Депортація: страх, що не минає
Цієї зими минає 75 років, відколи в Галичині почалася депортація місцевого населення у віддалені місцевості Радянського Союзу. У ХХ столітті російська політика з винищення української нації провадилася роками. Людей вивозили, вистрілювали, виморювали голодом, катували, ув'язнювали. Насамперед тих, хто чинив опір радянському режиму. Органи НКВД не йшли на компроміс, не чинили правосуддя — відразу знищували, без суду і слідства. Тих, хто допомагав повстанцям, закопували в землю, на довгі роки хова
Відтоді спливло чимало часу, розпався Союз, проголосили незалежність. І досі російська влада не заспокоїлася. Історія повторюється, людей, які обороняють країну або допомагають захисникам, ліквідують, а ті, хто тримається проукраїнської позиції, змушені рятувати власні життя.
Дорога у невідомість
Отже, днями минуло 75 років від початку депортації українців органами НКВД в далекі східні області сусідньої Росії. «Z» відшукав тих, кому вдалося пережити ті страшні події і повернутися домів. Тоді ці люди були малими дітьми й мало що пам'ятають, однак страх, тривога та відчуття несправедливості врізалися в їхню свідомість назавжди…
Для переселених людей гостро поставала проблема подальшого існування. Холодна зима на тих територіях тривала понад вісім місяців, а важка праця на лісоповалах, будівництві залізниць, важкі умови життя, погане харчування забирали життя багатьох. Часто випробувань не витримували люди похилого віку і діти. Дехто гинув ще дорогою. Територія вздовж залізничних колій всіяна людськими кістками.
Людей, які пережили ті страшні роки, залишилось не так багато. Учасники подій вже літнього віку і не чітко пам'ятають все, що тоді відбувалося, але зі слів батьків, уривків власних дитячих спогадів, складають мозаїку минулого...
Марія Кардаш розповідає, як у 1950 році її, разом з батьками та сестрою, депортували до Сибіру, в Іркутську область. Їй тоді виповнився лише рік, старша сестра мала шість років. Вночі прийшли невідомі люди, сказали збиратися. Часу пакувати речі не було — взяли найпотрібніше. Родину вивезли на вісім років. В Росії батько працював столяром, мати поралась по господарству, оскільки діти були ще зовсім маленькими, на роботу її не послали.
У 1959 році вийшов указ про звільнення, і родина нелеґально повернулася в село Угринів поблизу Тисмениці на Івано-Франківщині. Повертатися в Україну права не мали, тим паче на батьківщину, звідки їх було вивезено, тож батько їздив у Кривий Ріг та інші міста, заробляв на прожиття. Мати носила щомісяця по 10 рублів відкупного за те, що родина мешкала в селі, а діти ходили до місцевої школи.
І досі жінка не розуміє, за які гріхи їх змусили виїхати з рідного краю. Щоправда, пригадує, що батько був у партизанах, а таких, активних, режим не терпів. Тоді з їхнього села депортували багато сімей. Скільки саме, не пригадує, та пам'ятає, що жили в загальному бараці, в кожному куті розмістилася сім'я.
Коли настала «відлига», одні родини залишилися в Росії, інші повмирали, деякі подалися в Україну. Зрештою, мало в кого було куди і до кого повертатися. «Особистих спогадів з того часу майже не залишилося, маленькою була, — розповідає Марія Дмитрівна. — І батьки майже не розповідали. За часів Союзу на такі розмови встановили табу, а коли Україна отримала незалежність, родичі померли».
А панові Мирону з Надвірнянщини в пам'ять врізався шовковий комбінат в Красноярскому краї, де працювало багато арештантів. Туди депортували родину чоловіка, коли йому було три роки. На вулиці стояв лютий мороз, людей везли вантажівкою з відкритим верхом, як худобу. В'язні не мали верхнього одягу, тому тулилися один до одного, щоб не замерзнути зовсім, а по боках стояли охоронці в кожухах. «Неволя там була, батьки розказували страшні речі, — розповідає чоловік. — Батько був активістом, до того ж знав грамоту, воював в польській армії. Приїхав на Україну, деякий час пропрацював в Делятині. Один раз його викликали в КДБ, відсидів місяць в Яремчанських підвалах. Сидів і другий раз. Після того стало страшно, батьки думали виїхати з України».
Виїхали, та вже не з власної волі. В 1950 році вночі до хати прийшли люди у формі й забрали родину в тому, що на собі мали, пригадує пан Мирон. Вивезли до концтабору в Брошневі, і там вони пробули більше місяця. А далі повантажили в довгі ешелони товарняка, який рухався в напрямку Росії. У вагоні було приблизно 50 людей. Посередині зробили дірку, щоб справляти природні потреби. Туди викидали й померлих в дорозі.
В Україну родина повернулася, коли була «відлига», після смерті Сталіна. Хоча до рідного села їхати було зась, тож батько правдами й неправдами шукав дорогу додому. Працював у Рахові на Закарпатті, а родина жила в Яремчі.
Наказ на знищення
«10 лютого 1940 року розпочалася депортація людей із західної України на далекий схід, — розповідає історик, член правління історико-просвітницького товариства "Меморіал" Василь Тимків. — До 1941 року виселено 400 тисяч українців. Таких хвиль масових депортацій було декілька. Друга хвиля розпочалась у 1944 році, після радянсько-німецької війни. Вона не припинялася до кінця 40-х років. Останні виселення відбувалися у 1950–1951 роках. Тоді людей вивозили цілими селами, під депортацію попали кілька десятків населених пунктів Прикарпаття — Посіч, Болехів, Забережжя і ряд інших».
Під виселення потрапляли ті села, в яких люди активно допомагали національно-визвольному рухові в Україні. Так українське підпілля втрачало базу підтримки. Але непокаране зло має здатність відновлюватися й активно діяти, зауважує історик. Як приклад Василь Тимків наводить кримських татар, яких виселили з півострова у 1944 році. Нині ж, у ХХI столітті, історія повторилася і мешканці півострова знову змушені покинути Крим через анексію території російськими окупантами.
«Аґресивна політика Москви активно продовжується і сьогодні, а російська влада знову використовує ті ж інструменти, які застосовували їхні попередники 70 років тому», — наголошує науковець.
Ірина Федоляк, Збруч
Цієї зими минає 75 років, відколи в Галичині почалася депортація місцевого населення у віддалені місцевості Радянського Союзу. У ХХ столітті російська політика з винищення української нації провадилася роками. Людей вивозили, вистрілювали, виморювали голодом, катували, ув'язнювали. Насамперед тих, хто чинив опір радянському режиму. Органи НКВД не йшли на компроміс, не чинили правосуддя — відразу знищували, без суду і слідства. Тих, хто допомагав повстанцям, закопували в землю, на довгі роки хова
Відтоді спливло чимало часу, розпався Союз, проголосили незалежність. І досі російська влада не заспокоїлася. Історія повторюється, людей, які обороняють країну або допомагають захисникам, ліквідують, а ті, хто тримається проукраїнської позиції, змушені рятувати власні життя.
Дорога у невідомість
Отже, днями минуло 75 років від початку депортації українців органами НКВД в далекі східні області сусідньої Росії. «Z» відшукав тих, кому вдалося пережити ті страшні події і повернутися домів. Тоді ці люди були малими дітьми й мало що пам'ятають, однак страх, тривога та відчуття несправедливості врізалися в їхню свідомість назавжди…
Для переселених людей гостро поставала проблема подальшого існування. Холодна зима на тих територіях тривала понад вісім місяців, а важка праця на лісоповалах, будівництві залізниць, важкі умови життя, погане харчування забирали життя багатьох. Часто випробувань не витримували люди похилого віку і діти. Дехто гинув ще дорогою. Територія вздовж залізничних колій всіяна людськими кістками.
Людей, які пережили ті страшні роки, залишилось не так багато. Учасники подій вже літнього віку і не чітко пам'ятають все, що тоді відбувалося, але зі слів батьків, уривків власних дитячих спогадів, складають мозаїку минулого...
Марія Кардаш розповідає, як у 1950 році її, разом з батьками та сестрою, депортували до Сибіру, в Іркутську область. Їй тоді виповнився лише рік, старша сестра мала шість років. Вночі прийшли невідомі люди, сказали збиратися. Часу пакувати речі не було — взяли найпотрібніше. Родину вивезли на вісім років. В Росії батько працював столяром, мати поралась по господарству, оскільки діти були ще зовсім маленькими, на роботу її не послали.
У 1959 році вийшов указ про звільнення, і родина нелеґально повернулася в село Угринів поблизу Тисмениці на Івано-Франківщині. Повертатися в Україну права не мали, тим паче на батьківщину, звідки їх було вивезено, тож батько їздив у Кривий Ріг та інші міста, заробляв на прожиття. Мати носила щомісяця по 10 рублів відкупного за те, що родина мешкала в селі, а діти ходили до місцевої школи.
І досі жінка не розуміє, за які гріхи їх змусили виїхати з рідного краю. Щоправда, пригадує, що батько був у партизанах, а таких, активних, режим не терпів. Тоді з їхнього села депортували багато сімей. Скільки саме, не пригадує, та пам'ятає, що жили в загальному бараці, в кожному куті розмістилася сім'я.
Коли настала «відлига», одні родини залишилися в Росії, інші повмирали, деякі подалися в Україну. Зрештою, мало в кого було куди і до кого повертатися. «Особистих спогадів з того часу майже не залишилося, маленькою була, — розповідає Марія Дмитрівна. — І батьки майже не розповідали. За часів Союзу на такі розмови встановили табу, а коли Україна отримала незалежність, родичі померли».
А панові Мирону з Надвірнянщини в пам'ять врізався шовковий комбінат в Красноярскому краї, де працювало багато арештантів. Туди депортували родину чоловіка, коли йому було три роки. На вулиці стояв лютий мороз, людей везли вантажівкою з відкритим верхом, як худобу. В'язні не мали верхнього одягу, тому тулилися один до одного, щоб не замерзнути зовсім, а по боках стояли охоронці в кожухах. «Неволя там була, батьки розказували страшні речі, — розповідає чоловік. — Батько був активістом, до того ж знав грамоту, воював в польській армії. Приїхав на Україну, деякий час пропрацював в Делятині. Один раз його викликали в КДБ, відсидів місяць в Яремчанських підвалах. Сидів і другий раз. Після того стало страшно, батьки думали виїхати з України».
Виїхали, та вже не з власної волі. В 1950 році вночі до хати прийшли люди у формі й забрали родину в тому, що на собі мали, пригадує пан Мирон. Вивезли до концтабору в Брошневі, і там вони пробули більше місяця. А далі повантажили в довгі ешелони товарняка, який рухався в напрямку Росії. У вагоні було приблизно 50 людей. Посередині зробили дірку, щоб справляти природні потреби. Туди викидали й померлих в дорозі.
В Україну родина повернулася, коли була «відлига», після смерті Сталіна. Хоча до рідного села їхати було зась, тож батько правдами й неправдами шукав дорогу додому. Працював у Рахові на Закарпатті, а родина жила в Яремчі.
Наказ на знищення
«10 лютого 1940 року розпочалася депортація людей із західної України на далекий схід, — розповідає історик, член правління історико-просвітницького товариства "Меморіал" Василь Тимків. — До 1941 року виселено 400 тисяч українців. Таких хвиль масових депортацій було декілька. Друга хвиля розпочалась у 1944 році, після радянсько-німецької війни. Вона не припинялася до кінця 40-х років. Останні виселення відбувалися у 1950–1951 роках. Тоді людей вивозили цілими селами, під депортацію попали кілька десятків населених пунктів Прикарпаття — Посіч, Болехів, Забережжя і ряд інших».
Під виселення потрапляли ті села, в яких люди активно допомагали національно-визвольному рухові в Україні. Так українське підпілля втрачало базу підтримки. Але непокаране зло має здатність відновлюватися й активно діяти, зауважує історик. Як приклад Василь Тимків наводить кримських татар, яких виселили з півострова у 1944 році. Нині ж, у ХХI столітті, історія повторилася і мешканці півострова знову змушені покинути Крим через анексію території російськими окупантами.
«Аґресивна політика Москви активно продовжується і сьогодні, а російська влада знову використовує ті ж інструменти, які застосовували їхні попередники 70 років тому», — наголошує науковець.
Ірина Федоляк, Збруч
