Історії з АТО. “Кіборг” з Коломиї розповів про життя в окопах

Олегу Ткачуку, молодшому сержанту 90 окремого аеромобільного батальйону всього 21 рік.

На війні він з перших місяців, відчув і побачив багато, зокрема пройшов легендарний Донецький аеропорт. Нині приїхав у відпустку до рідної Коломиї, пише Репортер.

– Олеже, зараз багато говорять про поствоєнний синдром. Чи змінив тебе цей рік?

– Я не задумувався. Рідні кажуть, що змінився. Справді, повертатися важко. Бо там, на передовій, у всіх одна задача, всі одним повітрям дихають, а тут в які двері не постукаєш – зачинено. Замість відпочинку в час відпустки військовим доводиться бігати від установи до установи. Ніхто толком не пояснить, які документи треба здати на статус учасника бойових дій, отримання пільг, поступлення до вишу. Деякі махають рукою, мовляв справа марна…

Звісно, проти того, що ми пережили на передовій, це не проблеми. Та, якщо вдуматись: стоїмо ж не просто за свою державу, а за її розвиток. Тому й так дошкуляє та сама бюрократія, а ще коли всередині країні політики влаштовують свої власні підлі «войнушки».

– На фронті вас добре забезпечували?

– Скажу одне: якби нам допомагала лише держава, ми б їли кору. По суті забезпечують лише пальним і боєкомплектом, а от із харчуванням гірше. Наприклад, останнього разу нам на 12 бійців привезли 30 яєць, 10 блоків води, хліба й палку ковбаси. Це – на тиждень.

Місяць наш взвод був без генератора. Доводилось бігати заряджати рації й телефони на інші позиції. Я не знаю, чому машина матеріального забезпечення армії така неповоротка, але складається враження, що ми чиновникам і не дуже потрібні.

А волонтери вже більше року тягають нам овочі, м’ясне, засоби гігієни, екіпіровку, спецзасоби розвідки й таке інше. Виникає запитання: навіщо нам така структура, як Тил Збройних сил України, якщо майже вся тилова робота тримається на волонтерах і простих українцях?

– Зараз волонтерської допомоги не поменшало?

– За цей час і в людей фінанси вичерпались, і самі волонтери, напевно, втомились. А тут ще й закони приймають, які обмежують їх у діях. Якщо закон про волонтерство мав на меті унеможливити шахрайство, то для цього у нас є СБУ – нехай би займались.

– В окопах і нині сварять командування?

– Так. Я, наприклад, не бачу цілеспрямованості в їхніх діях. Це не діло, що військовим доводиться витримувати артобстріли й не давати відсіч. Мирні угоди не діють на сепаратистів – про це не говорить тільки лінивий. Але є речі, які мені досі не вкладаються в голові.

Так, у грудні 2014-го ми заїжджали на Донецький аеропорт через сепаратистський блокпост. Розпорядження командування було взяти два магазини патронів. Сепаратисти нас перевіряли. Ми їхали туди під конвоєм ворога і повертались на ротацію так само. Сепаратисти сипали нам в обличчя образи і закиди типу «І чим вам ваша Україна допомогла? Що ви захищаєте? Ви своїй країні не потрібні!». Вони не застосовували зброю, але такий стан речей дуже підриває бойовий дух. Керівництво АТО мало б це зрозуміти і не ставити військових в умови прямого морального й психологічного тиску ворога. Бо до збройного конфлікту ми були готовими, а до подібних речей чоловіку важко звикнути.

Недобре й те, що ми не отримуємо новин. Нема жодних повідомлень про ситуацію в секторі А, епіцентрах передової та й загалом в Україні. До прикладу, про події в Мукачевому я дізнався через чотири дні, коли їхав додому у відпустку. Коментувати ті події не берусь, але бачу, що ДУК «Правий сектор» воює ефективно, вони відчайдухи і все здобувають собі в бою. А на політичному рівні важко розібратись, чия правда.

– Якась сумненька в нас вийшла розмова, може відлякати і без того переляканих. Що б ти хотів сказати тим, хто тікає від повістки?

– Боягузи! Я поїхав на передову в 20 років. Не чекав повістки – пішов добровільно. Перевівся з військової частини в Коломиї на Житомир. Після підготовки нам видали зброю, захист – і на Костянтинівку. Нікому там не легко, війна є війна. Але якщо ти чоловік, і природа дала тобі силу більшу, ніж у жінки, то в потрібний момент ти мусиш її захистити. Фестивалити й пиячити – здоров’я є, красуватися перед дівчатами – гонор є, тікати за кордон гнути спину на чужинця принципи дозволяють? А не пустити ворога, який хоче роздерти Вітчизну на шматки, сил нема?

Відривайтесь, хлопці, від спідниць. Як чуєте, що не зможете воювати, беріться до справи в тилу. Бо ж які ви тоді чоловіки?!