Голуби без миру

Медитація міжнародних правозахисних організацій на тему дотримання прав людини під час війни в Україні – це саме той випадок, коли дорога до пекла встелена добрими намірами.

Дедалі частіше спостерігачі цих організацій, особ­­ливо ОБСЄ, стають в Україні об’єктами крити­­ки. Їхня загалом благородна місія нерідко супроводжується цілим шлейфом доволі сумнівних фактів діяльності, не завж­­ди адекватних заяв і поверхового трактування ситуації. Здавалося б, українці мають бути вдячні тим, хто намагається їм допомогти залагодити кривавий конфлікт, але все вельми неоднозначно. Голуби миру іноді занадто багато собі дозволяють.

Свіжий скандал, пов’язаний зі зливом позицій української армії представниками місії ОБСЄ, висвітлений у ЗМІ, не виник на порожньому місці. Українська влада одразу поспішила залагодити його. Радник заступника міністра оборони Василь Будик, який повідомив про 80% росіян у місії ОБСЄ в Маріуполі, вибачився, заявивши, що не сподівався такого розголосу, його інформація не відповідала офіційним даним. МЗС вустами посла з особливих доручень Дмитра Кулеби попросило не нападати на ОБСЄ, щоб не підігравати Росії. Росіян, мовляв, у місії ОБСЄ на Донбасі не більше ніж 10% (18 із 268 спостерігачів, а в Маріуполі лише 3 з 25), а радник голови СБУ Маркіян Лубківський заявив, що РФ намагається спровокувати Україну на боротьбу з ОБСЄ, і закликав громадськість бути максимально пильною щодо її підступних дій, оцінювати й засуджувати дії окремих членів місії, мовляв, може лише сама Організація.

Певна логіка, звісно, в цьому є, і чудово, що українська влада так переймається добрими відносинами з авторитетною міжнародною організацією, але їй не завадило б ще й пам’ятати, які саме інтереси мають бути ключовими в її діяльності. Бо диму без вогню не буває. Те, що в місії працює лише кілька росіян, аж ніяк не заважає їм вірно служи­­ти Отєчєству і використовувати можливості у власних інтересах. Окрім того, в ній є ще й представники інших «братніх народів», які цілком можуть бути на гачку ФСБ. Волонтери, які опікуються українською армією, не раз казали, що не вірять у чесну роботу міжнародних спостерігачів. На прохання реагувати на обстріли терористів у час пере­мир’я члени місії ОБСЄ просто відсиджуються в готелі, «вбивають» час у кафе, розповіла керівник волонтерської організації «Новий Маріуполь» Марія Подибайло. А той самий Василь Будик якось заявив, що українські військові підозрюють спостерігачів у шпигунстві. «Переважно після візиту представників місії ОБСЄ через 10–12 годин починається обстріл. І ведеться з такою ювелірною точністю, ніби десь сидить коректувальник, розвідник».

Ми воюємо за цілісність своєї країни і за своє життя. Це наша суверенна територія, яку мусимо захищати, а не оглядатися, що скаже експерт

Звісно, ОБСЄ всіляко заперечує свою причетність до таких скандальних речей, але вона й не може інакше. Такий стиль роботи. У Європі вже давно лунають голоси про неефективність цієї структури й потребу щось змінювати. Але навряд чи це станеться надто швидко, європейська бюрократія неповоротка, та й немає їй до нас особливого діла. Зреш­тою, не ОБСЄ єдиною. У світі є ще чимало охочих допомогти українцям, тільки нерідко ця допомога стає ведмежою послугою.   

Наприклад, в Amnesty In­ter­national дуже люблять писати звіти й оприлюднювати кричу­­щі факти порушень, проте іноді впадає в око їхнє не завжди, м’яко кажучи, адекватне сприйняття дійсності. Ця організація і продукти, які вона видає на-гора, чи не найкраще ілюструють величезне провалля між Україною і так званим цивілізованим світом у баченні ситуації, що склалася на Донбасі. Ситий голодному не товариш, і це істина. Там, у Євро­­пі чи ще далі, майже не розуміють масштабу проблеми або й не завжди хочуть розуміти. Експер­­ти цинічно приїздять на кілька днів, а то й годин, роблять собі якісь помітки і пишуть, що українцям варто користуватися більш точною зброєю, аби уникнути жертв серед мирного населення. Хоча на всі ці шалені гроші, які витрачаються на моніторинг, вони вже давно могли б нам ту зброю купити. І жертв вдалося б уникнути.

Але спостерігачі навіть не запитують, чи може Україна дозволити собі більш точну зброю і чи готові держави, де все добре, надати її Україні або хоч продати. Українська війна для них – це ще один привід написати звіт. Чи усвідомлюють ці голуби миру, з ким українцям нині доводиться мати справу, як воюють терористи, прикриваючись мирним населенням та полоненими, і що на Донбасі точиться не європейська війна, де дотримуються конвенцій, а війна цивілізацій – на знищення. Що по той бік фронту терористи, у яких розв’язані на все руки, там ніхто не заморочується правами людини і на них ніхто, окрім Путіна, не має жодного впливу.

Звичайно, не варто звинувачувати такі структури в геть ворожому ставленні до України і роботі на терористів. Проблема лежить у зовсім іншій площині нерозуміння, і питання радше до української влади, яка надто багато уваги приділяє тому, що про неї думають, як коментують, що радять, забуваючи про головне. Ми воюємо за цілісність своєї країни і за своє життя. Це наша суверенна територія, яку мусимо захищати, а не оглядатися, що скаже ситий дядько експерт. Щоб виграти, треба воювати, а війна – це завжди смерть, і на ній, на жаль, гинуть не лише солдати, а й мирні люди. Українці платять і так занадто високу ціну за нав’я­зане політиками перемир’я і за власний гуманізм, не бажаючи знищувати ворога за всіма правилами ведення бойових дій.  

В українців є один великий комплекс, описаний ще Тарасом Шевченком, – пієтет перед іноземцями: «Німець каже ви моголи – моголи, моголи…» Цим страждають не лише прості громадяни. Президент України також іноді поводиться як школяр, безапеляційно прислухаючись до порад і критики іноземних друзів, мабуть, традиційно вважаючи, що іноземці краще знають. Тільки така позиція явно програшна і дуже небезпечна. Сліпа віра в силу міжнародних інституцій може зле пожартувати з Україною. По-перше, нею скористається ворог, бо не треба бути наївним, вірячи, що в міжнародних структурах відсутні російське лобі й агенти ФСБ. РФ має достатньо можливостей впливати на висновки, блокувати рішення згаданих інституцій, і скандал із касетними боєприпасами це підтвердив. По-друге, ніколи не варто забувати, що порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого. Як твердить військовий експерт Валентин Бадрак: «Захід сьогодні пішов шляхом відсторонення, відгороджен­­ня від України і підготовки до відбиття агресії на кордонах НАТО». Але й це ще не все. Іноземні експерти на неформальному рівні зізнаються, що в самому Альянсі вже вагаються з приводу того, чи буде спротив Росії згідно з його статутом у разі атаки на країни Балтії. Всі ж бо розуміють, що це може стати початком Третьої світової війни. Цивілізований світ не хоче війни і робить усе, щоб її уникнути, і його можна зрозуміти. Але ми не маємо іншого вибору, як воювати й перемогти. У цьому ключовому пункті наші інтереси, на жаль, різняться, тому треба припиняти жити ілюзіями і слухати поради добрих друзів.

Військово-політичне керівництво України нарешті мусить зрозуміти, що жодної серйознішої допомоги, ніж санкції від Заходу, наша країна не отримає, і леталь­­ну зброю також. Захід не захищатиме Україну, йому це не треба. Стурбованість – будь ласка, застереження, моніторинг, звіти, та що завгодно, але не війна. Виграти війну українці повинні самі. А міжнародні місії та спостерігачі, поза сумнівом, потрібні. Вони можуть працювати в умовах перемир’я, і їхнє завдання – моніторити припинення вогню, але за умови, коли це припинення справді має місце.

Роман Малко, Тиждень