Боєць «Камазік» про батальйон "Прикарпаття", 128 бригаду та поранення на війні

Можливо, Мар’ян Бігун ще трохи романтик, а може — занадто оптимістичний. Та після розмови з ним розумієш, що з такими сміливцями ми точно не програємо. Життєствердність та нестримна воля до боротьби — Мар’ян воїн за призначенням.

— Мене мобілізували 12 травня. Я потрапив до п’ятого батальйону територіальної оборони «Прикарпаття». Разом поїхали під Амвросіївку, де керував КамАЗом. Звідси, до речі, й мій позивний — «Камазік».

П’ятий батальйон називали дезертирами та непідготовленими.

— Нам говорили, що ми будемо третьою лінією оборони, сидітимемо в окопах і куритимемо бамбук, грубо кажучи. — згадує Мар’ян Бігун. — Що нам тільки не обіцяли - нате вам по тисячі на день, нате землю — лиш їдьте! Та й люди на то полакомилися. А нас відвезли на шкільних автобусах під Амвросіївку, на першу лінію. І коли ми вже зрозуміли, що то не мило по тазику ганяти, то в кінцевому результаті з 400-ох осіб із батальйону після розформування п’ятого вернулося тільки 130. Тобто, майже триста людей «відсіялися».

Геть непідготовлених людей, каже хлопець, не було: по суті, кожен служив. Добровольців — навчали. Перед Амвросіївкою два місяці були на полігоні в Делятині. Інструктори показували, як стріляти, копати окопи, будували блокпости.

Мар’ян пригадує, що сам відслужив у армії ще 2007-2008 році, де був в складі авіації. Про ті часи згадує з посмішкою:

— В армії я заправляв літаки — 4,5 місяці ходив собі, як професор, — із зошитами і книжкою. Вів документацію, стежив за машинкою тощо. У п’ятому батальйоні мене взяли водієм — така у мене військова професія. Там я їздив на КамАЗі «Драконі». З ним я повернувся сюди. Коли нас викликали на «розбір польотів» у Рівне, то розформували батальйон і дали можливість обрати інший. Я «підписався» на Ужгород, відповідно, потрапив у 128-му бригаду. З Рівного мені довелося переганяти три машини — у нас був дефіцит водіїв. Через це я трохи запізнився: наші козаки уже поїхали на Схід, а я все ще був в Ужгороді. Треба було чекати, поки набереться на взвод. Тоді домовився з волонтерами і поїхав в Артемівськ уже з ними. Наступного дня, 21 листопада, у нас підйом — і на позицію.

Їхня чота зайняла блокпост за Дебальцевим, у Чорнухіному. Хлопець зауважує, що з місцевими вони, практично, не контактували, бо стояли у полі.

— Наш блокпост називали «Олександром». Взагалі, ми не знаємо, який він по рахунку, бо всі блокпости носять чоловічі імена. На цій позиції ми закріпилися після звільнення Слов’янська та Дебальцевого. Тож, ми змінили хлопців, що вже довгенько обороняли блокпост. Атаки і штурми — «кожен день — добрий день». Наступне село після Чорнухіного — сепаритистське, так що ситуація цілком зрозуміла.

БРОНЕЖИЛЕТ — З КАЛУША, КАСКА — З КОЛОМИЇ

Мар’ян був у складі гірсько-піхотної бригади, яку вони називали бригадою «парнокопитного». Необхідне спорядження залишилося ще з п’ятого батальйону.

— Бронежилет мені подарував Калуський район, каску — коломийський бізнесмен, коли приїжджав з волонтерами під Амвросіївку. Нашим хлопцям, до слова, цього разу держава теж дала гарну амуніцію: бронежилети від фірми «Гайдамак», каски та решту обмундирування.

Позаду їхній блокпост прикривала артилерія, у складі якої був ще один житель села СтудінкаІгор Куров.

— Волонтери привезли їм планшет з новою програмою від «Армії OS». Там є карта, на якій вже не треба вираховувати координати, ставиш крапку — і знаєш, куди стріляти. То дуже корисна штука. Коли ми не вигрібаємо — то вже артилерія нас підстраховує.

До слова, цього разу Мар’яну довелося опанувати іншу військову професію. За 10 хвилин.

— Я приїжджаю в Артемівськ, а вони кажуть, що водій у них уже є. А от нема гранатометників — то я і став гранатометником. За десять хвилин показали-навчили — і пішло.

Хлопець вважає, що на блокпосту «Олександр» біля Чорнухіного — нормальна ситуація, адже їхній ворог менше ніж за кілометр від них. Тому постійні перестрілки — річ зрозуміла.

— А що ви хочете — ми ліс рубаємо, та й щепи летять. Як воювати - то вже воювати. Стоїмо один перед одним і, ясна річ, що стріляємося.

Перемир’я боєць не сприймає: така ситуація — не вигідна для української армії.

— Ми, приміром, контролювали дорогу на Ростов-на Дону, ми її проглядали і бачили всі колони машин, які їхали. Не було би тих перемир’їв — ми б дали координати і по них би вгатили. А так — не мали права стріляти. Ворог підтягує сили — ми кліпаємо очима. Наші командири не давали дозволу на вогонь, бо коло нас ОБСЄ постійно «крутилося». Ледь не кинув гранату в їхню машину. А що ви хочете? Я дивлюся, а то сидить чоловік в машині, а в нього — російський прапор на рукаві. ОБСЄ за ними не дивиться — лиш за нами.

ЧОГО ЖИВУ В ДУПІ?

Хлопець не поспішав би додому, якби не поранення. Про цей день розказує посміхаючись: поранення — річ звична на війні.

— Та зібрав трохи металобрухту в січні і приїхав додому “лататися”. По суті, ми ж постійно там «гараталися». Тож, прийняли бій, і міна, зараза, не туди попала. Я зловив два осколки: один пройшов навиліт через плече, а інший — застрягнув у боці, влупив у ребра і відрикошетив під легеню. Першу допомогу мені надали у Світлодарську. Там маленька районна лікарня — але от кого там підтримують, то вже інше питання. Я б не сказав, що українців. Зранку 24 січня я поїхав до Артемівська, а в обід по тій лікарні в Світлодарську влупили «Градом». Медсестра, що мені допомагала, — загинула. Я був з хлопцем з Полтави, ми сиділи в Артемівську - у палаті нас було п’ятеро, а ліжок чотири. Тоді полтавець зателефонував до друзів-волонтерів — і вони приїхали й відвезли нас у Харків. Там уже до мене ставилися дуже гарно, уважно. Однак осколок дістали, взагалі, у Львові. Річ у тому, що у Харкові і так величезна кількість важкопоранених, а я навіть ходити міг з тим шматком заліза. А там людей «пачками» привозять, хлопцям треба було більша допомога. Коли погода покращала, то мене перевезли у Львів. 30 січня зробили операцію, а вже 6 лютого повернувся додому.

Якби не волонтери та односельці — було б сутужно, каже Мар’ян, а так — допомагали всі від щирого серця, що дуже підтримувало.

— Волонтери, голова сільської ради Студінки Марія Стасюк, звичайні односельці — дуже підтримували і матеріально, і морально. Від влади — жодної допомоги. А щодо земель і тому подібного — у мене ще купа роботи на Сході є. Відстріляюся, приїду додому і вже тим займатимусь. Зараз головне, аби Бог дав нам здоров’ячка, щоб ми на Сході порядок навели. Потім ще в Київ поїдемо, як знадобиться.

Каже, що з його зарплатою у 3000 гривень хату не збудуєш і машину не купиш.

— Наша держава має все — будь-який ресурс. Скажи мені, чого я живу в дупі? Знайте, що нашому доблесному керівництву буде непереливки, якщо у Київ приїде 60 тисяч чоловік з фронту. То вже не буде Майдан.

Про своїх товаришів боєць відгукується з гордістю: хлопці, що треба.

— Я воюю поруч з такими людьми, що взагалі. Залізні хлопці! Наш 15-ий окремий батальйон був зібраний з решток п’ятого батальйону, 51-ої бригади, добровольців, і з доукомлектування третьої хвилі мобілізації. Ніхто ніколи не стогнав, що йому зле.

Багато військових побратимів  — прикарпатці. Мар’ян розповідає, що ще з першого дня, з травня товаришував з Ігорем Денисівом з Долинщини.

— Він ще мене пораненого відвозив до Світлодарська. Через два тижні Ігорко загинув. У неділю ми їхали до нього на могилу, бо на похорони не встигли.

Попри втрати та важкі бої, Мар’ян Бігун переконаний, що Україна — переможе.

— Між Європою і Росією стоїмо ми. І ми не впадемо. Європа буде землю гризти, аби ми витримали. Бо впадемо ми — наступні вони. Найгірше, що Україна — поле бою. То страшні збитки. Те, що будувалося століттями, — знищено! Повсюди випалена земля. Ні заводів, ні будинків — та ні чорта там нема! Там бульбу можна садити… Я би пішов до москалів і зробив би їм шкоди, аби і вони того хліба скуштували. З іншого боку, гімн України голосить «станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону». Ростов, Кубань — то є наше. А чого їм не дати по шапці і не забрати то?

Оптимізм бійця вселяє надію і дивує, звідки така сміливість.

— А коли мені було страшно? Перший раз, коли ми сиділи під Амвросієвкою і по нас лупили мінометами, то ми з другом лежали на землі і розповідали один одному анекдоти. Ми не могли стріляти у відповідь, бо то було за кілька метрів від кордону. Деколи треба просто жити, не можна надто забивати собі голову.

Ще довго Мар’ян показував світлини з фронту — більшість ще з Амвросіївки.

— Наш командир мав з собою професійний фотоапарат. Він все казав «історія не спить».

Там і фото з дня народження, у який хлопцю «салютували» сепаратисти, і гуска, яку купили в місцевих за 50 гривень. А ще — кішка та собака, які повсякчас супроводжували військових. Разом з хлопцями тварини приїхали на Прикарпаття. Тепер гуска живе на квартирі в Івано-Франківську.

Вікна