Зі Сходу на Захід: як подружжя з Луганська відкрило ресторацію у Франківську

Дар’ю та Олега мені порекомендували для інтерв’ю як переселенців. Виявилося, що вони виїхали з Луганська ще навесні 2013 року. Спершу – до Львова, а згодом – до Франківська. Відкрили студентське кафе в Інституті туризму, а три місяці тому – ресторацію «Комільфо».

«Перспектив не було»

У Франківську родина мешкає вже півтора року. Саме тут їм вдалося відкрити власну справу. Тож на питання, що привело їх до міста, відповідають: робота, пише Уфра

В Луганську Олег і Дар’я понад десять років працювали в ресторанному бізнесі.

– Ресторанна справа – це наше. Я шеф-кухар, а Даша займається ресторанним обслуговуванням. У цьому маємо досвід. Тому й відкрили не будівельну компанію, а ресторан, – каже Олег.

У студентській їдальні в Інституті туризму подружжя намагається пропонувати цікаві страви за помірними цінами: «Я знаю, які продукти можуть надати об’єму, смаку, де що поєднати, використати цікаві сучасні назви». Напівжартома згадую мафіни й чізкейки, на що Олег серйозно відповідає:

– Так, і чіабату італійську печемо. Спартаки, медівники, круасани, і навіть курячі шашлички на грилі. Можуть же бути в сезон курячі шашлички за помірною ціною, правильно?  Але студент – це такий споживач, якому завжди дорого.

Їдальня діє також як навчально-виробничий комплекс для студентів, де проводять майстер-класи. Олег пригадує, як навчали студентів готувати океанічну рибу дорадо. Сьогодні у «Комільфо», зітхає, боїться навіть думати про рибу. Мінтай не запропонуєш, а ціни на ресторанну рибу непомірно високі.

Ідея ресторації «Комільфо» в тому, що все виготовляють власноруч: хліб, морозиво, вареники, квас, лимонад.

У закладі затишно, грає спокійна музика. В інтер’єрі – елементи провансу химерно поєднуються зі слідами попереднього закладу – золотим ліпленням на стінах. Але відчувається, що спокій цьому місцю перейшов від його власників.

Дар’я:

– Люди в Івано-Франківську люблять просто зайти на каву в заклад, люблять спілкуватися. В Луганську такої звички не було. І ціни досить високі – ресторани орієнтовані на фінансово забезпечених. Тому люди переважно ходять туди на свята, – порівнює Дар’я. Чоловік додає:

– В Луганську власники  ресторанів – у вугільному бізнесі, бізнесі копанок. Щоб у тому місті себе реалізувати, треба дуже багато грошей. Перспектив не було.

Це одна з причин, чому подружжя не сильно вагалося, чи виїжджати до Львова, щойно виникла можливість.

– І ще в нас молодший син аутист. У Львові є заклади, які могли б допомогти. В Луганську не було, – каже Олег.

«Краще купити телевізор…»

В Луганську родина мешкала в самому центрі міста, поруч із будівлею СБУ. Хоч поїхали з міста ще у травні 2013 року, Луганськ часів АТО Дар’я бачила на власні очі.

– Востаннє я була в Луганську минулого року, в червні, коли було перше перемир’я на десять днів. Потрібно було вивезти з міста автомобіль та деякі речі. Тоді сепаратисти забирали хлопців і машини на блокпостах. Тому ми вирішили їхати вдвох із дівчиною брата.

Приїхали потягом. Провідник дивувався: «Дівчата, всі виїжджають, а ви в Луганськ їдете». До Луганська їхали всього дві чи три людини на весь вагон. Ми тоді швиденько впоралися, за один день. Виїжджали з міста через  Трьохізбенку, Новоайдар, бо Металіст уже обстрілювали.

Чи було страшно? Трошки. Але то нічого.

Запитую, чи не сумують за містом, у якому прожили все життя. Дар’я і Олег замислюються. Погоджуються на тому, що, хоча дитячі спогади про рідне місто й приємні, та сучасний Луганськ їх не влаштовував.

– Я б не сказала, що Луганськ – погане місто. Але дуже посереднє.  Люди там були переважно задоволені тим, що мають. Не хотіли ніякого розвитку: є в мене робота – і я більше нічого не хочу.

Більшість людей навіть не виїжджала ніколи з Луганська та області. Їм стає того, що мають, а дізнатися щось більше, трошки далі, їх уже не цікавить. Краще купити телевізор, ніж поїхати щось подивитися.

Ми, хоч і їздили по Україні, але західніше Києва до переїзду не були ніколи.

Зрештою, Дар’я зізнається, що завжди хотіла виїхати з Луганська.

– Я чомусь зовсім не сумую за містом і навіть за людьми. Всі близькі друзі виїхали, ми з усіма бачимося, їздимо до них, а вони – до нас.

Тут, в Івано-Франківську, земляки знайшли нас за номером машини. Приходять: «Це ваша машина? – Так. – О, ви з Луганська! А ми з Донецька!

Найбільше чіпляє те, що батьки лишилися там. І діти хочуть поїхати до бабусі. Але батькам вже по сімдесят. Своя хата, своє все – куди вже їхати? Ціле життя провели там, і в такому віці вже немає ні бажання, ні сил щось змінювати.

Олег міркує вголос. З одного боку, Луганськ продовжує бути їхнім містом. Але є те, що відштовхує:

– Після цих подій – як обрубало.  Як наплювали в душу. Такий брєд нагородили… І люди такі зараз, аж гидко.

Кілька слів про Франківськ

Наприкінці розмови Олег іде по справах, а я розпитую Дар’ю про враження від Івано-Франківська. Чи зручно й приємно тут жити?

На що жінка пригадує історію, яка трапилася з нею в місті:

– Нещодавно щось сталося з колесом. Ми спинилися, увімкнули аварійку. І якийсь чоловік, що проїжджав на бусі, зупинився, спитав, що трапилося. Подзвонив знайомому майстрові.

Багато таких випадків. Чесно, в Луганську я такого не пам’ятаю. Більшість живе тільки своїм життям і власними справами. Такого, щоб просто допомогти, рідко зустрінеш.