Зеленський, Charlie і «пророки»

Версія про те, що Кадиров заслав в Україну своїх людей - чи то викрасти Зеленського, чи то залякати - цілком правдива. Антон Геращенко, що озвучив її, людина не чужа в МВС і знає, що пише. І після сюжету про повалених ленінів і Рамзана, що плаче, цього слід було очікувати.

Махнути кулаком, коли немає аргументів - це так «по-рассейски».

Зеленський тоді навіть вибачився (правда, як сам уточнив: не перед Кадировим, а перед чеченським народом). Але кремлівську медіа-молотилку це не спинило. «Комсомольськая правда» нацькувала на Зеленського соратників головного мурзи кремлівського кагана. Мовляв, «Кадиров - політик», і йому якось «не з руки», а ось «на самій Україні знайдуться чеченці, які образу Кадирова сприймуть як образу чеченського народу» і розберуться з «хрипатим блазнем». Що вони зроблять з артистом, навідників з «КП» «за великим рахунком не надто турбує».

Але, думаю, справа не в Кадирові і не в Леніні. Просто, по-перше, дуже довгий час навпроти прізвища Зеленського в списках друзів «Русского мира» ФСБ ставило жирну галочку. Починаючи з давніх «Великих українців» у Шустера і закінчуючи образливим тролінгом Ющенка, Тимошенко і нинішньої влади, артист робив те, що не могло не подобатися Кремлю. А у всіх записних вітчизняних патріотів він спричиняв ідіосинкразію і набув репутації українофоба, якщо не гірше.

Вважалося, що для Зеленського гроші дорожчі за батьківщину. Влітку, коли він виїхав до Москви на зйомки фільму, російські ЗМІ тріумфували: «втік від мобілізації». Але він успішно повернувся. Поїхав виступати в АТО і дав інтерв'ю путінським ЗМІ, де популярно пояснив, чому припинив запрошувати на «Квартал» російську попсу і навіщо їздив з концертами до «карателів» в Маріуполь - «якщо ми відмовимося від таких концертів, ми одразу повіримо, що в нас «шматка країни немає». І ще: «Я радий, що люди в Маріуполі повірили захисникам, українським солдатам. Багато хто справді повірив, що ці хлопці захищають нашу батьківщину». Після цього як його лиш не називали в РуНЕТі. Порівняли навіть(страшно подумати!) зі всеросійським позбавленцем і «націонал-зрадником» Андрієм Макаревичем!

Що сталося з Володимиром? Напевно, те ж, що й зі всіма нами. Коли розумієш, що ця війна не чужа, а цілить в тебе і твоїх близьких, це прочищає мізки.

А потім, як пам'ятаєте, був донос в Слідче управління РФ, де Зеленського поставили в один ряд зі ще однією палкою спільницею «хунти» - Адою Роговцевою, за перерахування на потреби ЗСУ відповідно 1 млн і 52 тис грн. заробленого в Росії гонорару. (З приводу Ади Миколаївни, думаю, стрес у ФСБ був ще більший - це майже як Пушкін в рядах «Айдару»). Була ще спроба підпалу машини Зеленського, фейки про його буцімто побиття ображеними українськими «росіянами» і т.п.

Втім, до подібного ми звикли. А ось засилання спеціальної диверсійної групи для підриву «Кварталу» - це щось нове. Невже фронтмен гумористичного шоу така велика птиця? Адже не Ярош. І навіть не Коломойський! Чого ж так бояться у ФСБ?

Сміху, звичайно. І це друга і головна причина. Я не великий шанувальник творчості Зеленського, деколи його гумор, дійсно, ледь дотягує до поребрику. Але - інколи це смішно! І те, що він не рідше (а по-моєму, навіть частіше) висміює українських політиків, додає йому глядачів в Росії! І це небезпечно для Кремля! Адже починають сміятися над двійниками Порошенка і Яценюка, а закінчують дружним реготом над Путіним. Тобто зазіхають на святе!

А, як казав один з героїв відомого романа Умберто Еко, близький до інквізиції: «Справжній вірний не має права сміятися, він має благоговіти». А ще слухати, обожнювати і поклонятися.

І не те, щоб путінська пропаганда не намагається поставити гумор на озброєння, прирівняти до «граду». Намагається. Але що це за гумор, якщо тексти потрібно погоджувати в ФСБ? У результаті буде як у іншого героя з іншого твору: «Хай палій шипить і волає, голуб миру летить».

Сміх - річ некерована, і сенси, що викликають його, бувають закладені так глибоко, що жодній Конторі Глибокого Буріння не добратися. І, найголовніше, він,  як ті дивні риби в спа-лікарнях, виїдає мертвечину тоталітаризму, але не чіпає живу плоть демократії. Тому тоталітарні режими та ідеології вважають за краще не змагатися в сатирі, а полювати на сатириків.

Про «Сharlie» ви пам'ятаєте. Це наочний приклад. Тільки там йшлося про пророка, що зійшов на небеса, а в наших випадках - про людину, що вважає себе живим пророком на шостій частині суші.

А був й інший великий Charlie - Charlie Chaplin, що зняв в 1940 році оскароносний фільм-пародію на Гітлера і, згідно з легендами, зарахований до ворогів «номер один» диктатора. І був ще один ворог №1 з армії сатириків - данський художник Херлуф Бідструп, який прикрашав газети світу на диво смішними коміксами про фюрера (і в якого авторові цих рядків пощастило брати інтерв'ю).

Чи можна порівнювати нашого Вову з геніями? «Який час на дворі, такий месія», - писав поет. Та й технологи інші. Але є й спільне. Можливість інтелектуально змагатися з тираном і перемогти його завжди спокушала справжніх майстрів. Навіть якщо це й загрожувало їм загибеллю. І, слід сказати, що деспоти зазвичай програвали.

Чи ризикне Зеленський піти далі? Отримати Оскара за римейк «Великого диктатора»? Звичайно, політичний гумор «Кварталу» треба підтягнути - він частенько далекий від інтелектуального. Але ж і «ла-ла-ла» - річ не витончена, а як заводить! Якщо ж розраховувати на росіян, вирощених на «нашій раші», «кривому дзеркалі» та інших «аншлагах», то може бути це саме те.

І, власне, мова не про нього, а про сміх, сатиру, яких так потребує наше воююче цивільне суспільство. Всенародної зброї проти ворога і водночас - вражаючого антидепресанту для тих, кому сьогодні важко.

Де наше міністерство наступального сміху, скорострільних реприз і міжконтинентального анекдоту? Я, мені здається, можу назвати кандидатуру на вакантну посаду міністра.

Євгеній Якунов, Укрінформ