Обережно, українські закони!
.jpeg)
Законодавство України настільки заплутане, що охопити всі його суперечності в одній газетній статті неможливо. Тому зосередимося на найбільш очевидних. А ще зазначимо, що чимало правових колізій авторка навмисно не згадала, адже при «вмілому» застосуванні вони можуть неабияк нашкодити. Тож де зауважені «дірки» українських законів і кому це вигідно?
Відгомін СРСР
Найперше здивував Житловий кодекс України. Окрім того, що він датується 1983 роком, та ще й починається словами «В результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції…». Очевидно, що цей кодекс уже застарів, там майже не йдеться про право власності на житло, натомість основні статті стосуються права на проживання, адже у період СРСР житловий фонд здебільшого належав різним державним органам.
«Наразі Житловий кодекс застосовується в практиці, але більшість норм, які там містяться, лише заважають, – переконаний партнер адвокатської компанії «DEXTRA» Олексій Зоренко. – Він потребує кардинального реформування, та оскільки це не особливо заважає тим, від кого, власне, залежить прийняття Житлового кодексу, все лишається без змін».
Податкові суперечності
Не обійшлося без колізій і податкове законодавство. За словами директора юридичної фірми «Competent-if» Олега Устимчука, це питання досить актуальне, оскільки тепер вельми часто податкова інспекція ініціює документальні позапланові перевірки суб’єктів господарювання. Вочевидь, у зв’язку з неабияким дефіцитом бюджету, всіма шляхами відбувається його наповнення.
Якщо під час перевірки податкова виявляє недобросовісну сплату чи ухилення від податків, то виносить податкове рішення-повідомлення, яким зобов’язує правопорушника доплатити певну суму коштів, нараховує пеню та штрафні санкції. Іноді такі доплати вимірюються мільйонами гривень. Тоді способом захисту для підприємця є оскарження в державну податкову інспекцію. Але, як зауважує Олег Устимчук, остання дуже рідко скасовує прийняті податкові рішення. Тому фактично єдиним реальним способом захисту прав підприємців є оскарження в суді.
І ось тут стикаємося з колізією. З одного боку, Кодекс адміністративного судочинства України (ч. 5 ст. 99) декларує: для звернення до адміністративного суду щодо оскарження рішення податкової інспекції встановлюється місячний строк. Але є ще Податковий кодекс України, який в п. 56.18 ст. 56 вказує зовсім інший термін оскарження – 1095 днів, тобто три роки.
Виходить, що кодекси, які мають однакову юридичну силу, по-різному визначають строк для звернення до суду.
Суперечність спробували вирішити у листі Вищого адміністративного суду України від 01.11.2011 р., де роз’яснено, що в цьому випадку варто керуватися нормами Податкового кодексу. Однак законодавчо зміни й досі не внесені. А лист не є нормативно-правовим актом, тому має тільки рекомендаційний характер.
Наступ на підприємців
Юрист Василь Футерко розповів про недолік українського законодавства, який уже призвів до банкрутства не одну організацію. Йдеться про виплату пільгових пенсій тим, хто працював на радянських підприємствах зі шкідливими умовами праці. Справа в тому, що держава переклала цю функцію на самих роботодавців.
Закон України «Про пенсійне забезпечення», який зобов’язав підприємства відшкодовувати витрати на виплату пільгових пенсій, ввели з 1 січня 1992 року.
Якщо брати до уваги робочі місця, котрі створили вже після прийняття сумнозвісного закону, то тут не виникає жодних претензій. Керівництво підприємства чітко усвідомлювало, що візьме на роботу пільговика і згодом платитиме за нього гроші. Але абсурд у тому, що доводиться платити і за людей, які заробили пільговий стаж до 1992-го, тобто, коли вищезгаданий закон ще навіть не запровадили.
«У далекому 1992-му українські депутати вирішили не морочити собі голову і просто списали радянський Закон «Про пенсійне забезпечення», – каже юрист. – Таким чином, він виявився логічно незавершеним, адже не цілковито передбачив ситуацію, коли підприємство не повинне платити за працівників періоду СРСР. Закон опирається на статтю 13, де написано: людям, що працювали на підприємствах зі шкідливими умовами праці до 1992 року, пенсії мають призначатися за статтею 100. Але остання конкретно не визначає, хто покриває пенсії: держава чи роботодавець. Натомість Пенсійний фонд України офіційно заявляє, що коли людина працювала як до, так і після 1 січня 1992 року на шкідливій роботі, то підприємство зобов’язане відшкодовувати їй пільгову пенсію. Однак про таке «до і після» в Законі нічого не сказано».
«Тут задіяна досить складна схема, – вважає Футерко. – Гадаю, держава «тисне» на Пенсійний фонд, і той щоразу мусить десь вишукувати додаткові надходження. Таким чином в Україні чимало конкурентоспроможних підприємств, які, ефективно працюючи та не маючи жодних боргів по зарплатах чи сплаті податків, ліквідуються саме через ярмо радянських пільгових пенсій. Їм блокують рахунки, розпродують майно. Замість того, щоб підтримувати, держава знищує національного виробника».
Прогалина в Конституції
Юрист Володимир Чорноус звертає увагу на конституційну колізію, а саме суперечність між статтею 17 КУ, якою визначено, що «На території України не допускається розташування іноземних військових баз», та пунктом 14 Перехідних положень тієї ж Конституції, де мовиться про можливість тимчасового перебування іноземних військ та використання ними військових баз України на правах оренди. Як наслідок, маємо в Криму базу російського флоту, що є прямою загрозою незалежності й територіальній цілісності України.
«Кримінальний» примус
Часто стверджують, що Кримінальний кодекс України за редакцією від 2001 року став більш демократичним. Павло Фріс, доктор юридичних наук, завідувач кафедри кримінального права юридичного інституту ПНУ ім. В. Стефаника, переконує в протилежному. Пояснюючи, що третина законів стала жорсткішою, а санкцій за злочини відчутно побільшало.
«У цивілізованому парламенті закони мають писати юристи, економісти і соціологи, – каже правник. – Натомість у ВРУ більшість становлять банкіри, промисловці, бізнесмени і т.д., які й просувають потрібні їм закони. Іноді доходить до нісенітниці».
Прикладом може слугувати випадок, коли свого часу поряд зі статтею про розкрадання з’явилася стаття про розкрадання металобрухту. Створення останньої було безглуздим, оскільки вона дублювала першу статтю, лише у вужчому значенні. А справа в тому, що це було звичайнісіньке лобіювання інтересів окремих персон. У 90-х на Східній Україні було дуже багато металу, на який «наклали руку» кілька впливових магнатів. У той же час місцеві жителі масово крали і здавали цей метал, щоб бодай якось вижити. І наголошуючи на покаранні саме за цей злочин, зацікавлені персони просто намагалися залякати людей.
Іншим суттєвим недоліком ККУ, як стверджує Павло Фріс, є його великий обсяг, що дає можливість легко лавірувати й ухилятися серед безлічі правових норм, а правда може бути перекручена десятки разів.
Мало того, за даними науковців Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», з 1 вересня 2001 року по жовтень 2012 року загальна кількість змін і доповнень до ККУ становила фантастичне число – 405. При цьому в 59 статей зміни вносили двічі, в 29 статей – тричі, в 5 статей – чотири рази і в 1 статтю – п’ять разів. Із 447 статей, які були в ККУ на момент його прийняття в 2001 році, 209 (46,8%) вже змінили.
«З погляду політики – це неприпустимо, – каже Павло Фріс. – Закон має бути стабільним. Громадянин просто не встигає дізнатися і, зрештою, перестає розуміти, що можна робити, а що – ні. Звісно, закон не має бути надто закостенілим (приміром, КК Нідерландів не реформувався понад 100 років), але й змінюватися на примху кожного нового народного депутата теж не повинен».
Також на сьогодні точиться гостра дискусія щодо того, аби чимало адміністративних правопорушень зробити кримінальними злочинами. Що це означає? Замість того, аби відбутися звичайним штрафом, «адміністративний» правопорушник уже матиме судимість.
«Все ініціюється з Адміністрації Президента, – каже Фріс. – Можливо, це такий інструмент примусу, аби міцніше тримати людей у кулаку».
І це при тому, що Україна посідає найвищі позиції у світі за кількістю обвинувачувальних вироків. А це свідчить про дві речі: або про надзвичайні досвідченість, грамотність і якість роботи міліції, прокуратури й судів, або ж про те, що виправдувальних вироків не виносять цілеспрямовано, а система налагоджена таким чином, аби все це покривати.
«Судді легше засудити, ніж глибоко розбиратися в справі й брати на себе відповідальність, – каже партнер адвокатської компанії «DEXTRA» Андрій Палько. – Коли суддя постановляє виправдувальний вирок, то таким чином констатує, що прокурор, котрий здійснював нагляд за слідством, належним чином із цим не впорався. А це вже незаконне притягнення до відповідальності. Тоді постає питання, що прокурора, слідчого і оперативного працівника треба притягувати до кримінальної відповідальності. Тому простіше відразу винести обвинувачувальний вирок».
Правова невипадковість
Основною причиною колізій в українському законодавстві Руслан Попадинець, директор «Західноукраїнської правничої компанії», вбачає не лише у надмірній кількості нормативно-правових актів і кодексів, але й у їхній частій мінливості. Відповідно досить складно вчасно відслідкувати кожну зміну. Іншою підставою, що створює основу для правових суперечностей, є численні «відсилочні» норми – коли одна стаття посилається на іншу, а та – на третю – і таким чином утворюється цілий лабіринт. Що, безумовно, ускладнює роботу.
Всі ці фактори, як вважає юрист, не є випадковими. Вочевидь, вони слугують допоміжними засобами у намаганні підігнати всю законодавчу базу України під конкретні проекти окремих зацікавлених осіб.
