Городенківський сотник
«В останній розмові з Сергієм Дідичем ми пожартували, обговорюючи бачене на «24-му каналі» інтерв’ю з ним: мовляв, наговорив на десять літ тюрми. А вийшло, що на вічність...»
Він повставав сам і закликав інших воювати з тою владою, яка щойно вмила свої руки в крові патріотів. Він ще так багато міг би зробити для свого краю. Як сумно і страшно говорити в минулому часі про людину в розквіті сил. Хоч ім’я Героя України Сергія Дідича вже увічнено в Городенці: нині його іменем названо одну із центральних вулиць міста, є подання на присвоєння імені героя й школі в його рідному селі Стрільчі, яке Сергій так віддано любив. Він відстоював інтереси громади як депутат Городенківської районної ради, займався долею урочища «Деренівка», котре вже десятиліттями використовують як районний полігон для твердих побутових відходів.
Не було тижня, щоб Дідич як голова районної організації ВО «Свобода» не переступив порогу редакції городенківської газети «Край», маючи щоразу нові пропозиції та ініціативи. Зрештою, під його керівництвом за останні роки були й пікетування доріг, і боротьба за чисте довкілля, й відстоювання цукрозаводу. За його клопотання як голови комісії з питань соціально-економічних відносин та земельних відносин локалізували звалища, чимало зроблено для очищення берегів Дністра.
Трепетне ставлення до довкілля було притаманне Сергієві ще з дитинства. Про це розповідає колишній учитель Городенківської ЗШ №1 Ярослав Терлецький:
— Упродовж шести років, з п’ятого по десятий клас, я навчав Сергія географії. Він був активним учнем, але скромним і чемним, товариським, приємним у спілкуванні, не схильним до конфліктів. Умів працювати з колективом, брав участь у туристичному гуртку, посідав призові місця в обласних турнірах зі спортивного орієнтування. Коли ж заснували геологічний гурток, то брався за найскладніше — систему геологічної зйомки. Мав п’ятий результат на всеукраїнських змаганнях. Ми часто спілкувалися й після школи. То був розумний хлопець. Його цікавило все.
А ось обрав для продовження навчання Сергій Дідич ну геть не таку професію, що може пригодитися в Городенці, — вступив до Одеського вищого інженерно-морського училища. Звідти його призвали до армії. Служив у Прибалтиці, їхня десантно-штурмова бригада була першою, яку після десятилітньої «традиції» не відправили до Афганістану. Службу завершував аж в Амурській області. Опісля закінчив економічний факультет Львівського державного університету. Коли повернувся на рідні терени, працював бухгалтером у податковій інспекції, управлінні юстиції, спеціалістом районного відділу культури й туризму. Але манили Сергія простори, він якось фанатично любив природу. Це було частинкою його життя.
Вперше про очолюваний Дідичем громадський клуб мандрівників «Золоте руно» довелося почути на засіданні робочої групи з розвитку туризму в нашому краї. Там Сергій означив перспективи розвитку територіальних громад: «За великим рахунком, туристам, які сплавляються Дністром чи просто приїздять сюди на відпочинок, нема, крім води, що показати. А треба зважати й на багато інших речей, крім задоволення від чудових пейзажів дністрових берегів, скель, водоспадів». Так виникла ідея проекту розвитку придністровських сіл «Дністровський каньйон». Знайшов чимало однодумців, і вони разом вели активну роботу з популяризації відпочинку на Дністрі та в Дністровському каньйоні, поліпшення бізнес-середовища у селах, прагнули зацікавити людей підприємницькою діяльністю, закликали до активної співпраці між членами громади, бізнес-асоціаціями, громадськими організаціями. Щоб залучити до участі в розвитку Дністровського каньйону міжнародні програми і рранти, Сергій Дідич створив регіональний центр розвитку сільського туризму «Дністровський каньйон». Зв’язалися з фондами, що мають досвід успішної діяльності в сфері туризму, взяли участь у програмі TASIS. І хоч ці гранти не були бізнесовими, все ж відкрили перед нашим краєм певні можливості. Сергій разом із однодумцями організовував сплави Дністром, закликав керівників придністровських сіл розвивати щось особливе в громадах, щоб туристи мали чого зійти на берег, щоб гігієна, санітарні умови проживання були на належному рівні. Отож роботи в цьому напрямі ще непочатий край.
Коли ж торік у грудні розпочалися протестні акції в столиці, Сергій Дідич очолив районний Штаб національного спротиву. Боровся не на словах, а на ділі. Свої риси, організаторські здібності проявив активними діями на Майдані. Разом із головами фракцій районної ради Євгенієм Ротерманом, Богданом Дружкіним, іншими патріотами організовував поїздки городенківців до столиці. Сам був там майже весь час. Побратими стверджують, що Сергій жодної миті не сумнівався у своєму життєвому виборі, вірив у перемогу. Спочатку його обрали сотником самооборони на Майдані, а згодом — координатором групи «Захід». Дружина Галина була поруч із чоловіком, відповідала за забезпечення медикаментами. Вона передавала до Городенки запити, й необхідні ліки, одяг, засоби захисту, особистої гігієни звідти передавали до столиці.
Останнього свого дня, 18 лютого, Сергій Дідич вів свою сотню до Верховної Ради. Вранішня протестна хода передбачалася мирною. Про це раз у раз наголошували через мегафон. Колона з кількох тисяч чоловік рушила з Жовтневого палацу, перейменованого вже на «Свободу». Ось як про це оповідає один з активістів, житель села Чортівця Василь Грицанюк:
— Наша сотня йшла десь посередині. Усі в шоломах, але без зброї, хіба що біти. Хтось із побратимів мав бронежилети. Я був у звичайній куртці, навіть не захисного кольору. З боку Маріїнського парку за нами стежили солдати внутрішніх військ, «беркутівці». «Тітушки» почали закидати нас шумовими гранатами, димовими шашками, викликали на конфлікт. Ми не тікали, бо командири наголошували, що то мирна акція. Потім стало зрозуміло: «беркутівці» заблокували дорогу. Ми кинулися назад, а з тилу силовики вже напали, стали відтісняти колону. «Беркутівці» почали стріляти, то тут, то там падали поранені, ми не встигали їх підбирати, то їх військовики били, забирали в машини. Я опинився на площі біля Будинку офіцерів, забіг усередину. Там було організовано медпункт, просто на столах робили операції. Тут принесли надвірнянця з нашої сотні Тараса Угринюка, прооперували. Я почав зідзвонюватися з нашими, виявилося, що десь пропав Сергій Дідич. Оголосили про три жертви, я пішов подивитися. Обличчя одного було спотворено, залито кров’ю, впізнав його по статурі та чорних шкіряних рукавицях. Попросив показати бейджик, переконався, що то наш сотник... Якась наволоч кинула гранату, що розірвалася біля його голови. Прибула дружина Галина, судмедекспертиѕ В голові все перемішалося, ліку часу не було. З оточеного «беркутівцями» будинку нас визволяв народний депутат Олесь Доній. По троє-четверо забирали машини, ми мали звільнити Будинок офіцерів до шостої вечора. Такий ультиматум був. Разом зі мною вивезли ще двох поранених. Одного залишили в 17-ій міській лікарні, мені там же зробили укол, бо надихався диму, паморочилося, нудило. В якомусь офісі, переобладнаному під медпункт, зоставили прооперованого Тараса Угринюка, самі пішки пішли до знайомих. Наступного дня поїхали до Обухова. Там уродженка Надвірни Наталія Савинська-Хлиста разом зі своїм чоловіком Олександром прийняла нас. Я трохи відійшов і в четвер — знову на Майдан. Без амуніції, шолом загубив. Укріплювали барикади. Було дуже страшно. Але як бачиш, що вбивають твоїх товаришів, — готовий на все.
Надвірнянець Тарас Угринюк після важкого поранення ще не одужав, збирається на реабілітацію до Польщі. Розповідає, як його вже на землі ледь не до смерті забили «беркутівці», забрали телефон, потішившись, що «атработалі трафєй»:
— Якимось дивом викарабкався, добрався до під’їзду, але мене звідти витурили, видали «беркутівцям». Ті кинули в «автозак», знущалися, захотіли перевірити дію автошокера. Коли прийшов до тями, відчув, що лежу в калюжі крові, яка вже перетворилася на холодець. Якісь журналісти мене виручили, допровадили до Будинку офіцерів. Там прооперували, поруч десь лежав Сергій Дідич. Уже мертвийѕ Він планував запросити усіх побратимів після перемоги на рафтинг по Дністру. Там серед мальовничих краєвидів і мали фотографуватися... Я втратив найкращого друга. Слава Герою!
Сергієві Дідичу було 44. Непоправна втрата для батьків, дружини, сина Андрія, випускника Городенківської гімназії та Київського національного університету імені Шевченка, дочки ірини, гімназистки. Його побратими поклялися стояти до кінця за перемогу демократії, за зміни в державі, за європейський вибір України. Городенківець Андрій Дем’яненко підкреслює: «Це дуже велика втрата для нас. Сергій мріяв провести смолоскипну ходу містом на честь Бандери, Шухевича. На жаль, йому самому не судилося це здійснити. То на його честь у день його загибелі ті смолоскипи палали над Городенкою».
Депутат Городенківської міської ради Володимир Крох: «Не віриться досі, що втратив такого товариша. Неможливо уявити, що однієї миті обривається всеѕ Про городенківські справи, сесію районної ради ми говорили із Сергієм Дідичем останньої перед його загибеллю ночі. Я ще казав, що бачив його інтерв’ю на «24-му каналі». Жартував, що він наговорив собі на десять літ тюрми. А вийшло, що на вічність...»
