Типовий «правосек» з Франківщини Олександр Доцяк

23-річний Олександр Доцяк із села Іваниківка Богородчанського району завжди мріяв про армію. Не дочекавшись повістки, вступив у ДУК «Правий сектор», аби потрапити в АТО. Воював у Пісках, був поранений. Коли одужає, то хоче повертатися.

«Репортеру» він розповів про вишкіл «правосеків», психологічні та фізичні випробування, про побратимів і людяність.

Сашко – дуже балакучий, багато жартує, сміється. Крізь русяве волосся помітно пробивається сивина. Лише минулого четверга йому виповнилося 23. Поруч сидить його мама, пані Леся. Каже, в жовтні просто поставив її перед фактом, що їде до столиці записуватись у ДУК «Правий сектор».

Сашко розповідає, що там усе дуже серйозно. Співбесіда, перевірки. Хлопці, які повернулися з передової, штатні психологи буквально засипають добровольців питаннями: «Чого вступаєш? Навіщо тобі Донецьк? Чи розуміють, якщо поранення, то соцдопомоги не буде?». Записували шрами, татуювання – аби впізнали в разі чого. Психологічно було важко, каже Сашко, не всі витримали.

Після співбесіди новобранців відправили на навчальну базу «Десна» (Чернігівщина). Там усі підрозділи ділилися на чоти. Серед добровольців – і молоді хлопці, і старші – за 60 років. Пригадує дядька «Світанка» – геть сивого діда, який бігав швидше за молодих. Зараз він на фронті.

Чоти постійно поповнювалися новими людьми, якісь з’єднували, бо чимало людей не витримувало фізичного чи психологічного навантаження.

«Із тих 27, які були зі мною на співбесіді у Києві, лишилося вісім, – говорить Сашко. – Як далі не можеш, то прос­то збираєш речі і на КПП. Там ні з ким не церемонилися. Я мамі казав, аби не признавалася, де я. А якщо виженуть?».

Окрім фізпідготовки було багато теоретичних та практичних занять з тактики, топографії, артилерійського коректування, ідеології, рукопашного бою, загальновійськової підготовки. З усіх цих предметів складали іспити. Потім командири вже визначали – відправляти бійця на передову чи ні.

Саме чекання для більшості бійців було найважчим, каже Сашко, бо вчилися два з половиною місяці. Про передову просто мріяли, у прямому значення цього слова.

А швидше туди могли відправити тих, хто мав навики коректувальника, або займався альпінізмом, бо треба було лазити на вишки, а також донецьких, бо ті знали місцевість.

«Ми тренувалися на базі разом зі строковиками, – говорить Доцяк. – Вони вважали нас придурками. Ми рахували дні, коли потрапимо на передову, а вони – коли додому. Такі два різні світи».

Сашко багато розповідає про побратима-артилериста «Рудого». Він із Білорусі. Був на Майдані, а тепер пішов воювати. Додому повертатися не може, бо там на нього заведена кримінальна справа. «Усе казав, якщо наведемо порядок у себе, то дійде черга й до них», – переповідає слова побратима Сашко. Ще розказує про «Шахматіста», з яким сильно здружився. Той обіцяв матері Сашка за ним дивитися. Потім просив у неї пробачення, що не вберіг.

У Піски Сашко потрапив за кілька днів до нового 2015 року. Був артилеристом. На передовій пробув півтора місяці, поки 11 лютого його не поранило. Посікло осколками й мало не відірвало ногу. Вона трималася лише на сухожиллях. По рації викликав хлопців, які його витягали з-під обстрілу. В лікарні у Красноармійську Сашко потрапив до франківських медиків. Від них пані Леся дізналася, що з сином, що він буде жити і ногу врятували. Зараз Доцяки хочуть віднайти тих лікарів і подякувати.

Далі – місяць лікування у Дніпропетровську, операції з пересадки судин і шкіри, реанімація. Пані Леся постійно була поруч. Теж із вдячністю й захватом розповідає про тамтешніх медиків, які переживали за кожного бійця. А ще – про безперервні паломництва бабусь, дітей і волонтерів з пиріжками та іншими солодощами. Інколи навіть доводилось їх відганяти, бо пораненим потрібен був спокій.

Згадує старенького дідуся, який привозив свіжого молока. Стукав у палату, хтось виходив, він наливав молока і йшов в іншу палату. Пригадують кримчанку, яка втекла з шістьма дітьми у Дніпропетровськ, вдень працювала на базарі, а ввечері пекла пиріжки для хлопців. Потім разом з усіма своїми дітьми приносила ті пиріжки у лікарню. Якісь жінки зі швейного цеху пошили хлопцям нижню білизну, штани, шорти на защіпках, аби легко й безболісно вдягати чи знімати.

«Там люди якісь геть інші, – говорить Леся Доцяк. – Вони не такі, як ми. Ми щось дивимося, придивляємося, цінимося. У них нема часу, через відчуття близькості війни. Там життя швидше. Ми чомусь думаємо, що ми кращі, – ні! Ми гірші, бо байдужі».

Ще пані Леся не може забути, як Сашко лиш робив перші кроки, а до нього приїхали побратими. Підбігли, мало не висли на ньому.

«Я відганяю, лупцюю, кричу: «Він хворий!», – розповідає мама бійця. – А вони радісно: «Він живий!». Я ніколи не розуміла, чого Сашко так туди рвався. Тепер зрозуміла хто такі добровольці. Я би дуже хотіла жити поруч з такими людьми. Я б була спокійна».

Доцяки дуже вдячні небайдужим людям, які присилали посилки в лікарню. По селі, райрада виділила гроші на лікування Сашка, але від грошей вони відмовилися, кажуть є хлопці, які більше потребують цих коштів.

Зараз Сашкові потрібна якісна реабілітація. Майже чотири місяці він по міліметру вчився згинати коліно. Тепер потроху намотує кола на саморобному велотренажері. Він якнайшвидше хоче одужати і повернутись. А як інакше? Там «Рудий», «Шахматіст», інші.