Горе. Невже воно не всенародне?
Якщо листопад, то український
Такої думки ще нема в класичних ЗМІ та у «світовій павутині», але її з почуттям вини висловила по телефону знайома вчителька хімії з Донеччини, пише Галицький кореспондент.
Зустріла вона нещодавно свого колишнього учня, який зараз воює на боці… ДНР і питає його: «Коли вже припиняться ці обстріли? Коли, хлопче, прийде мир?»
«У листопаді. Головне, аби укропи пішли у наступ, широкомасштабно. Тоді нашим треба буде протриматися зо дві години, а потім нам допоможуть і нарешті розіб’ють всю цю українську орду», – відповів той.
Стара «пісня» та й годі! Здається, що так про почуте подумає кожен, хто бачив наш парад незалежності 24 серпня. Це було саме те, чого українцям не вистачало давно, – свідчення, що ми відбулися, що у нас є не просто хлопці в потертому камуфляжі, та ще й не їхнього розміру, а справжні – вишколені, міцні духом і тілом бійці, готові до останнього стояти за святе. До слова, дуже гарно і змістовно висловився про це журнал «Фокус»: «Ну що, Путін, подивився парад? Нервуєш?
Це тобі не ряджені козаки-пітекантропи, які зубами відкривають банку пива. Бачив наших хлопців? Красивих, спортивних, озброєних…
Розумні очі, вольові скули, засмага. Не іспанська засмага, для тебе більш звична, а донецька!
Бачив, як, маршируючи, вони не завжди попадали в такт? Це тому, що вони не на плацу місяцями крокують. Вони зі справжньої війни.
А знаєш, скільки серед них етнічних росіян, на яких ти помилково розраховував? Тисячі! Вони всі залишили своїх жінок, дітей, рідні домівки. І стали солдатами, тому що ти не можеш піти до психоаналітика. То підеш у Гаазький трибунал».
Але поки такого не сталося, треба прислухатися і до бравад про листопад та тому подібне (а раптом це витік інформації). Бо в арсеналі Москви, де вилуплюються різні медіакачки, на озброєнні не лише вони, важка техніка і ракетно-зенітні комплекси. В її гібридній війні аж ніяк не слабшає інформаційна, пропагандистська складова, завербована програмувати наші голови на постійний страх, паніку і зневіру. А при таких вібраціях навіть найміцніший організм близький до паралічу, не кажучи вже про ослаблений війною. Тим паче, коли вона палає у твоєму рідному місті, на твоїй вулиці чи вже у твоїй хаті.
Скільки ще таке терпіти?
Знову дзвінок. Цього разу з Зайцевого – контрольного пункту в’їзду (та виїзду) в зону АТО. Побудували його недалеко від Артемівська за польським зразком. Звичайно ж, для зручності людей. Розширена транспортна смуга, зроблені так звані «кишені» для заїзду машин, встановлено по три контрольні кабінки в обидва боки руху, щоб кілька машин одночасно могли проходити перевірку і не створювати багатогодинних черг.
«Прообраз Польщі дійсно є. Та здебільшого все по-українськи», – зателефонувала днями сім’я, яка за добу до того вирушила з Івано-Франківська до Донецька. В дорозі зупинялися лиш кілька разів, щоб поїсти та дати батькові перепочити від керма. Поспішали, аби вранці наступного дня уникнути довжелезної черги до пункту пропуску. На жаль, не вдалося. О сьомій ранку, образно кажучи, вже двокілометрова змія із машин повзла в бік Артемівська. Це означало, що до пункту пропуску рухатися десь сім-вісім годин. Оскільки з батьками їхали на Донбас двоє малолітніх дівчаток, то заради них тато зробив доволі вітчизняний крок. По вільній смузі проїхав далеко вперед, там знайшов у щільній шерензі машин водія, який за 300 гривень погодився пропустити земляка попереду себе, і вже майже потирав руки від удачі. Та… Як тільки турботливий батько почав спрямовувати передок свого буса в загальний автоланцюг, як зчинився страшенний галас. Дві особливо емоційні жіночки погрожували лягти під колеса машини-порушниці народного порядку, бо з ними, буцімто, взагалі їдуть діти-інваліди, один хлопчик прооперований і вони навіть президентові не дали б проскочити у них перед носом.
Здійнявся такий гамір, що втрутилися два військових зі складу працівників КПП. «Не загострюйте ситуацію, будь ласка. Всі хочуть додому», – доброзичливо порадили вони. Батьки дівчаток щиро вибачились перед людьми, і мати надривно спитала у вояк: «Скажіть, коли вже це все закінчиться?» – «А це ви питайте у себе і таких, як ви!» – несподівано жорстко відреагував один із офіцерів.
Від змісту та інтонації цих слів, мабуть, всім, хто їх почув, стало дуже сумно. Бо, по-перше, військові дії тривають, і не видно їм кінця, оскільки жодна з ворожих сил з різних причин не в змозі досягти своєї мети. По-друге, всім, хто повертається на окуповану частину Донеччини, прозоро дають зрозуміти, що від саме їх громадянської позиції значною мірою залежить ситуація. Але як на неї впливати, якщо перед тобою дуло ворога? По-третє, потік людей на схід України – це здебільшого гіркий доказ того, що у них не вийшло деінде облаштуватися як слід. Одні не знайшли роботи, з якої можна було б прогодувати сім’ю, інші – житла, за яке спроможні платати. А на Донбасі у них є хоча б свої стіни (якщо вціліли). Крім того, декого знову кличуть на роботу.
Але ці люди ще не знають, як їх там зустрінуть, яку риторику перед ними розгорнуть. На жаль, як тепер кажуть, на материковій Україні багато хто з переселенців вже почув про себе чимало неприємного та надумано гидкого. Хоча, наприклад, на Прикарпатті залишається понад дві тисячі тимчасово переміщених осіб і більшість дуже вдячна всім, хто в лиху годину їх підтримав та допоміг, чим зміг. Навіть якщо виникають питання, хіба їх гострота може зрівнятися з тим, що на сході стріляють, трощать, вбивають?
Однак віра в життя перемагає – донбасівці повертаються додому. Та це далеко-далеко не всі, хто в останні серпневі дні збільшував черги на тому ж пункті пропуску Зайцеве. Тут і зараз дуже багато осіб, які, як ми вже писали, живуть за принципом: їмо з долоні України, та кохаємо сусіда. Вони перетинають лінію розмежування, закуповують недорогі, порівняно з російськими, українські харчі і того ж дня повертаються в свою «молоду республіку». А наша доросла країна, як мати невдячних дітей, гірко зітхає: мовляв, це ж наші громадяни, з часом вони все зрозуміють.
А ви як гадаєте?
Україна мінус Донбас?
Є багато щирих українців, які б не ставили знак питання в кінці цього речення. Я серед тих, хто твердо його кладе. Першопричина, мабуть, у тому, що мій батько в свої молоді роки був в числі тисяч галичан, які своїм горбом за копійки зміцнювали промисловість Донбасу. Мова йде про тих заробітчан, які, на відміну від нинішніх, складаючи гроші для себе, власними руками зміцнювали свою країну, нарощували її потужність. А не чиюсь.
Батько тоді завербувався на Макіївський металургійний завод. До цього часу згадує, яка там була важка праця і яке щире спілкування між людьми – звідки б вони не походили. То що, тепер це все забути, заводи занедбати чи комусь віддати? Можливо, «старший брат» про це тільки мріє. Бо чому на мапі кремлівської Новоросії – всі промислові регіони України? А нам індустрія вже не потрібна?
Нещодавно я мала про це розмову з робітником надсучасного стану Макіївського філіалу Єнакіївського металургійного заводу (ЄМЗ). Тут випускають прокат, що відповідає найвищим світовим стандартам. «Чужим нічого не дамо. Досить того, що свого часу ми дозволили Ахметову порізати частину нашого підприємства на металобрухт, зробити завод філіалом. Та, слава Богу, те, що залишилося, працює, дає людям заробіток, а державній казні України – тверду валюту», – сказав співрозмовник. І зауважив таке: колектив позитивно сприйняв звістку про те, що ЄМЗ свою юридичну адресу з Єнакієвого змінює на Маріуполь. Це для того, щоб жити і розвиватися, а не готуватися до смерті в республіці, яку ніхто не визнає.
Звичайно, є і такі люди, які анітрохи не раді цій переадресації. Їх все-таки тягне туди, куди їх не запрошують. Вони вже очікують чергового референдуму – цього разу про приєднання ДНР до Росії. І не думають, що якби В.В. цього дійсно хотів, то взяв би їх до себе ще навесні минулого року, коли вони проголосували, по суті, за вихід з України. На жаль, таким людям, а вони, крім російського, більше нічого не читають і не дивляться, зараз нема змоги втолкувати, що сусід їх просто використовує, щоб свою істерію відносно всієї України прикрити начебто законними вимогами частини її народу. І від імені цієї частини ставити вимоги та вирішувати за всю нашу країну.
Але минеться. Саме з вірою в це повертаються в регіон вугілля та металу українці, які рік тому покидали його з надією, що приборкати норовливого вдасться дуже швидко. Та сьогодні ми всі усвідомили: ще потрібен час. Тож спокутування гріхів продовжиться. Відносно зруйнованого Донбасу, у кожного вони свої – у тих, що змушені туди повертатися, і у тих, хто жив та живе далеко чи близько за межами цього анклаву радянської свідомості. Але ж і з нашою нібито проєвропейською свідомістю не все гаразд. Бо, як розповідає сім’я, про яку згадано вище, було дуже боляче бачити, що в той трагічний час, коли на сході гинуть військові і мирні люди, в мирних містах України, які довелося проїздити, до пізнього вечора в будній день горіли модними люстрами бутики, тріщали від напливу людей кавʼярні, гриміла музика і нічого не нагадувало про війну – всенародне горе. Чи воно не всенародне?
Марія ПАЛЮГА
Донбас – Івано-Франківськ
На світлині: Сумний караван на схід
