Нове — добре забуте старе

Із приємністю прочитала в одній із газет публікацію про «укропівки» для українських військових. Зокрема, що нові головні убори стилізовано під ті, які носили січові стрільці та бійці Української Галицької Армії (пізніше — Карпатської Січі).

Дизайн «мазепинок» був розроблений майже 100 років тому — в 1916-му. «Мазепинцями» росіяни називали українців-самостійників. А оскільки українцям почуття гумору ніколи не бракувало, то так назвали і свої каптурики. Бійці армії УНР, які воювали у 1917—1920 рр. на землях центральної і південно-східної України, носили «петлюрівки», що нагадували англійську модель кашкета. А вояки УПА — «петлюрівки» та «бандерівки» (в одній моделі поєднали елементи «мазепинки» і «петлюрівки»), пише Галичина

А тепер повернімося на ті самі 100 років назад. 1912 року через велике військове напруження в Європі (Австрія готувалась до війни з Росією) в Галичині створювали військові організації польської молоді, чим скористалися й українці. Головний січовий комітет, який тоді розташовувався в місті Коломиї, перебрався до Львова і був перейменований на Український Січовий Союз. «Січі» активно вчили й виховували українську молодь для боротьби за волю України, гартували її дух і готували до змагань (тогочасний термін для означення боротьби). 18 березня 1913 року у Львові на урочистих зборах на базі Українського Січового Союзу було засновано військове товариство «Січові Стрільці» як стрілецька секція Союзу. Кошовим товариства «Січових Стрільців» обрали адвоката Володимира Старосольського, а заступником — Дмитра Катамая, котрий у березні 1914-го очолює створену Союзом Стрілецьку секцію, що координувала розвиток таких військових секцій по всій Галичині.

Дмитро Катамай здобув знаність і авторитет, ставши 1911 року редактором друкованого органу радикальної партії  газети «Громадський голос». Ця львівська газета виходила чималим накладом і мала великий вплив на населення Львівського, Тернопільського та Станиславівського повітів. 

Серед моїх архівних записів є спомини нині 89-річної Ганни Скомської—Красій із села Новосілки Тлумацького району, котра згадувала, як її батько разом з іншими чоловіками села щотижня сходилися до читальні, де їм уголос читали цю газету. Чоловіки потім розходилися по домівках і переказували почуте своїм родинам, а газету передавали у наступне село.

Очоливши редакцію «Громадського голосу», Дмитро Катамай друкував у газеті низку статей про важливість національної боротьби за здобуття незалежності, залучав до роботи  авторів, які також відстоювали ідеї будівництва незалежної держави. 1912 році Дмитро став членом генеральної старшини товариства «Січ». Його призначили на посаду генерального обозного. Після призначення головою Стрілецької секції він разом з іншими членами секції в квітні 1914-го підготував підручник під назвою «Правильник Піхотинця» — перший військовий підручник українською мовою.

Саме в той час Дмитро Катамай розробив проект шапок-«мазепинок» для січовиків, а пізніше — українського січового стрілецтва. Називали ці шапки «катамайками» від прізвища автора проекту. Крім цього, він долучався до створення січових одностроїв, займався питанням екіпірування майбутніх вояків.

Окремо Д. Катамай розробляв проект військових перстенів УСС. Уперше питання про випуск сталевих перстенів з відповідним написом «Війна 1914-1916» обговорювали на нараді старшин УСС на горі біля Нижніх Верецьків (тепер — с. Нижні Ворота на Закарпатті) 7 грудня 1914 року. Проект виготовлення їх було одобрено. 

У павільйоні українського легіону в 1917 році на військовій виставці у Відні продавали, крім відзнак та кокард УСС, ці самі воєнні перстені, розроблені Дмитром Катамаєм. Доходи від їх продажу йшли у фонд допомоги сиротам, вдовам та інвалідам УСС.
Підсумовуючи сказане, хочу з гордістю наголосити, що знаний військовий, громадський діяч, публіцист і автор відомих нині «мазепинок» Дмитро Катамай народився 1887 року в селі Ямниці поблизу Станиславова. Помер 1935 року і похований у Відні (Австрія). Слід віддати належне його землякам — у селі в жовтні 2013-го з нагоди 125-річчя від дня народження було відкрито пам’ятну дошку Дмитрові Катамаю і видано невелику брошуру про нього (з неї взято частково інформацію для цієї публікації).

Насамкінець додам, що коли Ямниця вшановувала пам’ять свого славного земляка, ніщо не віщувало того, що всього за декілька місяців для України стане актуальним усе те, чому присвятили 100 років тому свої життя і діяльність Дмитро Катамай і його однодумці. Дякувати Богу, за ці 100 років ямницька, прикарпатська і вся українська земля не перестала  родити патріотів, воїнів, захисників. із небуття повертаються й українські військові однострої, легендарні військові дружини.