Не вбити митрополита

Тепер уже остаточно зрозуміло, що цього пам’ятника не може бути. Такого і там, де було задумано. І такою ціною. Тепер це вже було би самогубством, а що може бути страшнішим від убивства самого себе. Після того, як виникло таке непорозуміння, єдиним шляхом порятунку мав би бути делікатний відступ. Такий, щоби вся ця історія якомога швидше забулася. Бо ж не для того наша греко-католицька Церква так підняла свій авторитет у часи революції, щоб настільки бездарно його втратити.

Загалом церква не любить революцій, оскільки є найдавнішою інституцією, для якої час вимірюється іншою міркою. Звідси і певний когнітивний дисонанс – включившись у боротьбу з тиранією, підтримавши ідею повстання громадянського суспільства, трохи важко сприйняти те, що це суспільство, це громадянське суспільство, ці громадяни почнуть намагатися впливати не тільки на злочинну владу і корумповані суди, але ще й наважаться з цими своїми ідеалами суперечити ієрархам такої прадавньої організації, як рідна греко-католицька Церква.

Але що поробиш. Громадянське суспільство вже існує. А за проїзди треба відповідати. Вся ця запланована масакра навпроти столичного собору Юра мусить привести до найпростішого рішення – з цим проектом треба цофнутися, бо цей проект – проїзд, бо він веде до війни, а не до миру. Здається, що це очевидно.

Усе поставлено на такі слизькі рейки, що їхати ними не слід попросту з огляду на техніку безпеки. Нема чого ризикувати добрим іменем заради задоволення якоїсь гордині. Надто слизько. І це прагнення реваншу колишніх підпільників, і нападки на тих, хто намагається принести у наші краї не зовсім зрозумілу комбатантам освіту, науку, модернізацію, і якісь київсько-януковичівські уявлення про величність  і  кошториси.

Натомість важливо не убити Шептицького. А це так легко зробити, влаштувавши йому мавзолей. Але митрополит Шептицький – не до мавзолею, де має  значення розмір, а не сенс. Шептицький має жити серед нас, а не бути витісненим на периферію свідомості монументами, які забирають все живе, залишаючи до диспозиції лише примарну монументальність.       

Проблема полягає у тому, що Шептицький – кажучи сленгом гуцулів – був світованом і модарем. Тобто, світовим чоловіком і новатором. А проблема полягає у тому, що світована і модара  такого масштабу тепер мусять оцінювати, вшановувати, пояснювати, привласнювати люди зовсім іншого масштабу. Нема тепер таких завеликих, як він. Не кажучи вже про світованів і модарів.

Ясно, що пам'ятник потрібний. Ясно, що це варто зробити тепер (хоч це намагання зробити саме тепер тому, що не відомо, як далі буде, має у собі щось від невіри, від зневіри). Але ж не так – всупереч громадській думці, помпезно, дорого, убивчо і нищівно. Ще й страшенно архаїчно. Того, хто випереджував свій час, намагаються відкинути у естетику, яка була сумнівною вже на початку минулого століття. В якийсь ампір і колоніальне бароко. Таке можна собі ще дозволити у Києві, на лівому березі – раз уже дранг нах остен – завалити пів гектара сосен і поставити їм двадцятиметрового митрополита, аби вгадували, хто то.

Але не у столиці, не у Львові, не перед вікнами улюбленого ним Новаківського.

Сучасний пам’ятник має ставити питання, бути медитацією, а не нав’язувати відповідь на питання, яке ніхто навіть не збирається ставити, слугуючи файною точкою для зустрічей, пива і скейтів. У сучасних пам’ятників безліч можливостей. Може бути будь що – кілька кедрів з Яйка, кілька фотографій на шклі (а Шептицький, хоч і був фотозіркою, переважно знятий у дивовижній близькості з іншими людьми, заради яких він насправді був), кілька фраз у стежках скверу….   Можна й на коні – адже він був кавалеристом, а ще – чого, мабуть, не зробив жоден інший у світі – об'їздив на конику з візитаціями усі гуцульські парафії. Але найкраще би було зробити митрополита Андрея у візочку, яким він – немічний тілом, але повносправний духом – користувався в своє останнє десятиліття.

Тільки через малість ми маємо шанс прийняти його велич.