Мешканець Івано-Франківська не дає "вмерти" гуцульській дуді

Інструмент, на якому Віктор Левицький часто грає на стометрівці, такий забутий, що чимало перехожих дивуються, чого це музикант у гуцульському вбранні виграє на шотландській волинці. Лише одиниці знають, що це - архаїчна гуцульска дуда. Нещодавно з нею Віктор переміг на "Червоній руті".

Гуцульська дуда - улюблений старовинний інструмент Віктора Левицького, але далеко не єдиний автентичний, за відродження якого хлопець узявся останнім часом. Журі "Червоної рути" вразила також Вікторова гра на майже забутих флоярі, фрілці та гуцульскій лірі. До рідного Франківська хлопець приїхав аж з двома відзнаками легендарного фестивалю. Віктор став лауреатом двох перших премій у жанрі українського автентичного фольклору - у номінації "кобзарсько-лірницьке виконавство" та "сольна інструментальна музика".

Для мене конкурс не був надто важливим, бо фольклор - це не конкурсна музика, - розповідає Віктор. - Важливо було показати, що є такі інстурменти і давня гуцульська традиція жива". Музикант не лише відроджує давні мелодії, але й робить архаїчні музичні інструменти власними руками.

У пошуках автентики

Віктор Левицький за фахом програміст. Працює за спеціальністю, але каже, що його завжди притягувала старовинна музика. Наразі хобі і робота співіснують цілком мирно. "Важко сказати, в який саме момент з’явилося бажання спробувати самому відроджувати традицію. Якось почув старовинну гуцульську мелодію, це була, здається, дуда. У ній було щось таке корінне, питоме. Мені дуже сподобалося. Я захотів послухати ще. Але виявилося, що попросту нема де це послухати", - розповідає музикант. Відтоді він почав шукати альбоми з експедиційними записами, яких також виявилося обмаль. Слухав їх удома, поки не захотілося побачити улюблену музику наживо.

Віктор вирішив розшукати живих майстрів, які ще грають на давніх інструментах. Приїхав спершу до Романа Кумлика, потім до Михайла Тафійчука і одразу "втягнувся". "Тафійчук показав усі інструменти, які в нього були, пограв на всьому. Так я й залишився вчитися грати", - згадує Віктор. До Тафійчука щодня приїжджають різні охочі подивитися на давні інструменти і послухати гуцульські мелодії. Ті, хто хочуть грати, трапляються доволі рідко і практично одразу кидають це заняття. Віктор один з тих, хто вирішив продовжити і не має наміру відступати. Відсутність музичної освіти аж ніяк не заважає. "Якби освіта була, було би важче навчитися. Гуцульські народні музики також не мали освіти".

Гра на автентичних інструментах - задоволення не з легких, пояснює Віктор. - Інструменти дуже складні для освоєння. Треба вміти їх настроювати, а настроювати у місті їх доведеться постійно, бо там не той клімат. Народний репертуар треба ловити на слух, бо більшість мелодій не "занотовані". З цим, до речі, виникли проблеми на "Червоній руті", Журі прискіпливо випитувало у музиканта назви мелодій. "Багато композицій не мають назви, вони народні. Я вчився грати в майстра з Верховинського району. Коли я питав, як ця чи та пісня називається, він казав: "Та то просто, таке собі", от я "просто таке собі" і повивчав напам’ять", - сміється музикант.

Слідами дуди, флояри, ліри

Усі інструменти живуть у Віктора вдома. Перш ніж заграти на дуді, хлопець мусить її налаштувати. "Включили опалення, й інструменти постійно розстроюються через сухість повітря. У Карпатах завжди волого і такої проблеми немає". Коли Віктор починає грати на дуді, здається, що навіть меблі й усі предмети довкола завмирають у зачаруванні. Звук дуди - це гармонія з трьох звуків, він заворожує своєю архаїчністю, бо це й справді була первісна гармонія, яку винайшло людство. У дуді одночасно звучать три трубки, у яких роблять звук очеретові пищики.

У гуцулів і білорусів - дуда, у болгарів - гайда, у поляків - коза, у мадярів - також дуда, у французів - корнемюз. Звідки взялася волинка, з якою дуду тепер усі плутають? Як пояснює Віктор Левицький, волинка - суто російське слово. "В самій Росії таких інструментів взагалі ніколи не було, але було слово "волинка". В Україні були дуди, але потім нам насадили чужомовне слово і дуди стали "волинками". Втім, коли перехожі питають Віктора про волинку, він не ображається, а охоче розповідає про історію гуцульської дуди. Найдавнішими дудами у світі вважаються гуцульска і болгарська. Їхня конструкція досі не осучаснена, на відміну від шотландських волинок, які сьогодні роблять навіть пластмасовими. Давні шотландські волинки виглядали цілком інакше, ніж ті, що можна побачити сьогодні.

Колись дуда була дуже популярною у Гуцульщині. У перших письмових згадках про гуцулів у 19 столітті дуда вже була. На дуді грали троїсті музики, її часто можна було почути на весіллях, аж поки не прийшов баян. "Баян швидко витіснив майже всі автентичні гуцульські інструменти, крім скрипок і цимбал. На весіллях тепер більше хочуть слухати не троїстих музик, а синтезатор і "Бєлиє рози".

Окрім Михайла Тафійчука, у Карпатах Віктор знайшов ще чотирьох дударів. Усі - з Верховинського району. До кожного хлопець навідався в гості і зробив записи їхньої гри на дуді. "До гуцульських музик підхід знайти не просто, розповідає хлопець. Перший раз камеру можна навіть не витягати. Спершу треба познайомитись, поговорити про життя. Я не п’ю, і для декого це проблема. Ми от одразу порозумілися з Тафійчуком, бо він також не п’є. Взагалі, чим довше знаєш людину, тим більше і цікавіше вона може розказати".

Якщо на флоярі, фрілці та телинці у Карпатах ще грають - чи то на весіллях, чи скликаючи овець на полонину, то з лірою виявилось значно складніше. Останній гуцульський лірник з Путильского району Чернівецької області помер у 1986 році. Віктор грає багато його мелодій, які розшифрував зі старих фонозаписів. "Доводилось по 20 разів прослуховувати, щоб розчути слова. Запис дуже поганий". Лірники були мандрівними музикантами. Під ліру співали переважно духовні пісні, грали біля церков. Через те, що у лірі треба крутити ручку. перехожі деколи питають у Віктора, чи це не шарманка.

Сам собі майстер

Перші інструменти Віктору зробив Михайло Тафійчук. Останнім часом хлопець вирішив навчитися робити їх своїми руками. Спеціально для цього знайшов квартиру у мансарді, де була змога облаштувати майстерню. Фрілки, флояри, телинки - будь-які гуцульські сопілки Віктор робить у власній майстерні. Єдина проблема - знайти потрібну деревину. Для сопілок годяться усі фруктові дерева, передовсім груша та слива, а також явір, ліщина, бузина. Але деревина має постояти хоча б три роки, інакше її поведе або вона розстріскається", - зауважує Віктор. Він вже має висушену козячу шкіру та трубки, тож незабаром зробить першу у своєму житті гуцульську дуду. Так, як це робили народні майстри кілька століть тому.

Грати на лірі посеред міста Вікторові доволі органічно, бо це якраз традиційне середовище для цього інструмента. А дуда і сопілки наче просяться у гори. Нещодавно Віктор подорожував автостопом Польщею, Німеччиною, Грецією, Болгарією та Румунією. Мав із собою дуду і часто грав на вулицях. "У нас набагато приємніше грати, ніж там. За кордоном мало звертають увагу на музикантів, там дуже шумно. До речі, нещодавно білоруська дуда знову стала дуже популярною серед свідомих білорусів. Сьогодні дуда - один із символів Білорусії, розкручений бренд країни. Молоді білоруси запрошують дударів грати на весіллі.

У Франківську люди мають більше цікавості до чогось незвичного, каже музикант. Часто зупиняються послухати щось, чого вони ще не чули, розпитують. Заради того, щоб показати людям маловідомі старовинні інструменти, Віктор Левицький і виходить грати на вулицю. У Франківську добре, але Віктор мріє переїхати кудись у Верховинський район, купити хатку, сидіти, грати - може, місцеві звернуть увагу і також почнуть грати і відроджувати свою традицію? "У місті добре грати, але в ідеалі все має бути у своєму середовищі", - переконаний музикант. Може, йому таки вдасться повернути до життя забуті гуцульські інструменти?

Наталка ГОЛОМІДОВА, "Галицький кореспондент"