Влада не здатна запропонувати ідею, як перетворити цю війну на переможну, – Юрій Андрухович

У своїй колонці на "Збручі" відомий письменник Юрій Андрухович міркує про причини невдач із мобілізацією на Галичині.

Мої неофіційні розмови з деякими офіційними особами загалом підтверджують повсюдно розлиті чутки, ніби мобілізація на західноукраїнських землях відбувається радше мляво, а Закарпаття й Гуцулія взагалі ледь не провалюють її. Достатньо промовистим у цьому сенсі став і виплеск на наших теренах велетенського числа агітаційних біґ-бордів на тему «не хочеш градів у себе під хатою – йди воювати на Донбас». Біґ-бордів такого й подібного змісту нині уздовж автодоріг Франківщини дослівно через один. Це схоже на здушений крик відчаю й не може не викликати в пам’яті крилатий вислів мого знайомого художника «Ой недобре це, хлопці, недобре».

Звичайно, цьому є передусім просте суто географічне пояснення. Для мешканців наших теренів Донбас і справді незрівнянно віддаленіший, ніж країни ЄУ. Враховуючи відносно невисокі поки що темпи, з якими росіяни просуваються в західному напрямку, в западенських чоловіків ще є можливість вичекати, придивитися, внутрішньо та матеріально підготуватися до затяжної партизанки і наростити сякі-такі приватні запаси міцності на заробітках у Польщі або Чехії.

Проте дуже суттєвою є, на мій погляд, інша причина, яка доповнює згадану: починаючи з другої половини серпня, ми отримуємо з фронту лише погані новини. Це та ціна, яку доводиться сплачувати за «дипломатичний успіх» обидвох мінськів. Військо, яке перестає йти в наступ, не може розраховувати на піднесений патріотично-моральний дух і високий престиж. Воно, щиро кажучи, розкладається. Сяк-так стримувати ворога, в міру можливостей повільно задкуючи, – це не зовсім те, що мотивує до приєднання й участі. Ніхто не хоче брати участі в поразках. Ніхто не хоче бути використаним у пасиві – в обороні, котлі, оточенні, полоні. Ніхто не хоче загинути саме у програній битві. Та навіть і ногу втратити краще у переможній.

Ця правда така ж універсальна, як і та, що перемагати подобається всім. Якби українська армія наступала, та ще й на всіх можливих напрямках, звільняючи крок за кроком міста, посьолки й села «рідного нам Донбасу» і відкидаючи ворога дедалі ближче до лінії російського кордону, то – можете не сумніватися – перед військкоматами, зокрема й на Заході, шикувалися б черги. Чоловіки за природою своєю великі войовничі забіяки, українські серед них не останні. Але вони – як би висловитися м’якше – не мають великої довіри до тих, хто їх нині мобілізує. Й не тільки тому, що останні, за чутками, не вміють ними командувати, продовжують розкрадати військове майно, розтринькують валюту на списаний мотлох і користуються електронною поштою rambler.ru

Бо є й головне: вони не здатні сформулювати ідею, як перетворити цю війну на переможну. Вони віддали ініціативу і зв’язали себе, а заодно й армію, по руках і ногах, потрапивши в пастку «нормандського формату». І через це у війні з Росією їм тепер доводиться покладатися не на себе, а на тих, хто цієї Росії боїться навіть більше за них. З такими боязкими друзями й ворогів не треба. Небагато здобудеш у такому партнерстві, але багато втратиш.  

Тому черги перед військкоматами є на сьогодні картиною такою ж нереальною, як і переможний наступ на Донбасі. А вся хріновина цієї ситуації в тому, що тільки друге може спричинити перше й ніяк не навпаки.             

З усього вищенаписаного не випливає проте заклик до наступу й активних бойових дій. Час на нього було втрачено багато місяців тому, коли втома від руйнувань ще не була такою всеосяжною, а гіркота поразок такою токсичною. Що натомість мало б, на мій погляд, відбуватися, поки на це дозволяє теперішнє, як його називають, крихке замирення, – це терміново зміщувати акцент із «відвоюємо Донбас» на «переможемо у війні». Якщо навесні і частково влітку минулого року ці речі були загалом тотожні, то сьогодні віддаль між ними неухильно збільшується. Отже, слід чітко уявити собі, що саме на цей час ми повинні вважати своєю перемогою. Й не просто повинні вважати – що справді нею стане.

Перемога, як ми знаємо, визначається досягненням цілі. Ціль у Путіна така, що його перемогою стане з допомогою «повернутих до складу України деенер-еленер» (а можливо, й узгоджених заради «крихкого миру» міжнародних ґарантій) заблокувати наш прозахідний курс до НАТО та ЄУ. Відповідно нашою перемогою стане протилежне – забезпечення цього курсу і якомога швидше просування ним.

Тож будьмо уважні – хлопці з деенер-еленер кажуть, що вже готові їхати до Києва на обговорення якоїсь нової української конституції. План Путіна неухильно виконується. Чи існує в нас контраплан, як не вмерти за Донбас? 

Збруч