Юрій Андрухович про недодану вартість

Новий блог відомого письменника Юрія Андруховича.

Останнім часом, відповідаючи на запитання деяких наших журналістів, я дедалі частіше змушений коментувати їхнє припущення, що сьогоднішнього випробування Донбасом не існувало б, якби ми давали йому, Донбасові, більше культури. Тобто що ми, українські митці, свого часу недодали донбаським людям концертів, книжок і лекторіїв. От вони у відповідь і взялися за зброю.

Я згоден: культури явно недодали. Проте не тільки Донбасові. Хіба її достатньо на Черкащині й Сумщині, Миколаївщині й Житомирщині, у Львові та Києві? «Ви уявляєте, – почув я недавно, – в Дебальцевому десятиліттями не було жодної книгарні! І тепер там хазяйнують бойовики». Але ж, кажу я, в Донецьку книгарні були і є. Й там також хазяйнують бойовики. З чого випливає, що бойовики і книгарні не зовсім зрозуміло між собою корелюють.

Проте мої співрозмовники переважно продовжують вести свою лінію. Схоже на те, що освічені й патріотично налаштовані люди активно взялися за конструювання чергової ілюзії: нібито Донбас обов’язково буде відвойовано через культурну активізацію чи то пак – назовімо річ її власним іменем –  експансію. Те, що нам для початку слід було б суттєво наростити експансію суто мілітарну, на яку, чесно кажучи, нас іще довго не стати, якось до уваги не береться. Зате митці, інтелектуали та інші «володарі дум» укотре виявляються крайніми в тому, що зарозуміло «не приділяли уваги», «не засукували рукави», «не перли плуга», «не їздили на Схід», чим і провокували в загалом ментально розмитому донбаському населенні сепаратистський хід думок та антиукраїнську чутливість.

Ця концепція, на мій погляд, є ще однією версією славнозвісного «почуйте Донбас» – щоправда, у трохи видозміненому варіанті «розмовляйте з Донбасом». Гуманістичний пафос такого підходу не може не імпонувати. Але, крім пафосу, є ще реальність.

Культура надзвичайно важлива. Це банальність, я знаю. Я вдаюся до цієї прописної істини лише для того, щоб заспокоїти: мені в жодному разі не йдеться про заперечення культурного активізму в суворій боротьбі за зміни нашої країни на краще. Я нітрохи не піддаю сумніву роль митців у формулюванні сенсів, з якими нам необхідно попри все жити далі.

Але жодний культурний активізм не спрацює сам по собі – і найперше без досягнення хоча б мінімуму економічної свободи. Так, це відгонить марксизмом. Однак наша проблема в тому, що в українській реальності марксизм, чорт забирай, досі актуальний. На Донбасі ж і поготів. У нас не вийде звільнити донбаських людей від рабства самими лише перформенсами, віршами й патріотичними концертами. А тому відповідальність митців у цій справі – діло, відверто кажучи, десяте. Вона йде далеко позаду після відповідальності політиків, законодавців, урядовців, чиновників, прокурорів, суддів, а передусім – відповідальності генералів та офіцерів. Людей Донбасу слід визволяти успішними бойовими діями, а відтак негайним запровадженням інших норм існування, найперше – насадженими згори елементарними громадянськими (зокрема й економічною) свободами.   

Їздити «на Схід» – як у переносному розумінні, так і у прямому – митцям і загалом культурним діячам, напевно, треба. Але не стільки задля Донбасу, скільки задля себе самих: це корисний досвід і непогане самооновлення. Проте сподіватися в цьому процесі місіонерських подвигів і чудодійного «навернення до українства» є ділом радше наївним. Якщо мешканці Слов’янська чи Краматорська, попри формальну присутність у своїх містах української адміністрації, жодним чином не відчули себе вільнішими, якщо вони не відчули себе вільними до такого ступеня, щоби сприйняти цю волю як безумовну цінність і бути готовими її відстоювати, то ніякі фестивалі, читання і спектаклі погоди не зроблять.

Цілком можливо, що розв’язанням своєї гібридної війни Путін випередив нас років на десять – п’ятнадцять. Саме за цей час на Донбасі могла сформуватися критична маса переважно лояльного щодо України покоління дещо вільніших людей. Проте цілком можливо, що й не сформувалася б. Адже такому формуванню цього вільнішого покоління завжди стояла на заваді тамтешня феодальна п’ята колона, що починаючи з 2010 року, стала ще й центральною владою. І щоб усунути цю владу від панування вже не тільки над її реґіоном, а й над усією країною, нам знадобився цілий Майдан.

Тепер, звичайно, ситуацію загнано у значно жорстокіший триб – зі злочинами проти людяності, наприклад. І якщо заради якогось ефемерного «порозуміння» та «примирення» задля не менш ефемерної «територіальної цілісності» вони, ці злочини, з доброї волі Києва та всіх нас залишаться непокараними, то це стане найнищівнішою з поразок України.

Й отут митці та вся інша «культура» справді відповідальні. У сенсі чуйного пильнування за тим, щоб цієї поразки з нами не сталося.

Збруч