Історії з АТО. Невідомий боєць з Яворівки

Руслана Зварича, 43-річного мешканця Яворівки Калуського району, мобілізували у березні цього року. У квітні він відправився в АТО. А далі рідні місяць не мали з ним зв’язку.

Вже не знали, що й думати. Випадково в інтернеті побачили фото пораненого бійця, яке виклали дніпропетровські волонтери. То був Руслан. Зараз чоловік у львівському шпиталі, чекає на ще одну операцію. Він – найважчий поранений на Прикарпатті.

Про біду, яка спіткала їхню родину, розповідає мати Руслана Зварича. З пані Галиною «Репортер» зустрівся біля калуської РДА. Вона якраз мала занести туди документи. Проста сільська жіночка, говорить втомлено, постійно плаче.

До нас підходить волонтер «Громадського координаційного центру допомоги учасникам АТО Калущини» Степан Курник. Передає пані Галині 500 євро. Каже, про її сина розповів яворівський священик, а ці гроші передали з діаспори. Підписує документи, дає їй квитанцію. Чоловік говорить, якби не діаспора, «було б дуже сумно».

Жінка стискає гроші в долоні, дуже дякує. Навздогін каже, що поставить свічку за здоров’я.

«Якби не молитва та онуки, то здуріла б», – зітхає пані Галина.

Згадує, як син отримав повістку, якраз рубав дрова біля будинку.

«Приходить до хати з тою писулькою і каже: «Буду йти. Не буду ховатися».

У Яворівці вони жили удвох, тримали худобу, господарювали. Руслан розлучений, має 20-літнього сина, раніше працював у пожежній.

«Він мені у всьому помагав, – розказує пані Галина про сина. – Дуже акуратний і до порядку. На подвір’ї, в хаті – чистота. За нього в селі жартували – «в кожен кут». Зараз трава на загороді заросла, сусіди говорять, нема Руслана, аби порядок навів. Ой, нема…».

У березні в калуський військ­комат з Русланом поїхали ще 11 чоловіків. Звідти його відправили на півтора місяці на навчання у Яворів (Львівщина). Руслан служив у 24 бригаді, був старшим стрільцем.

Мати каже, що перед тим, як їхати на схід, його на три дні відпустили додому.

«Був дуже тривожний», – говорить мати.

Ще з поїзда зателефонував їй, сказав, аби не переживала, але якщо щось, то най пробачить його за все. Тоді вона востаннє чула його голос.

Десь з місяць від Руслана не було жодної звістки. Телефон мовчав. Рідні ходили у військкомат, у РДА, до калуських волонтерів – ніхто нічого не знав. Казали чекати. І так день за днем.

«Одного разу порадили мені вказати особливі прикмети – чи є шрами, татуювання, – розповідає пані Галина. – Боже, а я вже й не знаю, що думати! Де вони будуть його шукати, невже по моргах? Було страшно, не можу передати. Сказала, що колись собі циркуляркою відрізав мізинець на лівій руці».

Наприкінці травня пані Галині зателефонувала невістка і сказала, що знайшла Руслана. Побачила фото в інтернеті, яке виставили дніпропетровські волонтери, мовляв, розшукують рідних пораненого бійця, який без свідомості. Рідні впізнали Руслана.

Про біду вже знали всі – у військкоматі, РДА. Пані Галина каже, помогли поїхати до сина у Дніпропетровськ та перевезти його до Львова.

Там Руслан Зварич чекає ще однієї операції. Йому мають вставляти імплантат у праву частину голови розміром 15х15. Адже осколками від снаряду йому знесло чи не половину голови, лівий бік – нерухомий. Руслан майже не говорить і мало що пам’ятає.

Біля нього постійно ходить його молодший на сім років брат Микола. Пані Галина розповідає, що у Миколи 12 % зору, якраз з дружиною поробили документи, мали їхати до Польщі, аби заробити йому на операцію. А тут таке…

«Я також була біля нього, – каже мати. – Півдня сиділа. А він ні слова не сказав. Просто дивився в одну точку. Чи впізнав мене, не знаю. Думала, він за мною буде доглядати на старості, а то я буду. А як мене не стане? Але Микола телефонує, що Руслан іде на покращення, трошечки рухає ногою, але ще не ходить. Молодший возить його у візочку по території, як малу дитину».

P. S. Зараз Руслан Зварич є найтяжчим пораненим з Прикарпаття. Для тих, хто хоче допомогти бійцю, картковий рахунок його матері:

5168755503157543
(Зварич Галина Іванівна).