Капелан з Прикарпаття про страх, передову та обстріляли з “градів”


23 Серпня 2015, 05:18
Військовий капелан — нова професія, яку освоюють українські священики. На фронті ці люди воюють не зброєю, а словом — підтримують солдатський дух, знають про всі проблеми хлопців, їхні страхи та розчарування, розраджують у важкі хвилини.
Саме капеланів найбільше чекають на передовій. І поки в Україні на законодавчому рівні і в правовому полі не врегульовано питання військового капеланства (наказ Міністра оборони про капеланську службу було підписано тільки 27 січня 2015 року), священики добровільно несуть капеланське служіння в зоні АТО. Нещодавно зі Сходу України повернувся капелан Івано-Франківської митрополії УГКЦ, настоятель парафій сіл Кадобна та Завадка отець Володимир Олійник. На жаль, особисто зустрітися із військовим капеланом — через його зайнятість — до виходу номера газети напередодні 24-ї річниці Незалежності України не вдалося, тож кореспондент “Вістей Калущини” поспілкувався з отцем по телефону та використав при написанні матеріали КМТ, зокрема передачу “Знайомі незнайомці” з Вірою Голубовською. 
 
Цьогоріч минуло 25 років з початку священичої дороги о. Володимира: священичі свячення він отримав у 1990 році з рук владики Софрона Дмитерка. “У 1995 році, — пригадує, — я вперше поїхав військовим капеланом у військову частину у м. Очаків, щоб освятити її, — разом із представниками району, яких моряки з підшефної частини запросили в гості. У 1988 році на місці, на якому стояв пам’ятних Леніну, вирішили збудувати капличку. Я освятив те місце і світлий хрест, який встановили. А згодом щороку, аж, здається, до 2002-го, приїжджав до частини, правив у капличці, охрещував неохрещених, вінчав подружжя, навертав до Бога дорослих і малих. Було відрадно бачити, що там, на півдні держави, багато українських патріотів, що шириться віра в Господа Бога”.
 
І ось, через 19 років отець Володимир — знову в лавах капеланів. “Знаєте, у 90-х, коли ми відроджували могили Січових Стрільців, я думав: всі кажуть: вони — герої. А якими вони були? І мені пощастило побачити справжніх героїв сьогодення — під Луганськом та Донецьком. Я бачив справжніх патріотів України,які готові віддати за свою державу життя. Це водночас і сильні та відважні мужчини, і прості, щирі люди, які також є вразливими, які також мають душі, тож потребують духовного наставника. 
 
Вперше на буремний Схід я поїхав у травні 2014 року, — розповідає о.Володимир, — був капеланом-добровольцем у третьому окремому мінопіхотному батальйоні 24-ї окремої механізованої бригади (за це душпастерство о. Володимир нагороджений пам’ятним хрестом “Воля”, подяками та грамотами, — авт.). Чи боявся, коли їхав туди? Звісно, що так. Але внутрішній голос підказував: “Мусиш їхати. Ти повинен бути там” і з благословення Владики Володимира Війтишина, департаменту капеланства УГКЦ я вирушив у зону бойових дій. Було страшно, особливо на початку подорожі. Бо ж розумів, що їду не на відпочинок, а на війну. Але коли приїхав до Харкова, познайомився з отцем Ігорем, який супроводжує священиків до частин, тобто постійно перебуває в небезпеці, , трохи заспокоївся. А коли потрапив до частини, побачив вояків, котрі чекали на мене, відчув себе немов удома. До таїнства Сповіді зголосилося багато хлопців, тож о. Ігор залишився на ніч з нами: допомагав мені сповідати. Вранці ми відправили першу Службу Божу й запричастили тих, хто сповідався. До речі, перший престол військової церкви солдати змайстрували з ящиків від боєприпасів, обрусом стало чисте простирадло. І так я відслужив два тижні в польовому храмі. Зранку та ввечері — Служби Божі, а вдень — праця та молитви, бесіди з вояками”. 

“Капелан має бути при кожному батальйоні”

 
“Їдучи на Схід вдруге, — зазначає отець, — я вже не боявся. До речі, цього разу я їхав уже офіційно — як капелан, зареєстрований у Генеральному штабі України. Відповідно до спільного розпорядження Міністерства оборони України та Департаменту капеланства УГКЦ, у зоні проведення бойових дій капелан повинен працювати не менше місяця-півтора. Планується, що згодом при кожному батальйоні введуть посаду військового капелана. Для цього семінаристів спеціально навчатимуть духовної та військової науки. 
Вважаю, що це правильно: аби кожен батальйон мав свого священика. Капелан у війську замінює солдатам і матір, і батька, і брата, і сина. Хлопці під час бою, опісля дуже потребують духовної розради. Зрозумійте, навіть досвідченим бійцям, яким доводиться вбивати, в яких гинуть побратими, важко не втратити самовладання і силу духу. Солдати повинні відчувати, що з ними — Бог, а поруч — слуга Господній — священик. Солдати мають мати людину, з якою можна поговорити, яка змолить за тебе молитву, благословить, яка допоможе повернути переконання, що вони рухаються у правильному напрямку, що вони роблять праве діло”.
 
До речі, капелан не має права брати до рук автомата. Його зброя — це тільки хрест і слово Боже. Як зазначає священик, найнебезпечніше — це їздити від блокпосту до блокпосту, адже тоді капелан — чудова мішень для ворожого снайпера. Тож, як наголошує священик, буде правильно, коли капелан буде при кожному батальйоні. 
“Під час свого другого перебування  на Сході, — продовжує о. Володимир, — я був капеланом кількох батальйонів, тож побував у кількох районах Донбасу. Дуже приємно було зустріти там тих, кого знаю особисто, — бійців з Калуша, Кадобни, Завадки та ін. Взагалі на передовій багато хлопців із Західної України. Так само із наших областей багато капеланів — мужніх та саможертовних. Я щиро захоплююся роботою о. Ореста із колодіївського монастиря, який на передовій провів майже рік. І вірю, що перемога буде за Україною, якщо є такі мужні солдати і такі самовіддані капелани, яких я зустрічав на Сході”. 
 
“Ми разом молилися, і снаряди пролетіли мимо”
 

“Який момент священичого служіння у зоні бойових дій для мене був найважчим? Напевне, той, коли блокпост обстріляли з “Градів”. Одного разу, будучи на передовій, я залишився ночувати в гарній капличці — хлопці зробили її з любов’ю, трохи вкопавши в землю. І десь о третій годині ночі підняли тривогу. До мене прибіг солдат, я схопив каску та документи, і ми кинулися в бліндаж. Разом із бійцями, які там зібралися, ми голосно молилися — “Отче наш” та “Богородице Діво”. І снаряди пролетіли мимо. Наступного дня я відправив Службу Божу, освятив бліндаж та всі окопи. 

Зі сходу я привіз маленьку часточку хреста. 3 вересня 2014 року поблизу села Перемога Новоайдарівського району загинуло майже 80 осіб — наших бійців, мирного населення. Все було спалене. Все. Залишився тільки великий світлий хрест. Хіба ж це не диво Боже? Господь посилає нам знамення, що Він — з нами, і ми обов’язково переможемо!” 

Восени Володимир Олійник збирається на Схід знову: “Якщо буду здоровим, — каже, — якщо мене покличе Україна та делегує департамент капеланства, я не буду стояти осторонь. Хоч і не молодий уже, проте є завзятість, бадьорість, щира любов до України та бажання нести слово Боже там, де цього потребують”.