Це пов’язано із відчутним збільшенням кількості іммігрантів в Івано-Франківську після початку війни на Донбасі. Число іммігрантів у місті подвоїлось і досягло позначки 2750 іноземців (з них 2412 студенти).
Як наречені домінують вихідці з Йорданії, Нігерії, Ірану, Анголи, Танзанії, є з Російської Федерації, Румунії, Італії, Польщі, США, Ізраїлю, Сирії. Іноземки виходять заміж за франківців порівняно рідко.
«Вони замовляють звичайні церемонії, без урочистостей. Приходять тільки вдвох або з друзями, але без батьків, натовпу родичів, як це прийнято у нас», – каже Наталія Козубаш. Нерозуміння з боку близьких компенсують дорогими весільними сукнями та лімузинами біля входу у РАЦС. Гроші є.
Хоч іноземці одружуються у Франківську часто, на ПМП залишаються вкрай рідко. Їм важко інтегруватися, знайти роботу за спеціальністю узагалі неможливо. У шлюби вони вступають, як показує практика, для того, аби без проблем забрати українську дружину до свого дому.
«До нас на навчання приїжджають заможні люди, які мають відношення до королівської крові, політиків, бізнесменів. Бідний африканець ніколи не зможе дозволити собі навчати дитину в іншій країні 6 років. Лише один квиток із Африки в Україну коштує більше тисячі доларів», – розповів «ЗК» викладач факультету, що працює з іноземцями одного з вишів. Тому сенсу залишатися у нас іноземцям немає. Перспектива висіти все життя на утриманні у батьків більшість амбітних студентів не приваблює. Майже всі, хто одружився з українками і став батьком дитини, після закінчення навчання все одно повертаються додому, забравши із собою сім’ю.
В Івано-Франківську прагнуть залишитися одиниці, їхні мотиви пов’язані із особистими обставинами чи подіями на батьківщині. Такі іноземці укладають фіктивні шлюби з франківчанками. Йдеться про укладення шлюбу на два роки, що надасть чоловікові право отримати посвідку на проживання в Україні, тобто всі права пересічного українця, крім виборчого та можливості обіймати державні посади. Ринкова ціна такого шлюбу у доларах незмінна протягом останніх років – одна тисяча «зелених». Але число фіктивних шлюбів мізерне, воно навряд чи суттєво впливає на загальну статистичну картину.
Прихований расизм
Три тисячі іноземців – потужний стимулятор економіки міста. Вони додають роботи ріелторам, таксистам, працівникам обмінників, розважальним закладам і закладам харчування. Вищезгаданий викладач одного з вишів ділиться припущенням – якби не іноземні студенти, в його університеті довелося б звільнити добру половину викладачів.
Франківці, своєю чергою, до іноземців не такі гостинні, як співається у піснях.
«Часто іноземці почувають себе просто грошовими пакетами, товаром для фірм-посередників, – розповідає Ольга Олейніченко, яка разом із чоловіком нігерійцем Елвісом Узомахом переїхала до Франківська із Донецької області рік тому. – Нікому не довіряють, бо звикли, що на кожному кроці з них тягнуть гроші. А у відповідь навіть не виявляють елементарної поваги. «Давай гроші і йди».
Ольга і Елвіс переїхали на Прикарпаття, щоб чоловік міг продовжити навчання у медичному виші. Вони познайомились в Ясинуватій, на уроках клубу англійської мови, де Ольга проводила заняття. Якось Елвіса запросили туди як «живого» носія мови. І відтоді закрутилося, розповідає жінка. Їхні стосунки тривають вже 4 роки, і весь цей час Ольга постійно ловить на собі свердлячі погляди оточуючих. У Донецьку із расизмом стикалася набагато частіше, ніж у Франківську. Але і тут ця проблема є. Хоч і завуальована.
«У Донецьку до нас дуже часто чіплялися хлопці напідпитку. Бувало, підходять із дивною мімікою і питають щось на кшталт, «а ти із Африки, так?». При тому виглядали так, ніби це вони щойно злізли з бананової пальми. В Івано-Франківську з нами такого не було жодного разу. Але є інше. Наприклад мене обурює те, що до Елвіса постійно говорять на «ти», хоча ми одного віку. Куди б ми не пішли – до мене на «ви», «пані», а до нього ні», – розповідає Ольга.
За словами жінки, франківці часто демонструють гидливість до іноземців. Відсідають у транспорті, кафе, паркових лавочках, не хочуть нічого пояснювати, коли ті заблукають у міських провулках. Не хочуть здавати квартири, або ж одразу називають ціну у доларах, на порядок завищену. Навчання у вишах для іноземців теж набагато дорожче, ніж для українців.
Але головна проблема іноземців у Франківську – відсутність діалогу з українцями. В нашому суспільстві вони почувають себе непотрібними «апендиксами». Поняття не мають, куди можна звернутися за захистом своїх прав. Як наслідок, закриваються у своїх капсулах. Ольга Олейніченко взялася за створення громадської організації для підтримки іноземних студентів – «EL&OL» (Елвіс і Ольга) та вже навіть провела кілька акцій. Втім, це лише крапля в морі порозуміння між франківцями та численними іммігрантами.
«То для чого ж їх сюди запрошували? – обурюється Ольга Олейніченко. – Через економічну вигоду? Але економіка це ще не все, є живі люди. Найприкріше те, що через кілька років саме ці люди будуть творити політику своїх держав. Вони стануть поважними у своєму суспільстві людьми і понесуть з собою у світ враження, яке у них сформується про Україну. Повірте, зараз воно не найкраще».
Дослідження дійсно фіксують зниження популярності української освіти серед іноземців. За даними CEDOS, наразі в Україні 47 тисяч студентів «in» і 46 тисяч — «out». CEDOS досліджує цю статистику з 2008 року, і за даними організації, раніше Україна трималася в діапазоні, коли тих, хто приїжджає, в 1,5-1,8 раза більше, ніж виїжджаючих. Експерти CEDOS прогнозують, що 2015—2016 навчальний рік «out» солідно переважить. Кількість тих, хто виїжджає, буде збільшуватися, кількість тих, хто приїжджає, зменшуватися.
