Три сонечка мами Марії
Перед хатою стоїть трактор, цвітуть, посаджені дбайливими руками господині, крокуси, подвір’я прибране й охайне. Так само все до ладу і в хаті. А від недавнього часу тут оселилося ще й щастя. Потрійне — родина Панчишиних із Підмихайля створила прийомну сім’ю, взявши на виховання трьох хлопчиків.
Тільки прочиняються двері, одразу три пари допит- ливих оченят заглядають у шпарку. Спершу боязко, а після запевнень, що забирати їх від мами не буду, з цікавістю і допитливістю. Не відходять від Марії Панчишин ні на крок — ходять “хвостиками”, що б вона не робила. Всюди з нею. Обіймають, туляться, роблять компліменти, кажуть, що вона в них — найкраща! І — чекають з нетерпінням на тата з роботи.
— Особливо найменший Коля, — каже Марія Богданівна, — на хвилинку без мене не хоче залишитися. Навіть спить з нами в ліжку. Часто і старші приходять посеред ночі і просяться спати з нами. Хоч і мають свої ліжечка й окрему кімнату.
Доки ми ведемо розмову з прийомною мамою, діти починають ділити цукерки, принесені спеціалістом служби у справах дітей Калуської РДА Іванною Василів, звіряють, аби всім дісталися однакові. Розглядають обгортки, надкушують. Одне слово, діти. Миколці в травні виповниться 3 рочки, Іванкові — 5, а найстаршому Степанку — 7. А стільки вже горя цій малечі довелося пережити! Діти жили впроголодь, тинялися без догляду, зазнали жорстокості й насильства від, здавалося, найріднішої людини — жінки, котра їх народила. Іванко каже, що тітка (інакше біологічну матір і не називає), в котрої жили до мами з татом, била ланцюгом, закривала у темній кімнаті — підвалі, не давала їсти. А ще — “пила, а потім хиталася”. Біологічна мати жила зі співмешканцем, котрому взагалі не було діла до чужих дітей. Це — лише невеличкий епізод із життя малюків. А були, впевнена, й інші. Бо ж старші хлопчики не знали букв, не вміли рахувати, погано говорили. Але, на щастя, їхнє життя кардинально змінилося на краще в сім’ї Панчишиних.
“Продамо трактор і беремо трьох!”
Історія створення прийомної сім’ї така неймовірна, що нагадує кадри із кінофільму. Марія Богданівна та Михайло Богданович побралися 17 років тому. Обоє — з багатодітних родин. Окрім Марії, в сім’ї було ще дві сестри і брат. У Михайла — двоє братів. Тож, поєднавши долі, мріяли і собі про радість батьківства. На жаль, не склалося. А роки йшли, тож наважилися на те, аби взяти на виховання прийомних діток.
— Не скажу, що це рішення було миттєвим, швидше, думали довго, тож крок усвідомлений, — розповідає Марія Богданівна. — Років зо п’ять жила з думкою, аби взяти на виховання дитину. Але все не наважувалася. Дякую людям, котрі допомогли щирими порадами і підтримкою: о. Богдану Челядину, сусідові Ігорю Пробоїву, сестрам і братові. А особливо — чоловікові Михайлові. Сама б я точно не наважилася.
Як вирішили, почалася процедура створення прийомної сім’ї. Родину спершу відправили на навчання, відтак — пошуки дитини. До речі, мріяла сім’я Панчишиних про голубооку дівчинку, цікавилися, приглядалися. А взяли трьох козаків.
— На сайті “Сиротству нет” побачили дівчинку, котра перебувала в Надвірнянському дитбудинку, — розповідає Іванна Василів, спеціаліст служби у справах дітей Калуської РДА. — Порадилися з Марією Богданівною, вона вирішила їхати знайомитися з дитиною. Ми отримали направлення і поїхали в Надвірну. То був кінець жовтня 2014 року. Але, як з’ясувалося на місці, дівчинка має серйозні проблеми зі здоров’ям. На зворотній дорозі у телефонному режимі дізналася, що у центрі соціально-психологічної реабілітації дітей в Івано-Франківську є троє хлопчиків. Вирішили заїхати туди, бо ж — було по дорозі. Напевно, нашою дорогою тоді розпоряджалася доля.
Як тільки приїхали до центру, що в Івано-Франківську, Степанко підійшов до пані Марії, обійняв і запитав: “Мамо, а коли Ти мене забереш до дому?”, і серце жінки розтало.
— Не скажу, що одразу наважилася на виховання трьох, — пригадує нині жінка. — Були дні вагань. Поїздка з чоловіком до центру. Але після того, як найменший Миколка обійняв Михайла, попросився до нього на руки, розтануло і його чоловіче серце. Потім було ще кілька поїздок, і роздуми, роздуми, роздуми… І після кожної поїздки — сльози: плакали хлопці, коли я їхала, плакала і я за ними. Пам’ятаю, думала, двох “потягнемо”, трьох — ніяк. Прийшла до служби у справах дітей, а вони кажуть, мовляв, уявіть, як буде самотньо одному в дитбудинку без рідних братів. Я й здалася, зателефонувала чоловікові, розповідаю йому це. А він мені у відповідь: “Берем трьох. Як не вистачить грошей на утримання сім’ї, продамо трактор!” Так ми наважилися на трьох. Така, напевно, наша доля. Так покерував Бог! І вже 15 грудня, після всієї “паперової” роботи, хлопці переїхали до нас.
Разом зустрічали Новий рік, разом готували 12 пісних страв на Святвечір. Разом молилися, а діти, напевно, вперше пробували кутю.Разом святкували Степанкове день народження — різали торт, пригощали гостей. Хоч минуло не так багато часу, діти вже встигли освоїтися. Тож — самі показують кімнату, свої ліжечка, шафки, іграшки. А ще — не можуть нахвалися одягом, який їм купила мама до Пасхи: костюми, сорочечки, пояси, светрики, курточки — все акуратно поскладано. В цьому одязі діти підуть святити вербові гілочки і пасочки.
Вони і зараз ходять до церкви, а ще — щовечора моляться. Коля показує, як треба хреститися, як треба чемно поводитися в церкві. А середній Іванко так полюбив Служби Божі, що, каже, як виросте, обов’язково стане священиком.
За кілька місяців діти стали рідними
Звісно, все так легко пишеться, але велика родина — це не лише багато радості, а й чимало турбот: хлопці то щось поламають, то розпишуть хатні стіни, то “почубляться”, але подружжя справляється. Хоча дечому дітей доводиться вчити майже спочатку. А ще — привчати до життя в сім’ї.
— Спочатку хлопці поводилися боязко, сиділи тихо, — пригадує Марія Богданівна. — Як приїхали з пакетиками в руках, так з ними і ходили всюди, боялися десь залишити. Коли щось давали їм із солодощів, ховали до тих пакетиків, зберігали. Навіть спали спершу з ними, тримаючи в рученятах. Ледве ми переконали, що можуть ставити в шафки свої речі, бо ж у кожного є своя, і ніхто звідти нічого не братиме. До речі, проблема була і з їжею — скільки ставила їжі на стіл, стільки з’їдали. Давилися, але їли, скільки могли. Зараз вже звикли трохи. А я вже вивчила, що хто любить їсти, стараюся їх тішити тими стравами. До речі, й хлопці допомагають. Стоять біля мене, просять, аби показувала, як готую. Що можуть, пробують робити самі: намащують канапки, перевертають налисники. Навіть маленький Коля вже знає, що в магазині треба придбати. І не забуває, що таткові треба обов’язково не забути купити каву, бо він її любить.
Побувавши в цій сім’ї, можна з упевненістю сказати, що назва прийомна сім’я — виключно формальність, а фактично — це звичайна сім’я, в якій панує злагода, любов і Боже благословення. Для хлопчиків за ці кілька місяців Марія і Михайло стали рідними. Мамою і татом називають з перших днів. А досі, каже Іванко, жили у “тьоті”, в якої їм було зле. Тож тепер, напевно пам’ятаючи ті часи, увесь час просять, аби батьки не віддавали їх нікуди. А подружжя й не думає про таке.
— З Божою допомогою справляємося. І якби мені сказав хтось зараз віддати хлопчаків, я б вже не віддала, бо за ці кілька місяців стали для мене як рідні. Не скажу, що легко, але все роблю з радістю, тож втоми не відчуваю, — каже Марія Богданівна. — Хоч і цілий день практично на ногах.
Розпорядок дня у пані Марії став насиченим і майже традиційним: приготувати сніданок, погодувати, відвести старших до школи, прибрати в хаті, попоратися по господарству, приготувати обід, зустріти дітей зі школи. А далі — навчання: від того, як зав’язувати шнурівки — до вивчення шкільної грамоти. Є вже й перші результати: Степан, який не знав жодної букви, вже вивчив алфавіт, навчився трохи писати і рахувати. Іван почав вчитися з охотою. Навіть найменший Миколка хоча б раз на день приміряє шкільні ранці старших братів і запитує, коли і він сяде за шкільну лаву. А нещодавно підійшов до мами і заплакав. Коли та запитала, що трапилося, відповів, що хоче мати дівчинку-сестричку. А “купити” її можна в магазині, він знає. Тож, можливо, історія матиме продовження…
