Блог Андруховича: Війна і фейк

Новий блог відомого письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Протягом останніх років п’яти або й більше я мав дошкульну проблему з доволі часто повторюваним в інтерв’ю запитанням, яка з недавно прочитаних книжок мене по-справжньому вразила. Таких книжок не було. Можливо, думав я не без легкого смутку, мій читацький досвід перейшов усі межі вразливості? Можливо, пора взагалі припиняти читання?

Але в січні цього року Заза Бурчуладзе вислав мені з Берліна свій «Аdibas». Як можна здогадуватись, я не володію грузинською. Романчик Бурчуладзе я отримав від автора в російському перекладі. Читаючи його, я раптово розпізнав те відчуття, що його мені так не вистачало останніми роками: мій щирий захват. Починаючи з того моменту, я вже не гублюся з відповіддю щодо моїх найсильніших читацьких вражень. Я називаю «Аdibas» і зазвичай додаю, що тепер цей невеличкий роман є особливо актуальним для нас в Україні – в ньому, мовляв, ідеться про грузино-російську війну в серпні 2008 року. Мої співрозмовники з розумінням кивають. А я відразу ж усвідомлюю, що своїм уточненням заводжу їх на манівці, тобто радше дезінформую. Тому я просто раджу їм розшукати той російський переклад і все прочитати самим. Бо роман не зовсім такий, як вони собі щойно з моїх слів уявили.

І справді – яка ще війна? І хіба вона взагалі можлива? Хіба війна буває? Людські створіння, що зустрічаються читачеві в романі, є переважно мешканцями грузинської столиці, що живуть своїм звичним життям – вони перетинаються в барах, кафе та «елітних хінкальнях», бавляться алкоголем, MDMA та наркотиками, підбирають собі зразки татуювань, напружено стежать за (даруйте оксюморон) новинками секонд-генду та черговими ролями Джонні Деппа, їздять у таксі, гублять айподи, відвідують басейн, слухають модну й не надто музику, оглядають порно, а також (не в останню чергу) доволі розкуто й часто займаються сексом. Війна? У такому світі вона неможлива. Хіба що та, в якій воює Дарт Вейдер. Якась така розважальна і фейкова фентезі-війна.

І все ж, як і романні персонажі, ми, читачі, краєм вуха чуємо там і тут радіо- й телевізійних дикторів, їхні «бездушні речитативи». Ми наче мимохідь дізнаємося, наприклад, про те, що генерал Кулахметов (постать не вигадана, а дуже навіть реальна) «категорично заперечує факт вторгнення російських танків у Тбілісі».

Радіо- й телевізійні новини живуть десь збоку. А в них, у новинах, живуть мотострілецький батальйон сорок другої дивізії, російські блокпости та військові патрульні катери, бойовики, обв’язані зеленими стрічками ісламу, що беруть у полон бідолашного (знаємо, що з ним трапиться потім!) президента Польщі, ворожі гелікоптери, щохвилини готові скинути на житлові райони заборонені міжнародною конвенцією касетні бомби, і всякі інші тому подібні неприємності.

Грузино-російська війна 2008 року, точніше, її активна бойова фаза, тривала від одного до двох тижнів. Наша триває вже понад рік, і активні бойові фази в ній не надто відрізняються від так званих режимів припинення вогню.

У романі Зази Бурчуладзе війни, на перший погляд, мало – якісь незначні й випадкові її фрагменти, мікроскопічні уламки. Це мікровійна. Ось до оповідача підбирається безпілотник з недвозначним маркуванням РФ. Ось два бронетранспортери на розі вулиці в центрі Тбілісі. Ось тренер-ґей Аміко, що отримав повістку до війська. Ось кілька винищувачів у небі. Ось кілька солдатів зі згорнутими і просунутими під погон беретами курять перед церковною брамою. І «незрозуміло, чи це релігійне свято, а чи громадянська панихида за загиблими на війні». Мені згадуються наші панихиди. Ми намагаємося жити далі.

Мені згадуються військові на наших вокзалах. Їх усе більшає. Протягом останніх десятиріч їх усе меншало, й вони майже зникли. А тепер їх більшає, причому нестерпно стрімко. Вони стали невід’ємним елементом нашого людського ландшафту, особливо вокзального. Вони подорожують до частин свого призначення, до лінії вогню. Або навпаки – повертаються звідти. Одні додому, інші з дому, деякі зі шпиталів, інші до шпиталів. Буває, що вони на милицях. Їхні цілком очевидні поранення й контузії не залишають і тіні сумніву в тому, що – приймаємо ми цей факт чи ні, хочемо цього чи не хочемо – десь на другому кінці країни справді відбувається війна. І де нам узяти, тепер і згодом, достатню кількість травматологів, психологів та логопедів на них усіх, на всіх наших військових, я не знаю.

Проте найгірше – якщо вся ця кампанія, вся ця мобілізація, вся ця оборона виявиться насправді лиш «імітацією оборони». Як adibas у романі Зази Бурчуладзе «Аdibas».